Історії тернопільських єзуїтів

Будівлю «корисної» взуттєвої фабрики, якою у свій час керував навіть екс-мер Богдан Левків, маємо замість затишного костелу завдяки комуністам.

Цей витриманий зовні у романському стилі храм був найменшим у Тернополі, але видно його було здаля і добре. Костел збудували на колишній вулиці Петра Скарги. Тепер це вулиця Опільського.

Храмом опікувалися отці-єзуїти — ті самі, що їх не раз у наших старих документах згадують як полонізаторів, таких, що «крали» православні душі і навертали у католицтво. Утім, хто не хотів, той віри й не змінював і ніде правди діти — саме у єзуїтів навчався наш Богдан Хмельницький. Не все в історії так однозначно чорно-біле. І тернопільські єзуїти тому яскравий приклад.

З Тернополя поїхав на Мадагаскар

Єзуїти осіли у нашому місті у 1820 році і були першими вчителями місцевої гімназії. Що ж до храму, то тривалий час ченці цього ордену використовували колишній домініканський костел, теперішню Катедру.

Зв’язок з гімназією, а також школами спричинився до того, що отці-єзуїти робили особливий наголос на праці з молоддю і чи не найвідомішим у світі, але, як не банально, забутим у нас, є один з таких опікунів — Ян Бейзим.

Цей чоловік народився 15 травня 1850 року у селі великі Бейзими на Волині (тепер Ізяславський район Хмельницької області) у побожній родині Яна та Ольги Стадницьких. Він рано втратив батька, якого заочно засудили до смертної кари за участь у польському повстанні 1863 року. У єзуїти Ян Бейзим вступив у 1872 році, після навчання в гімназії у Києві, а от у Тернопіль прибув 1877-79 роках і працював вихованцем молоді. Після того чернець у 1879-81 роках навчався у Кракові і до нашого міста повернувся на 1881-87 роки. Відтак, після скасування єзуїтського конвікту у Терополі протягом наступних десяти років Ян Бейзим працював у Хирові, а звідти поїхав на Мадагаскар опікуватися прокаженими.

«Сьогодні дізнався, що уряд і краяни не визнають хворих на проказу за людей… Виганяють їх з міст і сіл, щоб ішли, де хочуть, аби не були між здоровими — у них прокажений це прокажений, але не людина, – писав місіонер у листі від 13 квітня 1899 року. – Багато нещасних тиняються безлюдними місцинами, доки можуть, а потім падають і вмирають з голоду.»

Тож хворим єзуїт взявся допомагати і матеріально, і духовно. Заснував шпиталь Матері Божої Ченстоховської, але помер 1 жовтня 1912 року, захворівши на лихоманку і проказу. У Тернопіль йому повернутись не судилося.

Парафія без права парафії

У час, коли Ян Бейзим вже працював на Мадагаскарі, у Тернополі взялися будувати новий храм — єзуїтський. Ділянку для забудови громада продала за символічну ціну — 100 золотих ринських. Могли й подарувати, але вирішили цього не робити — потрібно було би сплатити значні податки.

Наріжний камінь у споруду заклали 14 травня 1899 р., а вже 29 вересня 1901 р. храм урочисто освятили, причому за участю не тільки римо-католицького, а й греко-католицького духовенства. Окрема процесія на чолі з отцем Володимиром Громницьким йшла з церкви Різдва Христового.

Усередині костел виконали у поєднанні романського та барокового стилів. Він мав п’ять (як пише Чеслав Бліхарський), чи шість (як пише Любомира Бойцун) вівтарів, на головному з яких стояла фігура Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Її привезли аж з Парижа. А от у лівому вівтарі можна було побачити фігуру святого Ігната — копію роботи Рубенса. Утім, і прихожани, і єзуїти спокоєм довго не тішилися: Друга світова і радянська окупація спричинили руїну. Облаштування храму вивезли у Польщу. Натомість для нас у споруді облаштували взуттєву фабрику. Тепер там діє магазин одягу. Частина колишнього, сильно перебудованого, костелу стоїть пусткою.