Як розпізнати нехристиянський вибір

Щоб вибрати Ісуса, необхідно відкинути все, що суперечить Йому. Це не завжди легко, бо сатана часто вдає «ангела світла»: підхід, що не має нічого спільного з християнством, пристосовується до вчення Христа. Розпізнання стає дедалі істотнішим — не тільки для того, щоб відрізнити «фальшивих пророків» від справжніх, але й щоб допомогти людям знайти дорогу до справжнього Бога.

О. Олександр Посацький, єзуїт, отримав ступінь доктора філософії в Григоріанському університеті у Римі. Цікавиться антропологією, історією релігійних досвідчень, демонологією (також і в контексті психіатрії та парапсихології). Проводив дослідження в Росії, США та Італії. Сьогодні викладає на філософському факультеті Колегіуму оо. Єзуїтів у Кракові.

Злі духи

Ми, християни, безперервно постаємо перед вибором і пошуком волі Бога. Ми повинні постійно вдосконалювати вміння розпізнавати Його волю у Христі і відрізняти її від волі антихриста. Випробовуйте духів, чи є Божими — як говорить св. Йоан – тому що не всі від Бога: «Любі, не кожному духу вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, — багато бо лжепророків прийшло на світ» (1 Йоан 4, 1).

Отже, ми повинні прийняти те, що існують різні духи. Оскільки в існуванні Господа Бога більшість віруючих не сумніваються, то щодо буття злого духа, сатани, антихриста можна зустріти цілу низку сумнівів, безлад у свідомості і значне ігнорування. Але доктрина Церкви щодо цього відома: сатана є особистісною, розумною істотою, яка чинить зло. Це підтверджує досвідчення містиків та святих, вчення Учителів Церкви, ІІ Ватиканського Собору, і особливо двох останніх Пап.

Але й вірячи в це, можна зробити нехристиянський вибір. Втомлені люди, страждаючі, загублені, замість того, щоб йти зі своїми тягарями до Христа, Який укріпить їх і підніме, часто звертаються за допомогою до злих духів. Часто не стільки зі злої волі (хоча буває й так), але скоріше через слабкість, а передусім — не усвідомлюючи своєї поведінки. Святе Письмо подає багато прикладів таких вчинків, однозначно критично її оцінюючи з точки зору моралі. Також сьогодні сатана всі свої зусилля спрямовує на те, щоб звести нанівець справу Христа. Бувають фальшиві пророки, метою яких є послаблення віри, бувають чудеса та чудотворці, метою яких є ошукати людину. Бувають такі тілесні зцілення, які є продовженням спіритизму, що з’єднує людину зі світом зла сильніше, ніж під час хвороби.

Зцілення

Традиційна медицина не може, — і ніколи не зможе, — вилікувати усіх хворих. Але є люди, які демонструють справжню чи уявну здатність зцілювати, і які пропонують свої послуги чисельній клієнтурі. Явище нетрадиційного чи паранормального цілительства — старе, як світ. Здоров’я — велике благо, хвора людина хапається за найменшу бадилинку, за кожну іскру надії. Але не всяке зцілення походить від Бога. Також не всі зцілення походять від нормальних природних властивостей, пізнання яких безперервно триває з давніх-давен і до сьогодні. Тому що існують зцілення, які походять від тих сил, які є ворожими Богу, Церкві, — сил спіритичних, демонічних. І тоді людина, шукаючи добра, — свого здоров’я, — може нашкодити своїй душі.

Енергія, яка проявляється у діяльності цілителя, особливо під час жесту накладення рук, — енергія, яку колись називали біоенергією, життєвими флюїдами чи космічною енергією, — може мати дуже різне походження, і цілющий ефект сам по собі ще не говорить про це. Для розпізнання необхідно взяти ширший контекст.

Першою причиною може бути енергія Бога, сила благодаті. Тоді говоримо про харизмат зцілення, який був у Ісуса. Через Свого Духа Він дарував його апостолам та дарує його сьогодні деяким християнам. Це відома дійсність і її можна розпізнати за плодами, серед яких сам факт фізичного зцілення не є найважливішим.

Другою причиною прояву цієї енергії, яка відчувається в тілі зціленого, є гіпотеза нейтрального чи автономного простору сил природи, який досі залишається невідомим і постійно досліджується на різних рівнях. Це натуралістична гіпотеза. Нею займається галузь, яка називається парапсихологія чи психотроніка, і яка намагається отримати статус наукової дисципліни.

