У вирі буденного життя ми дуже часто захоплюємося сучасними ідеологіями , новітніми тенденціями, часто йдучи за тим, що «модно».Чи не втрачаємо ми тоді себе?Чи не їдемо проти Господа,намагаючись сподобатися усім….Що значить у наш час бути сучасною людиною?Сучасним Християнином?Саме на ці дискусійні питання можливо отримати відповіді, читаючи невеличку статтю відомого у США католицького автора та професора філософії д-ра Філіпа Блосера…
Ось її зміст:
Д-р Пилип Блоссер. Екстремізм і терпимість: як знайти вірний баланс
«Хтось якось сказав: «Екстремізм у справі захисту волі – не гріх. Терпимість перед обличчям тиранії – не чеснота». Він потрапив у саму крапку. Навряд чи ми станемо вихваляти кого-небудь за нерішучість при захисті свободи або відмові засудити тиранію. Часом екстремізм не поганий, а терпимість не гарна.
Зрозуміло, інтуїція підказує нам зовсім інше. Екстремізму ми звичайно намагаємося уникати. Скажемо, кому приємно, щоб його затаврували «фанатиком» або «фундаменталістом». А з екстремізмом асоціюються саме ці слова. По тій же причині терпимість або толерантність у наших очах це, найчастіше, щось позитивне. Добре, коли люди вважають тебе людиною широких поглядів, не осудливим і готовим прийняти все таким, яке воно є.
Але бувають часи, коли помилкою було б усе, крім екстремізму, і ніщо, крім нетерпимості, не може бути вірно. Що ми скажемо про поліцейського, що проїжджає на машині повз літню даму, яка благає про допомогу, бо її схопила банда злодіїв? Ми не станемо хвалити його за «толерантність» до бандитів. А якби він зупинився та прийшов їй на допомогу, його б не назвали фанатиком або «екстремістом», навіть якщо розбійники поїдуть у відділок у наручниках.
Те ж саме – і з істиною Євангелія. Не треба називати екстремістами й фанатиками тих, хто наполягає, щоб дітей їх учили тому, чому вчить Церква, тим більше, не треба вихваляти «терпимість і відкритість» усякого, хто псує церковне навчання й наповнює дитячі голови недоумкуватою нісенітницею.
Толерантне, «урівноважене» ставлення до світу може бути благом, якщо мова йде про переваги смаку: про музичні стилі, слова, мистецтво й культуру.. Тут екстремізм – попросту забобони, тут необхідні терпіння, ввічливість і готовність до компромісів.
Але нерозумно було б закликати до помірності й компромісів у справах церковного навчання, тому що тут мова йде не про смаки, а про істину. Вимога «рівноваги» між навчанням Церкви, з одного боку, і розколом і єрессю – з іншого, це ознака не розсудливості й зрілості, а недомислу, боягузтва, невірності або оман. ..»
Постає слушне питання: чи повинні ми мовчати, коли зневажають нашу віру, Церкву, наш обряд, принижують наші релігійні почуття? Коли Влада перешкождає нам мати своє католицьке радіо? Коли допускаємо продаж відверто антикатолицької літератури у православних крамницях? Хоча згідно законодавства це трактується, як розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Коли у протестантських (і не тільки) фільмах критикується та висміюється наша Церква?
Коли у ЗМІ та телебаченні йде відверта пропаганда-гомосексуалізму та розбещеності? І все це трактується як демократія, забуваючи при цьому, що християн в Україні більшість.
Коли у Західній Україні Храми Латинського обряду займаються УГКЦ, а наші парафіяни поруч збирають гроші на будівлю нового храму? Коли Апостольський Нунцій був недопущений до участі в синоді єпископів Київської Церкви.?
–Коли на сайті РІСУ у своїй статі «Стереотипи греко-католиків або наслідки ран минулого на сучасний спосіб думання деяких греко-католиків» греко-католицький священик о. Михайло Димид пише:
«Стереотип:
УГКЦ є благодатною Церквою, яка спасає своїх вірних, тільки під юрисдикцією Римо-Католицької Церкви:
Часткова Відповідь:
Київська Церква спасала і спасає своїх вірних незалежно від юрисдикційного підпорядкування.( прим. автора, тобто, якщо навіть вони відійдуть від Риму?)
Стереотип:
Римо-Католицька Церква в Україні – це ворожі поляки, які хочуть асимілювати вірних УГКЦ.
Часткова Відповідь:
Римо-Католицька Церква в Україні служить своїм вірним.»
Тобто, о. Михайло має на увазі і «ворожих» поляків? Їх же існування він не заперечує.
Чи повинні ми, католики латинського обряду, сидіти мочки, коли порушуються наші права та принижується наша християнська гідність? Молитва – це добре але може все ж таки Церква потребує більш активного захисту? Більш активної позиції?
Рішення за Вами…
_________________________________________________________
УВАГА!
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
