«V – означає вендета»

Спокуса ліберального дурману в умовах режиму, що стає авторитарним

Фільм «V – означає вендета» вперше мені довелось переглянути минулого року. Якість кінопродукту – непогана, однак відразу відчувалося, що щось тут не так. Що саме – так і не зрозумів: по-перше, не було часу переобтяжувати себе зайвими думками, по-друге, фільм я переглядав не дуже уважно. По новому зацікавився фільмом, коли прочитав статтю о. Миколая Мишовського
«V як вендетта: гомосексуалізм для початківців»

В ній автор чудово розкрив увесь механізм підсвідомого нав'язування глядачеві гомосексуалізму. Тож коли нещодавно з'явилась нова нагода переглянути фільм ще раз, я зробив це більш прискіпливо і спробував провести власний аналіз.

Для початку слід зазначити, що показ даного фільму в умовах сучасної політичної ситуації має свою родзинку, адже, на перший погляд, несе в собі явно революційне навантаження. Події стрічки розгортаються в тоталітарній поліцейській державі, якій головний герой кидає сміливий виклик. Він розпрацьовує хитромудрий план, запускає маховик революції, власною прямою дією активізує спротив населення ненависному режимові. За умов нинішньої влади, яка все більше набуває рис авторитарності, такий фільм певною мірою можна розглядати як антирежимний пропагандивний матеріал. Можливо, українцям дійсно частіше потрібно дивитися цей фільм, щоб однієї чудової миті, як писав Т. Шевченко, «заходитись вже будить хиренну волю»?.. Однак не все так просто.

Для початку спробуймо з'ясувати, що ж насправді криється за лаштунками історії про непересічного народного месника, який підтекст несе з собою ще одна розповідь про перемогу добра над злом? Гадаю, немає сенсу аналізувати постать головного героя – таємничого V. Як і всі особистості пасіонарного типу, він виділяється серед загалу внутрішньою харизмою, нестандартним мисленням, відвагою, яка найперше проявляється у здатності кинути виклик Системі. Краще уважно придивимось до самого владного режиму, який у стрічці змальований ледве не абсолютним злом.

Тож яка Система зробила життя англійців нестерпним? Щоб відповісти, не потрібно детально аналізувати фільм, адже правда на поверхні: тоталітаний режим за своєю суттю виразно націоналістичний та традиціоналістично-християнський. Творець режиму – канцлер – змолоду був «глибоко релігійний і вступив у Консервативну партію» (тут і далі курсивом виділені цитати з фільму). В основі емблеми антинародної влади – хрест. Влада часто апелює до національної ідеї, тісно співпрацює з Церквою, переслідує мусульман та всіх, хто виділяється з маси, зокрема содомітів (ідеальним прикладом є Гордон – дядько головної героїні – його, гомосексуаліста, заарештували за антирежимну витівку, а стратили за те, що він тримав у себе вдома Коран, заборонену книгу). Апологія гомосексуалізму взагалі тягнеться червоною ниткою через увесь фільм, тож зупинимось на цій темі більш докладно.

У фільмі фігурують дві особи, яких за політкоретною традицією можна визнати як таких, що мають «нестандартну орієнтацію» – вище згаданий содоміт Гордон та нещасна жертва режиму лесбійка Валері, з історією якої глядач знайомиться за хитро сплетеним авторами фільму сюжетом. Уривки щоденика Валері чергуються зі сценами катування головної героїні. У глядача виникає подвійне співчуття – до героїні, що разом із V бореться проти зла, та лесбійки – романтичної натури, вина якої полягає лише в тому, що вона «не така як усі». В цілому, оскільки режим є злим, напрошується висновок, що всі його вороги, в т.ч. й содоміти – добрі.

З іншої сторони фронту – на противагу гомосексуалістам та іншим «революціонерам» – стоїть єпископ Лілеман. Він – збочинець-педофіл. В цьому автори фільму не були оригінальними. Антиклерикальні сили давно використвують тактику, спрямовану на показ Церкви в світлі відвертого лицемірства: з однієї сторони, Церква бореться проти таких «прогресивних явищ» та «свобод» як вільне кохання, контрацептиви, право на розлучення, гомосексуалізм, з іншої – відзначається сексуальними злочинами свого духовенства; ледве не кожен священик, на думку «демократів», – педофіл (при цьому ЗМІ миттєво тиражують інформацію про дійсно ганебні випадки педофілії серед духовних осіб, а повідомлення про світських збоченців чомусь майже не зустрічаються, ніби священослужитель більш схильний до педофілії ніж, скажімо, вчитель, сантехнік або електрик). Особливу увагу звертає на себе цинізм творців кінострічки при змалюванні прилюдій єпископа, а саме Тайни Сповіді як основи сексуальної гри (вершиною цинізму можна вважати сцену, коли розшалілий єпископ викрикує сакральне «Mea culpa!»).

Зауважмо, що єпископ-педофіл, будучи ще священиком, відзначався своїми знущаннями над в'язнями концтабору, хоч, офіційно, повинен був слідкувати за дотриманням прав людини. Таким чином в непрозорій формі висловлюється іронія щодо виконання гуманітарної функції Церкви.

Не можна опустити з поля зору майже не помітні моменти вербального характеру, які діють за принципом 25-го кадру. Так протягом фільму позитивні герої декілька разів повторюють дебільну пантеїстично-язичницьку фразу «Бог у дощі». В іншій сцені звучить вираз «у колишніх Сполучених Штатах» – отже, США вже немає, немає гаранта свободи та демократії, тому злочинна влада залишається абсолютно безкарною…

Символічною є і заключна сцена кінострічки: вибухає парламент, руйнується Тауер, над руїнами давніх архітектурних пам'яток піднімається вгору святковий салют. Люди радіють, позбавляються страху й скидають маски – уніфікована маса перетворюється на колектив об'єднаних спільними цінностями неповторних людських особистостей. Який підтекст цієї заключної частини? За умов висвітленого у негативних тонах консервативного режиму руйнація архітектуриних шедеврів минулого несе з собою заклик боротьби з Традицією. Ефект посилюється скиданням масок: люди звільняються від тягара традиційних цінностей, охоронцем котрих був режим, і стають по-справжньому вільними, адже їх більше не буде обтяжувати ні релігія, ні національна ідея, переслідувань не зноситимуть ні політичні інакомислячі, ні гомосексуалісти.

Як бачимо, вся агресивна налаштованість стрічки спрямована проти християнства, традиціоналізму та націоналізму, замість котрих глядачеві пропонується (а точніше нав'язується) головна ідеологема лібералізму – концепція так званої «вільної людини». А тепер перенесімо інтенціональність даного фільму на сучасне політичне тло.

Чого цей фільм може навчити сучасного українського глядача? Чи може він виховати по-справжньому вільну повноцінну українську людину? Очевидно, що ні. В умовах сучасного політичного режиму дана кінострічка є яскравим прикладом хибної альтернативи, покликаної збити українців з правильного шляху. Мета фільму – заставити людей вірити у проповідувану лібералами псевдосвободу, переконати їх, що чорне є білим, а біле – чорним. Фільм пропагує своєрідний «запасний варіант» тих, хто прагне бачити українців не високодуховною державною нацією, а безликим бидлом: розуміючи, що режим Януковича здобуває все більше ворогів, ті, кого умовно можна назвати «Світовим Урядом», очевидно, готують для нас новий план «щасливого майбутнього» – майбутнього, в якому не буде місця ні християнству, ні національній ідеї.