Коли кардинал Йозеф Рацінгер прибув до Ватикану, аби розпочати діяльність у Римській Курії, то певний час мав помешкання у Collegio Teutonico – Німецькій Колегії. Взимку 1982 р. він разом із земляками брав участь у так званій «коронації принца карнавалу» – так називається одна з карнавальних традицій німецького міста Кельну. Для кардинала Рацінгера карнавал був не таким собі «атавізмом» сивої давнини чи якимсь елементом народної культури. Майбутній понтифік завжди наголошував на християнському змісті цієї стародавньої традиції та її інтегрованості у церковний рік…
Карнавал – це не релігійне свято. Втім, його не можна уявити поза святковим літургійним календарем. Тому роздуми про його походження і значення також можуть бути корисними для розуміння віри.
Корені карнавалу найрізноманітніші: єврейські, язичницькі, християнські, й ми посилаємося на загальні аспекти людини в усіх місцях і на всі часи. У календарі єврейських свят карнавалові дуже умовно відповідає свято Пурім, під час якого згадується спасіння Ізраїлю від загрози переслідування євреїв у Перському царстві, спасіння, яке, згідно зі Святим Письмом, стало можливим завдяки цариці Естері.
Нестримна радість здобуття свободи, на честь якої відзначається це свято, є прагненням висловити почуття визволення, яке цього дня не лише згадується, а й проголошується на майбутнє: той, хто віддає себе в руки Бога Ізраїля, вільний від підступних інтриг своїх ворогів.
Одночасно за фасадом цього нестримного народного свята, яким воно є за формою, приховане й те, що в релігійному календарі йому відведено відповідне місце – і це обумовлено розумінням ритму часу, про що влучно сказано у книзі Проповідника (Еклезіаста): «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати… Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати» (Проп 3,1nn).
Не буває так, щоб кожна мить була слушною нагодою для будь-якої справи: людина має потребу в ритмі, і [літургійний] рік створює, задає людям цей ритм, творить його через принагідні історії, що їх передає віра протягом року.
Таким чином, ми підійшли до літургійного року, який дає людині змогу пройти шлях усієї історії спасіння в ритмі творення, впорядкування і відповідного очищення хаосу та розмаю нашого буття. У цьому циклі творення та переказів поза увагою не залишається жоден аспект людського життя, і в такий спосіб зберігається все, що властиве людині – як темні, так і світлі сторони, які стосуються царини духовного. Все знаходить своє відповідне місце у цілокупності, що надає сенсу всьому та звільняє від окремішності.
Тому безглуздим є прагнення, аби карнавал тривав якомога регулярніше і якомога частіше: бо тоді цей період перетворюється на нудьгу, людина стає творцем лише для себе самої, стає самотньою і справді покинутою. Час перестає бути багатогранним даром творіння й історії, а перетворюється на чудовисько, яке пожирає саме себе, пустопорожній вічний двигун, який змушує нас безсенсовно бігати по колу і, врешті-решт, руйнує нас.
Але повернімося до витоків карнавалу. Крім згаданих єврейських традицій, маємо зважати й на язичників, чий похмурий та суворий образ знову й знову вбачаємо у масках альпійських і швабсько-німецьких земель. Тут відправлялися ритуальні культи «проводів зими», вигнання демонічних сил: у зміні періодів відчували загрозу світові, а тому відродження землі та її родючості мало бути захищене перед загрозою «небуття», в яке впадав світ під час зимового сну. І тут ми можемо побачити щось надзвичайно показове: «демонічні маски» трансформуються у християнському світі, стають маскарадним дійством-забавою; найнебезпечніша боротьба з демонами перетворюється на радісну подію перед серйозним випробуванням Великого Посту. У цьому маскараді відбувається те, що ми часто чуємо у псалмах і у пророків: це радість тих, хто пізнав істиного Бога, і відтак не знає страху. Маски стали розвагою, виставою, під час якої висловлюється невпинна радість тих, хто може побачити комічне в усьому, що було причиною страхів. У цьому сенсі карнавал несе в собі християнське визволення, свободу єдиного Бога, Який робить цю свободу досконалою, – як про це нагадує єврейське свято Пурім.
Але постає питання: чи ми досі зберігаємо цю свободу? Хіба це не ми хотіли звільнитися від Бога, творіння й віри, аби повністю звільнитися? І хіба внаслідок цього ми знову не стали заручниками «богів» – не віддалися на поталу грошей, жадоби, громадської думки? Бог є не ворогом нашої свободи, а її основою, фундаментом: саме цього ми мали б наново навчитися сьогодні. Бо тільки всемогутня любов може бути фундаментом безстрашної радості.
Переклад «КВ» за текстом: Joseph Ratzinger «Cercate le cose di lassù. Riflessioni per tutto l’anno», Paoline, 1986
фінансово.
Щиро дякуємо!
