Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи апокаліпсис «Rадикальної Gотики»?

Закінчення. Початок тут

Одним із геніяльних досягнень Евген Маланюка, що суттєво визначає інтелектуальний напрямок «RG» – є створення нового, чи радше, відродження старого-забутого образу Руси-України. Він ставить її в центрі Європи, але не яко посередника-транзитера між Сходом і Заходом, а на шляху з «варягів у греки», на путі, що її не бачили ні українські митці, ні українські політики впродовж багатьох століть.

Юрій Липа, другий із числа «трійці», зробив свій внесок у «RG» дослідженнями формуванням українців як раси, де важливу ролю у расотворчому процесі відіграв архетип (первень) «ґоти». «Ґоти, що в ІІ столітті по Христі примандрували з заходу на Придніпрянщину через Волинь, а пізніше розселились по всіх українських землях, включаючи й Крим, вплинули ще більше, ніж елліни на формування раси. […] Важливіше, що це був первень північно-західний, інший від дотеперішніх південних – трипільського, еллінського та домішок іранської і римської», писатиме Липа у праці Призначення України. Він підкреслює силу германського характеру ґотів, почуття спільноти, звідки походить їхня здібність «до військових федерацій і до творення військових союзів». «Це було геніальне доповнення до характеру трипільців, – вважає Липа, – вірність і прив’язаність до традиції одних, сполучена з уродженою військовою дисципліною і здібністю до розгалуженої організованості других. Практичність і твердість одних з духом розмаху й абстракції других». Глибинність злиття ґотської і трипільської психології Липа вважає найважливішими у расотворчих процесах України: «Ніякий первень не ввійшов і не ввійде вже так глибоко в духовність підложжя української раси, як ґотський первень».

І насамкінець, Юрій Клен (псевдонім Освальда Бурґгарта) третій з числа ідеологів «RG», як етнічний з народження німець з Волині, він тонко відчував традиційну рису ґотів, як народу, що «дуже вірно дотримується договорів». Що й відобразилась у його поезії: «Строгі закони лицарські,/ а не погані татарські,/ владу держав берегли,/ їм в підмурівок лягли,/ Слово, не зрадника-хана,/ слово, шляхетником дане,/ що не скривити в дугу, /клалося тут на вагу» («Попіл імперій»).

Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи апокаліпсис «Rадикальної Gотики»?

В оцінці сучасної культури та інформаційного суспільства «RG» є песимістично-апокаліптична. Згідно з твердженням сучасного словенського філософа-лаканівця Славоя Жіжека (Slavoj Žižek) ми живемо в часах апокаліптичних; апокаліпсис відчутний на багатьох рівнях, в першу чергу на рівні екологічному та рівні інформаційного перенасичення. Людину інформаційного суспільства переслідує відчуття щезання чогось, що колись забезпечувало її закоріненість у людській природі. Адже інформація, подана через електронні медії, передовсім інтернет, не містить ефектів тривалого і часами багатостраждального процесу, який забезпечує формування системи знань, переконань, віри. Втрачається зв’язок з життям, з реальністю, а значить не може бути мови про істину, об’єктивність. Реальність розчиняється у гіперреальності, людина замикається у світі другорядних зображень, народжується безособове тіло, котре можна швидко розібрати і зібрати у точках інформування.

Жіжек, аналізуючи сучасну цивілізацію, виокремлює три різновиди апокаліпсису: християнсько-фундаменталістичний, техно-диґітально-постгуманний і «new age». Всі три однозгідні лише в тому, що людство наближається до нульової точки, після якої мають відбутися радикальні зміни; на рівні ж онтологічному вони суттєво розходяться. «Техно-диґітальний апокаліптизм (його головний репрезентант Ray Kurzweil) розвивається в рамцях наукового натуралізму, на рівні еволюції людини як біологічного виду, відкриваючи горизонти можливості трансформації людей у «пост-людські створіння»; ньюейджівський апокаліптизм цим перетворенням надає спіритуалістичного значення, пояснюючи його яко перехід із одного рівня «космічної свідомості» у інший (із модерного дуалістично-механістичного світогляду до занурення в голістичну візію); насамкінець представники християнського фундаменталізму намагаються тлумачити апокаліпсис строго в рамцях біблійного Об’явлення, тобто шукають (і віднаходять) у сучасному світі знаки наближення битви між Христом і Антихристом, передбачаючи в майбутньому неминучість радикальних змін». Не випадково «Три діалоги або повість про Антихриста» (1900) російського філософа Владіміра Соловйова Маланюк вважав найбільш актуальною книгою сучасності.

