Літургія є така, якою вона стала

Що означає «обряд» у контексті християнської Літургії?

Обряди не відділені один від одного нездоланною стіною. Між ними завжди відбувається обмін та взаємне збагачення. Добрим прикладом тут можуть послужити два великі центри обрядового розвитку – Візантія і Рим. Більшість східних обрядів у своїй нинішній формі сильно позначені візантійським впливом. Зі свого боку, Рим поступово об’єднував різні обряди Заходу у вселенський Римський обряд. Візантія надала особливу форму богослужіння більшій частині слов’янського світу, а Рим залишив свій літургійний відбиток на літургії германських і романських народів, а також деяких слов’ян.

У першому тисячолітті між Сходом і Заходом ще відбувався літургійний обмін. Потім, звісно ж, обряди закріпилися у їхніх остаточних формах, які майже не дозволяли взаємного збагачення. Найголовніше, що великі обрядові форми увібрали в себе багато культур. Вони не тільки містять діахронічний аспект, а й створюють єдність між різними культурами та мовами. Вони непіддатні владі будь-кого, місцевої спільноти чи регіональної Церкви. Одна з їхніх найголовніших рис – це відсутність спонтанності. У цих обрядах я відчуваю дотик чогось, що створене не мною, відчуваю, що я долучаюсь до чогось більшого, ніж я сам, що зрештою походить з божественного об’явлення. Ось чому християнський Схід називає літургію «Божественною Літургією», тим самим виражаючи її незалежність від людського контролю.
Захід, навпаки, дедалі сильніше відчував історичний елемент; саме тому Юнґман намагався підсумувати західні погляди у вислові: «Літургія є така, якою вона стала». Він хотів показати, що процес триває, що відбувається органічне зростання, а не навмисне керована творчість. Тому літургію можна порівняти не з виробленим на фабриці технічним пристроєм, а з рослиною, організмом, що росте, чий майбутній розвиток визначено законами її будови.

Звичайно, на Заході був також інший фактор. Папа з його Петровою владою дедалі більше брав на себе відповідальність за літургійні правила, тим самим створюючи юридичні органи, що продовжували формування літургії. Що активніше проявлявся його примат, то частіше поставали питання про межі й рамки цієї влади, відповіді на які так і не було. Після ІІ Ватиканського Собору склалося враження, нібито папа може робити з літургією все що заманеться, особливо якщо він діє за наказом Вселенського Собору. І внаслідок ідея про богоданність літургії, про те, що з нею не можна поводитися на власний розсуд, зникла з суспільної свідомості Заходу.

Насправді ж, І Ватиканський Собор аж ніяк не назвав папу абсолютним монархом, Навпаки, його було представлено як гаранта послуху Об’явленому Слову. Папська влада зв’язана традицією віри, а це також стосується й літургії. Вона, літургія, не «вироблена» римською владою. Навіть папа тут може бути лише покірним слугою її законного розвитку, який захищає її цілісність та ідентичність. Тут знову, як і щодо питань про ікони та літургійну музику, ми підходимо до того, що дороги Заходу і Сходу розійшлися. Це правда, що особлива дорога Заходу, де є місце для свободи та історичного розвитку, не має бути повністю засуджена. Та якщо знехтувати фундаментальними законами Сходу, що лежать в основі ранньої Церкви, це приведе до руйнування фундаментів християнської ідентичності. Влада папи не є необмеженою; вона служить Священній Традиції. Тим паче, ніяка загальна «свобода творчості», що вироджується у спонтанну імпровізацію, не сумісна із суттю віри та літургії. Велич літургії залежить, нам доведеться повторювати це часто, від відсутності спонтанності.

Поставмо питання ще раз: що означає «обряд» у контексті християнської літургії? Відповідь: обряд – це вираження, що набуло конкретної форми, церковності та ідентичності Церкви як історично трансцендентного товариства, присвяченого літургійній молитві та дії. Обряд конкретизує зв’язок літургії з тим живим організмом, що ним є Церква, яка зі свого боку характеризується вірністю формі віри, що розвинулася в рамках апостольської Традиції. Цей зв’язок з організмом Церкви дозволяє зберігати різні види літургії та допускає їх живий розвиток, але так само виключає спонтанну імпровізацію. Це стосується як осіб та спільнот, так і ієрархії й мирян. Божественна Літургія, як її називають на Сході, сформувалася завдяки історичному характеру Божественних дій, так само, як і Писання, тобто за посередництвом людей та їхніх умінь. Але вона містить вираження біблійного спадку, що виходить за межі окремих обрядів, а тому в своїй фундаментальній формі має свою частку у владі віри Церкви. Владу літургії можна порівняти з найвеличнішими визнаннями віри ранньої Церкви. Як і вони, вона розвинулася під проводом Святого Духа (пор. Йн 16,13).

«Роздуми про літургійну реформу» з книги «Дух літургії»