Третьою причиною може бути втручання демонічних сил. Це спіритична гіпотеза. Виникає питання: чи може сатана зцілювати? Багато пасторальних та харизматичних практиків відповідають на це ствердно. Отже, ми повинні бути пильними, не дозволяти, щоб нас ошукали. «Нарешті кріпіться в Господі та в могутності Його сили. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротись не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6, 10-120.

Отже, чи може християнин за будь-яку ціну та у будь-кого шукати зцілення своїх страждань? Пасторальна та харизматична традиція Церкви, яка базується на Біблії і досвіді святих, завжди застерігала вірних від нерозважності щодо цього, позаяк існують дві серйозні небезпеки. Перша — позиція серця, позиція внутрішньої невірності, яка полягає у недостатньму покладанні на Господа Бога у всьому — Бога, Який передусім є Господом кожної ситуації. Це гріх браку довіри та вагання в особистих стосунках з Богом; ідолопоклонства, оскільки тут надмірна надія покладається на те, що не є нашим Богом. Друга загроза — реальна можливість втручання демонічних сил, що має фатальні наслідки для духовного та психічного здоров’я. В момент зцілення хвороба може перенестись до психологічно-духовної сфери. Таке зцілення не є християнським. Ціла низка цілителів явно визнають, що мають контакти зі спіритизмом, або навіть в тому, що отримали свої дари від так званих духів-поводирів. Тому треба бути дуже обережними; дивитись, чи були дотримані християнські критерії і радше дути на холодне, аніж впасти у вдавану нейтральність, тому що часто тут вже необхідний харизмат розпізнання духів, про який говорить св. Павло.

Існують три основні критерії, які характеризують християнське зцілення. Вони повинні виступати одночасно:

1. Принцип зцілення чи очищення всієї людини, в тому числі — а, може, й передусім — її душі (зцілення паралітика Ісусом). З одужанням тіла повинні також зростати плоди духа: мир та радість, віра, любов, покора, примирення з усіма.

2. Віра богословська, віра, що акт зцілення — це дар Божий, це нова зустріч з люблячим Богом (а не якоюсь концентрацією сильної волі). Хвороба є не лише фактом, але також і знаком, який необхідно тлумачити, пов’язуючи з Богом. Чимало цілителів не вимагають від нас не тільки богословської віри, але навіть психологічної, задовольняючись якоюсь пасивною увагою. Це більше нагадує сеанс гіпнозу, ніж спасенну і особистісну зустріч з Богом.

3. Особистість цілителя. Необхідно уважно придивитись до того, чи діє він в ім’я Ісуса, силою Ісуса — як колись апостоли. ”Господу Богу єдиному будеш служити” — говорить Святе Письмо (Мт 4, 10).

Передбачення майбутнього

Чи має людина право шукати розпізнання майбутнього, чи це узгоджується з позицією християнина?

У цих поняттях існує величезний безлад. Часто харизмат пророцтва, про який говорить св. Павло, плутають з даром ясновидіння або з ворожінням. Останні належать до сфери окультизму, щодо яких Церква завжди тримала велику дистанцію, вбачала в них спокусу чи також відкриту браму для демонічного втручання.

Сьогодні у нашій культурі панує тенденція усі надприродні чи паранормальні явища — в тому числі дар передбачення майбутнього — пояснювати в дусі натуралістичних гіпотез. Ці гіпотези ігнорують або й зовсім виключають можливість впливу демонічних сил. Багато шкіл парапсихології та різних публікацій помиляються, поширюючи виключно натуралістичні гіпотези щодо всіх надприродних явищ, ігноруючи не лише негативні явища, але також харизматичні дари Святого Духа, в тому числі дар пророцтва, редукуючи їх до виміру природи, доступної майже кожному. Це хиба та зловживання, хоча б з точки зору однієї лише наукової методології.

Тільки Бог може знати майбутнє, а також ті, говорить св. Тома Аквінський, яким Господь Бог захоче об’явити його як своїм друзям. Це дуже важливий критерій. Св. Павло говорить про харизмат пророцтва, який завжди функціонує в контексті християнської спільноти і для її духовного добра. Бог не дає цей дар для забави чи для заспокоєння цікавості. Ні. Навіть не для заспокоєння найкращих людських потреб — але тільки і виключно для духовного добра людини, тобто для зростання її віри та любові.

