Еміграція у деградацію

Або продовження казочки про Козу-Дерезу

Після того, як втекла Коза-Дереза з хати зайчика, вирішила щастя в світі шукати. До господаря вертатись не було можливості – там її чекало жорстоке покарання за побрехеньки та розбиту дідову сім’ю. Із звірами в лісі теж залишатись не могла – довелось би жити з соромом, що якийсь там рак-неборак її вигнав і налякав. Усі мешканці лісу бачили, як вона бігла, підстрибуючи на трьох ногах (четверта пекла від укусу), і блеяла на все своє козяче горло аж до хрипоти. Куди податись Кізоньці? Найкращий вихід – піти у світ шукати щастя.

Чула вона колись про особливе стадо кіз, що живе відособлено далеко в горах. «Там повинно бути добре, – подумала Коза-Дереза, – самотність, медитація, прагнення до вищого, до самовдосконалення і жодного козла поблизу – саме те, що треба.» Вирішила податись туди, аби відновити внутрішній спокій після отриманої психологічної травми від діда, що мало її не зарізав, і диких звірів, які насміхались з неї, коли вона тікала з лісу. Коза вважала себе натурою витонченою, піднесеною, покликаною до особливого життя. В обителі Дереза знайшла таких, як вона – з особливим покликанням. Спочатку їй це подобалось. Але згодом наша зірка почала виявляти незадоволення: вона ж єдина й неповторна, а мусить терпіти поруч купу вискочок, ще й слухатись найстаршу козу.

«Не зрозуміли вони моєї тендітної душі, мого багатого внутрішнього світу, – думала Коза, – скачуть тут одна поперед одну, а на мене уваги не звертають. Піду я далі в світ шукати щастя.»

Вирішила Коза вдало разок заміж сходити – треба ж якось життя влаштовувати. Знайшла собі пристойного козла. Причесалась, прилизалась, дзвіночками перед кавалером помахала, зачарувала його своєю вродою та співом. Відгуляли весілля. Коза й тут від самого початку спробувала гнути свою лінію: яка ж то вона бідна-нещасна, нічого не їла-не пила, почестей належних не отримала… Влаштовувала істерики, билась рогами об стінку, мекала так, що чули всі сусіди, а чоловік через якийсь час перестав на це зважати. Козел – він і в Африці козел – знайшов собі іншу козу, та й поготів.

Почала Дереза заливати своє горе бражкою, яку знаходила у калюжах неподалік місцевого спиртзаводу. Цілими днями блеяла на галявині. Тільки спілкуватися ніхто з нею не хотів, бо залежалась, засмерділась, здичавіла, почала на всіх з рогами кидатись. Товаришувала лише з білкою. Та й те не справжньою, а уявною. Найбільше Коза-Дереза любила скаржитись білці на свою нещасну долю та життя, яке минуло непомітно, але нічого доброго не принесло: «Я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!»