На біблійних курсах я стала свідком, як двоє літніх жінок ділилися роздумами про праведність і грішність.
Одна з них говорила про людську слабкість і неспроможність, про складні ситуації тощо. Кожне слово, нею вимовлене, було дуже сильним, бо вся її особа демонструвала той досвід слабкості: жіночка була худорлява, зіниця одного ока розпливлася, крізь рідке сиве волосся можна було чітко побачити колір шкіри на голові, а олівець, яким вона робила нотатки, тримали її покручені артритом пальці.
«Опонентка» ж наголошувала на силі, яку ми отримали від Бога, — силу і гідність дітей Божих. «Із цією силою ми можемо все», — наголошувала пані, поправляючи своє напрочуд густе волосся (мені б у вісімдесят мати таку розкіш на голові). У цієї жінки були пишні форми, на середньому пальцеві й мізинці вона мала два вишукані золоті персні.
Як зачепили вони мене тим, що говорили! Усім своїм зовнішнім виглядом вони транслювали те, що обстоювали. Кожна з позиції власного досвіду.
Я переводила погляд з однієї на другу і всі деталі їхнього вигляду представлялись мені, як у світлі наведеного об‘єктиву кінокамери. Це справді було немовби переглядом фільму. Я навіть зловила себе на тому, що ніби дивлюсь кіно про себе, бо в мені спливло запитання: котра з них я? Котра з них — я за кільканадцять років? Чи слабкість і біль висушать мої кості? Чи втрати й поразки скоцюрблять мою спину? І чи матиму я благодать у своїй слабкості не розкидатися словами з гіркотою понівеченої життям людини? А може, від одного погляду на мене інші відчуватимуть концентрацію потенціалу?
Власне, не знаю і не можу цього знати. Але поки що маю моє СЬОГОДНІ, в якому не раз поводжусь, як буркотлива баба/дідо. І на чиєсь піднесення реагую з іскринкою поблажливості — на зразок «ти життя ще не бачив». Така собі молода стара. За деякі справи (не має значення, чи це великий проект, чи рутинне завдання) не дуже беруся, через досвід певних поразок. Нечасто згадую про можливість перемог, про те, що якимсь дивним чином Бог поєднав у мені слабкість і силу.
Тут пригадується мені проповідь одного монаха про Божу благодать. Нам, слухачам, дуже хотілося дізнатися, коли ж Бог «підключає» до нас той «генератор»? Коли саме тисне на кнопочку і в наших жилах починає текти божественна рідина, що робить із нас духовних супер-людей? І сказав він нам приблизно таке: «Нам треба, за будь-яких обставин, старатися самим. Отак потроху сунути вперед. І в якийсь момент благодать таки запрацює. Але на неї не треба чекати, а саменькому вперто сунути вперед». Тобто, бракує сили побороти свою лінь чи заздрість до успішного (хоч і нахабного) сусіда, пробачити чоловікові/дружині/братові/матері, і т. д. — не чекай Божественного об‘явлення, а по крапельці роби над собою зусилля.
І я в такі моменти дуже тішуся, що Бог мені це показує. Бо це свідчить про те, що моє маленьке життя Йому не байдуже. Що я можу і мушу збирати себе докупи і дерзати, бо «ще не вечір». Що можу хоч би спробувати перетравити досвід своїх поразок і перетворити його у щось добре і корисне (ну, хоча б стати трохи милосерднішою).
Ну, а якби дожила до похилого віку, то хотіла би колись бути веселою бабунею, в якої завжди на підхваті буде смішнюча історія з особистого життя і яка так розходитиметься на родинних святах, що онуки змушені будуть казати: «Все, бабі Свєті більше не наливайте!»
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