Дар пророцтва кардинально відрізняється від ворожіння, до якого Біблія ставиться дуже суворо. Бог уділяє дар пророцтва дуже обачно, щоб не порушити в людині рівновагу життя та віри, і пов’язану з цим психічну рівновагу. Тому часто необхідно просто пережити палаючу цікавість чи болісну невпевненість, ставлячись до неї як до спокуси або до випробування віри, перемагаючи її власне актом віри і молитвою. Віра і молитва — це глибокі екзистенційні фактори і дуже тонкі виміри серця, де ніщо не може бути предметом обману. Тому що Бог вимагає щирості і довіри. Людина ж, замість того, щоб керуватись фаталізмом та детермінізмом, яким тхне від пророцтв ворожіння, повинна гаряче просити Бога про всякі добрі бажання свого серця. Навіть астрологи стверджують, що не існує абсолютного детермінізму, а тим більше християни, які вірять, що Бог може все, а людина є вільною. Тому багато справжніх християнських пророцтв є лише умовними, які залежать від вільної поведінки людини. Також і Церква завжди була обережною у ставленні до пророцтв, які були визнані вірогідними.

Йдеться про природний дар передбачення, який називається ясновидінням: він залишається проблематичним і недоведеним. Це може бути надтонке відчуття, яке дозволяє робити висновки з фактів минулого і теперішнього, а це вже цілком інша справа. Дар ясновидіння минулого чи теперішнього — набагато правдоподібніший як природній дар, аніж передбачення майбутнього. Існує харизматичний дар читання у серцях, але виключно з метою духовно-релігійної допомоги, що відрізняється від цього ніби природного дару, який часто з’являється без огляду на даний контекст і створює можливість зловживати ним, а це вже знак застереження для нас.

Церква стверджує, що сатана має знання прихованих фактів з теперішнього і минулого, яке значно перевищує людське. Тому легковажний пошук порад у різних ворожбитів і ясновидців — це не лише загроза впасти в ілюзії і непослух стосовно окремих заборон Бога чи Церкви, але й також непослух стосовно власне духу християнської доктрини, і може стягнути на цю людину величезну духовну темряву чи навіть життєву поразку. Той, хто довіряє Богові, ніколи не розчарується, навіть якщо піде темною долиною розпачу чи через палаючий вогонь невимовних страждань.

Справа ще більше ускладнюється, коли ці надзвичайні речі починають шукати у спіритичних сеансах, які є загрозою для духовного та психічного життя.

Спіритизм

Спіритизм означає контакт зі світом духів. Це явище світового масштабу, відоме в різних культурах, яке часто може бути пов’язане з віруваннями та релігіями, з досвідом багатьох сект і духовних рухів. В нашій культурі спіритизм практикується особливо (хоча не тільки) під час так званих спіритичних сеансів, де контакт з духами полягає у викликанні їх і діалозі з ними за допомогою різних технік та поведінки (наприклад, всім відомі столи, що обертаються). Зазвичай викликають духів померлих, часом — інших, таких як ангели чи духи природи. Це залежить від даної філософії спіритизму, а таких безліч. Послання, що походять від викликаних духів, часто мають високий інтелектуальний та моральний рівень, сприймаються з усією серйозністю. Це можна приймати серйозно, якщо припустити, що ці духи реально існують, що не для всіх є очевидним. Тому спіритичні прояви були предметом всебічних досліджень науковців різних галузей. Результатом цих досліджень є три теорії.

1. Теорія обману. Викрито чимало обманів, реалізованих переважно ілюзіоністами під час спіритичних сеансів (зокрема, в Мексиці, Сполучених Штатах).

2. Натуралістичні теорії, базуючись на певних фізико-біологічних або психологічних концепціях, намагаються пояснити ці дивні явища ще невідомими властивостями матерії чи людської підсвідомості. Часом говорять про астральні тіла (поняття з орієнтальних філософій чи з окультизму).

3. Спіритичні чи спіритуальні теорії. Вони включають в себе певну метафізику, яка припускає реальне існування духів як особистісних істот, розумних, хоча нематеріальних. За католицькою метафізикою, духами є: Господь Бог, ангели, духи (душі) померлих, а також демони.