Запропонована Жіжеком апокаліптична тріада (християнсько-фундаменталістичний, техно-дигітально-постгуманний і «new age») відповідає філологічній трансформації в інформаційному суспільстві латинського кореня «vit-» (vita, життя), що поступово переходить у «vitr-» (in vitro, в пробірці, у штучному середовищі), а відтак у «virt-» (virtual, віртуальний, уявний, симульований). Ці, в свою чергу, відповідають трьом порядкам симулякрів Жана Бодріяра: 1) симулякри природні, натуралістичні, спрямовані на відтворення чи ідеальне запровадження природи за образом Бога; 2) симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності, засновані на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва; 3) симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичні грі – тотальна операційність, гіперреальність, прагення до тотального контролю. Першому порядку, згідно Бодріяра, відповідає уявне утопії. Другому – наукова фантастика у буквальному значенні. Третьому… «Та чи є ще якесь уявне, котре відповідало б цьому порядку?», запитує Бодріяр. Тому «нове Середньовіччя буде нищити всіх винахідників і «відьом», як і Старе», вважає Маланюк, чия поетична інтуїція значно випереджала час.

Ситуація «нового Середньовіччя» відтворена у голлівудській трилогії братів Wachowski «Матриця», де головний герой Нео, своєрідний «месія в реверенді католицького священика», веде боротьбу за справжню реальність, за життя проти наслідків «техно-дигітально-постгуманного» апокаліпсису. Ще до «місійного покликання» на початку першої частини «Матриці» йому символічно вручають гакерську дискету, заховану у книзі Жана Бодріяра (Jean Baudrillard) «Симулякри і симуляція» в останньому розділі під назвою «Про нігілізм». «Світ і ми живими увійшли в симуляцію, у згубну, ба навіть не згубну, а індиферентну сферу відстрашування: нігілізм, і то незвичним чином, повністю реалізувався не через руйнування, а через симуляцію та відстрашування», писатиме Бодріяр в останньому розділі книги. Попри те, що християнська критика визнала трилогію «типово ньюейджівською», символічні запозичення (ім’я головної героїні «Трініті», назва корабля «Навуходоносор») все ж частково натякають християнсько-фундаменталістичний Армагеддон.

Таким чином, «RG» ставить собі за мету в релігійно-філософському дискурсі поєднати кілька аспектів: інтуїції українських літераторів та публіцистів «кола Донцова»; критику сучасної цивілізації «кінця історії»; християнський середньовічний світогляд та український цивілізаційний контекст.

«RG» перебуває в опозиції до сучасної української літератури, предовсім до сформованого Юрієм Андруховичем кола літераторів, через їхню безреферентність, відірваність від укрїнського тла. «RG» опирається на «догмат творчості», що його сформулював Юрій Клен, даючи оцінку творчості Є. Маланюка: «Коли життя нації не має змоги рости в широчінь, то треба перегрупувати національну енергію, скупчити її в царині духа і рости вгору. Усвідомивши собі це, перед кожним з нас поставлене завдання, кожен мусить усвідомити й велич своєї відповідальності. Ось чому й потрібен деякий аскетизм, невсипуща контроля над собою і невблаганний суд над усім, що нам стає перед очі, претендуючи на право бути мистецтвом під аспектом вічності».

Якраз у творчості Андруховича та його послідовників відсутнє «усвідомлення відповідальності» за написане, чи, радше, небажання нести таку відповідальність, на що звертають увагу навіть сторонні критики. Так в одному із своїх останніх есеїв (Lód i wrzątek) відомий польський фантаст Stanisław Lem опише свій досвід зустрічі із творчістю Андруховича: «Мені в руки потрапив роман Юрія Андруховича «Московіада», котрий надзвичайно мені сподобався. За радянської влади таке б не надрукували. Я одразу замовив через «Мерлін» решту, виданих польською мовою, книг Андруховича і дещо був розчарований: в наступних романах він, на жаль, відійшов у постмодернізм. Постмодернізм, як мені видається, допомагає йому не писати про те, що діється сьогодні в Україні – я, звичайно, не маю на увазі суперечки Ющенка із пані Тимошенко».

