Кілька днів тому був у Львові — гарне місто, історичне, насичене. Це пізніше я дізнався, що епідемія вже розпочалася…
Потім дивився фільм «Клони». Фільм, що ставить багато питань. А сьогодні, вертаючись в столицю, згадав його. Вже при в’їзді в київське «вавилонське стовпотворіння». Кидаються в очі маски. Хто закривається шарфом, хто хусткою, хто ворітником гольфа. Непевність в очах… І тих, що з масками, і тих, що без масок. Напівпорожня маршрутка, напівпорожнє метро… Виходячи з метро на станції Оболонь, дивлюсь на машини, на людей, на дітей. А в очах сцена з «Клонів», коли всі клони в одну секунду виключаються: рух припиняється, все падає і завмирає. Місто змінюється. Грип вже не так далеко.
Конкретна небезпека смерті: не теоретична, а дійсна і невблаганна, робить своє. Відразу «В контакті» створюються групи про грип. Спамом занесло і до мене. Читаю: «давайте веселитись, танцювати, радіти, пити, займатись сексом». Це в делікатному мовному вбранні. Бал підчас чуми? Реклами про все виглядять як кощунство. Всі чекають, з тривогою та невпевненістю. Зі страхом. Краще близько не стояти. Не торкатись. Не подавати руки. Не бути там, де люди. Не дихати.
Зараз як ніколи ми потребуємо когось, з ким бути, з ким говорити. Але цей інший може бути потенційною загрозою. Віддаляємось, закриваємось. Залишаємось із собою, своїми питаннями, своїми страхами, своєю самотністю. Є час подумати. Переосмислити все те, що навколо.
Що це — життя? Як живу? Що таке смерть? Що потім? А якщо я помру? Якщо помре хтось мені близький?
Ситуацію «на краю» показують наші обмеження, а значить і напрямок руху й розвитку.
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