Деякі натуралістичні теорії заперечують арбітральні метафізичні критерії паранормальних явищ, зводячи їх, наприклад, до проявів підсвідомості. Спіритуальна теорія, яка базується на католицькій метафізиці, сказала б навпаки, що підсвідомість поряд з природними проявами може бути також місцем прояву духів, існування яких жодна наука не може спростувати, щонайбільше може тільки не підтвердити. Тому немає потреби виключати одне через друге — духів в ім’я підсвідомості, чи підсвідомість в ім’я духів. Всі три типи теорій, які пояснюють явища спіритизму, можуть бути правдивими.

Але з’являються питання. Духи якого виду можуть чи не можуть проявлятись під час спіритичних сеансів? Чи можливо практику спіритизму узгодити з християнською позицією?

Ставлення Церкви, викладене в багатьох документах, можна охопити трьома пунктами:

1. Церква не висловилась на тему єства спіритичних явищ.

2. Церква забороняє своїм вірним будь-які спіритичні практики в будь-якій формі, навіть пасивного учасника.

3. Церква передбачає в проявах спіритичних явищ можливість втручання демонічних сил. Можливість — але це не обов’язково — тому що природа цих явищ недостатньо вивчена.

Чому тоді Церква підозрює тут присутність демонічних сил? Тут важливі теологічні аргументи, біблійні перекази, однозначна думка Отців Церкви, незалежно від можливих експериментальних верифікацій.

Якою є християнська позиція стосовно померлих?

Церква радить молитись за душі померлих. Встановлюємо з ними духовний контакт, але завжди в контексті спокійної молитви та стосунків з Богом. Тут є принципова різниця зі спіритизмом. Молитву ми спрямовуємо до Бога ніби у духовному товаристві померлих. А спіритуали звертаються безпосередньо до померлого, намагаючись силою відсунути заслону таємниці віри, просячи про якусь допомогу чи інформацію. Гріх викликання духів (який часто поєднується з ворожінням) виразно засуджується в Біблії (наприклад, в Книзі Левіт, Второзаконня, 1 Книзі Самуїла та ін.). Учаснику сеансу загрожує гріх непослуху. Людина ніби провокує втручання надприродного, цим самим ставлячи під сумнів цінність Божих дарів і таким чином грішить, ще більше відкриваючись на можливий демонічний вплив. Отже, гріховність цих практик може означати присутність демонічних сил. Більше того, на це ж можуть вказувати, окрім перелічених теоретико-теологічних аргументів, також і негативні практичні плоди.

Можна перерахувати декілька негативних плодів спіритичних практик:

1. Фальшива філософія спіритизму, яку об’являють духи померлих. Наприклад, есхатологія, яка суперечить християнській доктрині і заперечує факт існування гріха і необхідність прощення, щоб увійти в стан Божого світла після смерті. Есхатологія спіритизму в певному значенні небезпечніша за матеріалістичне заперечення вічного життя. Вічне життя тут ніби отримуєш задарма. В цьому контексті життя, а також смерть втрачають свою грізну та відповідальну одноразовість, поєднуючись з доктриною реінкарнації, яка є ключем до більшості філософій спіритизму багатьох сект.

2. Факти важких наслідків для психічного здоров’я як для так званого медіума, так і для звичайних учасників сеансу. Психіатричні клініки відзначають у таких людей психічні розлади, включаючи найважчі, що небезпечно також і для біологічного життя.

3. Стан трансу, в який впадає медіум, принципово суперечить діалогічній та особистісній формі справжніх Божих об’явлень. Святий Дух не використовує людину як предмет, але вступає з нами в діалог, ставлячись до людської особи з пошаною та повагою, як це ми бачили хоча б у ставленні до дітей з Фатіми чи у Лурді. Ще одна відмінність між трансом медіума та екстазом полягає в тому, що у справжньому екстазі ніколи не існує повної втрати свідомості, забуття того, що було. Також нездоровий клімат пасивності, який панує в групі учасників сеансу, є протилежністю моделі християнської спільноти.

4. Найважчим наслідком негативних спіритичних сеансів можуть бути різні форми сатанинських поневолень, включно з одержимістю, які вимагають втручання екзорциста.