«RG» на боці тих сучасних українських письменників, що є принциповими і реально демонструють це своєю літературною продукцією. В першу чергу це поетка Ліна Костенко, письменник-перекладач Леонід Кононович, письменниця Марія Матіос, поетка Маріанна Кіяновська чия поезія має виразно релігійне забарвлення. На відміну від «ліберально-грантоносних» Андруховича, Жадана, Дереша, Забужко, за межами українського простору вони практично невідомі. Але час і якість, безсумнівно, працюють на них…

Що ж до світової культури, головним натхненником «RG» є каталонський архітектор Антоніо Ґауді (1852 – 1926), автор собору «Саґрада фамілія» в Барселоні, будівництво котрого триває й досі. В наш постмодерністичний час аскетичний, натхненний, невтомний митець для широких верств суспільства залишається втіленням творчої продуктивності. На творчий розвиток Ґауді вплинули чотири основні фактори: зацікавлення архітектурою, особливо ґотикою; каталонська історія і культура; католицьке вчення і практика; кольори і форми довкілля. Відомий майстер сюрреалізму Сальвадор Далі стверджував, що останній великий геній архітектури носив ім’я Ґауді, чиє ім’я каталонською означає «радіти». «Насолода і бажання, притаманні католицтву і медетиранській ґотиці», підкреслював Далі, були «наново віднайдені Гауді і максимально ним вдосконалені». Релігійний, середньовічний світогляд не лише надихають його творчість. Монашиий ідеал, головні принципи якого – мистецтво, життя і радість, стають особистим ідеалом Ґауді. Життя згідно з засадами Католицької церкви, що іноді вражало своїм радикалізмом, були його щоденною практикою. Це частково виясняє причини, чому в ХХІ ст. привабливість Ґауді постійно зростає. Не випадково в його рідній Каталонії створене «Товариство за беатифікацію Антоніо Ґауді». Адже неморальне, гламурне життя в мистецьких колах нікого вже не дивує, навпаки, від нього суспільство вже нудить. Тим часом радикалізм (особливо християнський) та доведена до крайньої межі аскетизму принциповість, натепер є великою рідкістю.

Перспективи апокаліпсису…

Чим довше певна система перебуває в стадії «лімінального дискурсу», тим більше вона акумулює потенціал для «революційних перетворень». Вони можуть бути творчими та деструктивними. Чи переростуть «перспективи української революції» у «непереможне», за визначенням легендарного Че, поєднання ідеї революції та християнства? В історії Церкви таке поєднання неодноразово виливалось у «міленаристичні рухи», коли з’являвся «пророк свяченого ножа» і брав на себе апокаліптичну місію «ангельських жнив» ворогів Христа, саме так, як це описав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Евген Маланюк назвав це «відповіддю гайдамацької дичі на шулерство шляхти», в якій польско-українські стосунки вкотре наступили на ті самі «історичні граблі». Однак, в «плані реального, систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратегів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального, – а це не що інше, як їхнє уявлюване, котре нав’язала їм та ж таки система, що живе й переживає себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реального, яка одвіку є її площиною» (Ж. Бодріяр, Символічний обмін і смерть). Тому, площина імаґінативного (уявлюваного, ідейного) є площиною «Rадикальної Gотики».

Яке має право греко-католицька релігійна субкультура на «ґотику», що є одвічною спадщиною Західної Європи та сформованої Римо-католицькою церквою культури? Однак, Європейська Унія фактично заперечила роль християнства у формуванні европейської цивілізації. Не випадково цинічний постмодерніст П. Слотердайк (P. Sloterdijk) охарактеризував «європейськість» як «територію, де панує грошова одиниця EUR». На противагу йому папа Бенедикт XVI зазначає, що Європа – це не географічне поняття, європейськість – це духовна категорія, котра визначається в першу чергу християнською традицією.

Християнство відходить на марґіни європейського світу, в країни Третього світу: в Африку, Латинську Америку, Україну в тому числі. Те, від чого відмовилась Європейська Унія, асимілюватимуть маргінальні культури і реліґійні традиції. Християнство зародилось на маргінах Римської імперії і воно знову повертається у своє природне середовище, щоб відзискати потенціал творчої енергії, щоб обличчя християнства засвітилося новим світлом традиції середньовіччя, як геніальні творіння каталонського архітектора Антоніо Ґауді.

У сучасній культурі слово «апокаліпсис» сприймається, як щось вкрай негативне, пов’язане із страшними трагедіями, переломами, щось темне, наче важкі віолончельні акорди «Inquisition symphony» відомого фінського квартету «Apocalyptica». Можливо тому, що ніхто не читає останню книгу Біблії «Одкровення» (саме так перекладається українською грецьке слово «апокаліпсис»), або не встигає її прочитати до кінця. А звучать там інші настрої: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає. І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить з неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашений для мужа свого. Почув я від престолу голос великий, що говорив: «Ото, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Одкр 21, 1-4).