Християнський кляп

Останнім часом часто чую й читаю в Інтернеті вирази на кшталт: «Пробач, ти ж християнин.»

Іноді це виправдано. Але часто цим аргументом закривають роти людям, позбавляють їх шансу вирішити ситуацію, внести ясність, захистити своє або чуже добре ім’я, честь та гідність. Окрім того, часом людина просить допомоги, а їй у відповідь: «Пробач і забудь».

І ось, людина не в стані перенести ситуацію, п’є заспокійливі й тлумить у собі біль. Сповідається: «Не можу пробачити, отче…». І так роками… Та ще й брати по вірі косо дивляться: «Диви який, не може пробачити… гідність його принизили, у землю втоптали… Смирення нема – ось у чому біда.»

А може, якщо б людина поговорила з кривдником, висловила йому все, виявила свої справжні емоції, їй би полегшало і ситуація стала б прозорою?

Крім того, якщо ти не можеш поки що пережити біль, пробачити, це не означає, що ти ненавидиш, грішиш, виношуєш плани помсти. Так у чому твоя вина? Чи не повинна людина, яка проти тебе згрішила, попросити пробачення, усвідомити свою провину? Чи не повинні ми, християни, побачивши, що з людиною чинять несправедливо, захистити її?

Дивимось: хлопець розповсюджує про дівчину плітки, говорить огидні речі. Дівчина зганьблена. А що християни?

– Та ти пробач і забудь.

Розбестив лікар на прийомі дванадцятирічне дівча – «Пробачте його, ви ж християни». Радіє покидьок у своєму блозі вбивству священика, хтось назвав його негідником й мерзенним плазуном, – «Ви ж християни! Чому ви так жорстоко з ним?»

А мій тато на це: « Зустріти такого хлопця й поговорити по-чоловічому.»

А мій кузен піде й намилить пику тій сволоті.

О так, ми досконалі, ми смиренні, ми все пробачаємо, ми не гніваємось, ми не агресивні, ми підставляємо щоку… А той скандаліст, крикун, що заважає нам спати, це істеричне дівчисько, яке підманули (так їй і треба) – недосконалі.

Звичайно, куди легше говорити «“правильні речі», ніж зайняти активну життєву позицію, розв’язати суперечку, викликати кривдника на відверту розмову, вирішити проблему, вказати комусь на непристойну й негідну чоловіка поведінку.

Так, це благородно, це привілей сильних духом – не мститись, не вимагати сатисфакції й справедливості до себе. Але чи благородно нам, прикрившись, як фіговим листям, концепцією непротивлення злу насильством й цитатами з Нового Заповіту, обрати позицію «незалежного спостерігача» (а якщо щиро – «моя хата з краю»), закривши вуста обездолених, принижених й втоптаних у бруд кляпами «християнських» висловів?

_________________________________________________________

УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.