Ставлення людини до злих сил

Ісус називає сатану батьком брехні, визначає його як Свого ворога і бореться з ним багаторазовими екзорцизмами, виганяючи його з одержимих людей. Хто ж піддає сумніву існування сатани, піддає сумніву не лише слова Господа, але й дії Господа. Інтерпретація Євангелія, що заперечує існування сатани, була б якимось зовсім новим Євангелієм. Також і св. Петро називає сатану по імені, говорячи про лева ревучого, який шукає, кого б пожерти (1 Петра 5, 8). Через навчання останніх Пап вірні стають більш вразливими на духовну небезпеку, пов’язану з існуванням та підступною дією сатани, яка прибирає різні форми, часто навіть вигляду добра.

Людина, яка не усвідомлює існування ворога, і яка має занадто наївний, оптимістичний образ світу, входить у простір боротьби неготовою, неозброєною, нездатною захистити себе та інших. Усвідомлення ворога не означає ненависті до нього, тільки істотно допомагає нам ефективніше діяти. Це усвідомлення також не повинне означати якогось комплексу, манії переслідування на зразок демономанії. Перебільшення стосовно цього можуть зустрічатись, але це не заперечує власне факту існування злих духів.

Духовна свобода людини є причиною того, що ми говоримо про сатану, тому що сама людина може піддатись його силі у своєму житті. Ця сила може зростати пропорційно до дозволу людини, навіть до поневолення в його найрізноманітніших проявах. Християнське навчання говорить, що людина — радикально вільна, аж до можливості засудження. Заперечення сатани часто поєднується із запереченням пекла. Людина говорить Святому Духу «так» або «ні». І саме це у контексті диявольської спокуси може бути і є причиною різних хвороб та психофізіологічних порушень.

Спокуса

…Сьогодні не думають про це або думають легковажно, жартома чи іронічно. До спокуси необхідно ставитись із щонайбільшою увагою (спокушування Ісуса в пустелі). Люди побоюються прийняти реальність диявольської спокуси, ставлячись до неї як до забобонів чи перебільшень. Велику роль в цьому відіграють сучасні мас-медіа та фільми. Але спокуса — це одне з основних понять християнського об’явлення. Спокуса (або інакше „випробування”) повинна створити в людині певне напруження, примушуючи її вже вкотре визначитись стосовно Святого Духа. Це нелегко, існує ризик впасти. Тому людина повинна не лише знати про можливість сильних спокус, але й також наполегливо просити Бога про допомогу стосовно цього, як нас навчав Ісус Христос. Бог не випробовує людину понад її сили, – говорить про це св. Павло. — Для того, щоб перемогти зло, завжди дає достатньо благодаті і допомоги (див. 2 Кор 12, 9). Але людина не завжди звертається до Нього з вірою та молитвою у час випробування та спокуси. Пригадаймо: Ісус в Гетсиманському саду звертається до учнів: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу» (Мт 26, 41); молиться за Петра, щоб його віра не ослабла. Віра і молитва — ось основні умови правильного розв’язання проблеми спокуси, яка приходить природнім чином через людську слабкість та обмеженість.

Не всі спокуси мають демонічний характер, хоча є й такі. Спокуса, яка походить від сатани — це передусім збирання інформації про людину (св. Тома Аквінський). Св. Ігнатій говорив, що сатана поводиться як вождь армії, який кружляє з усіх сторін і вивчає наші чесноти — фундаментальні, богословські й моральні. А де знайде найбільшу слабкість, — атакує і намагається нас завоювати. В цьому контексті спокуса, в якій перебуває людина, а особливо, якщо це триває певний час, може стати першою сходинкою до того, щоб піддатись сатанинській агресії і насиллю — однаково небезпечній для психічного чи фізичного здоров’я, аж до можливості у фіналі впасти у його тенета чи в одержимість. Це, однак, необхідно відрізняти від психічних хвороб, які можуть поєднуватись із погано розв’язаними спокусами в контексті важких гріхів. Це вимагає старанного і розважливого розпізнання.

Сумління

Духовний вимір людини певною мірою можна ототожнити зі спорідненим у своїй суті поняттям сумління. ІІ Ватиканський Собор визначає сумління як найбільш таємничий санктуарій людини. Там вона зустрічається з Богом, голос Якого лунає всередині неї. Людина входить в особистісні стосунки з трансцендентним Богом, поглиблює ці стосунки, розвиває чи відкидає. Цей духовний вимір радикально і принципово відрізняється від психологічно-фізичного чи тілесного виміру.

Сьогодні існує безліч теорій, які пропагують так звану рівновагу духу та тіла. Дух плутають з психікою. Дійсність трактується натуралістично або матеріалістично, оскільки дух розуміють як іншу, тонку форму матерії, яку можна опанувати за допомогою певних технік. Це груба помилка. Тому що саме духовний вимір у християнському значенні є тим виміром, в якому відбувається випробування вірності та любові, і він є предметом дії сил зла (наприклад, Юда).

Та все ж існує тісний зв’язок між духом та психікою (pneuma i psyche), і дійсність гріха часто є визначальною у багатьох хворобах. Мати Божа у Фатімі, коли Її просили про зцілення конкретних людей, часто відповідала, що це станеться, якщо вони навернуться, прохаючи прощення. Зв’язок хвороби з гріхом особливо підкреслюють протестанти і палко домагаються негайного Божого втручання. Більш поміркованою є католицька позиція, що не виключає цілковито концепцію, до якої схиляються протестанти, але також слушно звертає увагу на очищуючий в духовному значенні характер хвороби і навіть на її відкупний або заступницький характер, в значенні страждання за інших людей. Це ж можна сказати про демонічні втручання, які траплялись у житті багатьох святих, що скоріше можна назвати впливом, аніж демонічним поневоленням.

Наука і духовність

Як ми вже зазначали, духовний вимір — це вимір, в якому людина говорить Святому Духу «так» або «ні». Це стає вирішальним для її життя. У нашій культурі існує тенденція до психологізації проблем і духовних явищ, яка є забобоном чи стереотипом мислення, що дуже спустошує, оскільки підтримує принцип прихованого зла. Таке спустошення стає помітними особливо в розумінні дійсності гріха, який без свого духовного контексту (яким легковажать або заперечують) залишається позбавленим своєї духовної і насправді небезпечної глибини. Гріх, позбавлений цієї глибини, зводиться до безособистісного, морально — законного виміру. Трактується як переступ абстрактного закону, коли він є драмою невірності чи навіть зради, часто пов’язаної з дією сатани. Сумління, яке є голосом Бога, ми занадто часто плутаємо з «суперего» — породженням умовностей суспільства. Ці речі, зрештою, часто поєднуються між собою і утворюють різні психосоціальні, соматичні та духовні ускладнення, в яких справжня хвороба ускладнює рішення сумління, і стає причиною якогось внутрішнього поневолення.

Злий ангел має здатність перетворюватись на ангела світла

Потребу терапії не можна плутати з духовним керівництвом. Часто втомлені, розгублені люди шукають у психологів або лікарів вирішення своїх життєвих проблем, якоїсь життєвої філософії. Йдуть до психолога з проблемами, з якими раніше йшли до священика, пастора чи рабина. Психологія ж не залишається нейтральною, тому що вона не може існувати без певної концепції світу, без ієрархії цінностей. Дуже небезпечно консультуватись у духовних справах виключно та односторонньо з психологами, особливо з нехристиянськими психологами, навіть якщо вони чесні та мають добрі наміри. Тут треба бути дуже обережним, особливо тому, що тепер багато психологів спираються на езотеричні (таємні) науки. Цим не можна замінити духовне керівництво. Існує необхідність виявляти правду, особливо в контексті спокуси, перед добрим сповідником або іншим священиком, який знає підступи та пастки сатани. Але сьогодні відкидають правду про гріх та сатану.

Наша цитата:

Злий ангел має здатність перетворюватись на ангела світла (див. 2 Кор 11, 14) і йти, спочатку погоджуючись з вірною душею, а потім наполягає на своєму; а саме: підкидає їй побожні та святі думки, достосовані до саме такої праведної душі, а потім поволі намагається привести її до своєї мети, втягуючи душу в свої приховані підступи і хитрі наміри.
Св. Ігнатій Лойола «Правила про розпізнання духів»

О. Олександр Посацький SJ, Zeszyty Odnowy w Duchu Świętym, 10/1996
Переклад: Красюк М.