Феномен світової культури можна вважати духовно-ментальною таїною величної симфонії, де гармонійно поєднано мелодію національних культур, неординарні мотиви етнічної традиції та непересічні нотки найсучасніших постмодерних символів. У чому ж криється синтез вічного і тимчасового в історії етносу, нації, суспільства, певного колективу і кожної людини особисто; в чому ж полягають ті джерела, які виплекали обрії унікальної національної самобутності та об`єднали всіх і кожного під терміном «людство» – питання, проблематика яких є актуальною в житті кожної людини.
Етноси… народи… нації…, «я» і «ми», «ми» і «вони»… ідентичність… етнокультурне коріння…, етнокультурне розмаїття, етноренесанс, етновідродження… В останні часи ми все частіше стинаємось з даними словами і поняттями. Чуємо, сприймаємо (або й ні), аналізуємо, розмірковуємо, осмислюємо. Ці слова є затребуваними як на побутовому рівні, так і в політичній площині, царині науки і освіти, в сфері міждержавних реалій і прогностичних геополітичних ідеологем. Актуальність етнорелігійної проблематики є беззаперечною.
Кожна національна культура, кожна етнічна палітра сакральної мудрості, кожна історична епоха і навіть кожна миттєвість буття окремої особистості чи спільноти збагатили скарбницю духовно-ціннісного досвіду людства в історії світової цивілізації. Українська нація не є винятком. Сакральні ідеали дохристиянської доби, духовно-ціннісні інновації Києво-Руської держави, філософсько-виховні тенденції в історії Галицько-Волинської держави, у вартісному просторі козацької гетьманської республіки залишили безперечно свій вагомий слід в духовній пам’яті українства загалом.
У більш ніж специфічній динаміці історичного процесу духовної еволюції людства, де кожна нація по-своєму неординарно і не схоже на інші спільноти йшла до вершин чи до безодні (то зникаючи під тиском геополітичних реалій, то займаючи чільне місце в поступі цивілізації), феномен української етноментальності засвідчив своє неординарне значення, зумовлюючи грані духовної «безодні» чи «височини» як у долі нації, так і у багатьох її представників. Образне мислення і багата уява, які завжди були притаманні українському світогляду, зумовили популярність ототожнення України з містичним Феніксом, що простежується в художній і науковій літературі. Фатальний збіг образного і буквального дозволив навіть представникам наукового релігієзнавства (попри всі стилістичні канони) констатувати «той прояв Божою чудодійства, завдяки якому Україна існує і фізично, і духовно, незважаючи на всю трагічність своєї долі».
Вивчення етноментальності та її релігійних ознак є однією з стрижневих тем в українській історико-філософській науковій думці. Адже рівень знаності і помітності нації в історії людства найчастіше прямо пропорційний рівню національної самосвідомості, яка уособлює глибинний пласт життєформуючих чинників-концентрів: природа, історія, мова, державність, культура, філософія, а особливо – релігія і духовність. Синтез гнучкості і міцності останніх є відбитком моральної зрілості нації, що поступово й проектує феномен менталітету.
Отже, можемо сформулювати визначення ментальності: це соціальний феномен, що в етно-національному контексті віддзеркалює специфічний «стиль» світосприйняття, який абсорбує тривалий процес духовного буття суспільства у більш-менш сталих геополітичних, ландшафтних, соціальних і освітньо-культурних умовах. Причому першофеноменом до духовно-релігійної сфери буття є саме етноментальність, а не навпаки. Зміст останньої обумовлює як ціннісний вимір духовності, так і своєрідне ставлення до трансцендентного.
Не існуючи відірвано від своїх носіїв, феномен ментальності (що фокусується перед усе на етнічному чиннику) несе позитивне зерно патріотичного забарвлення та національної самодостатності; спонукає до пошуку інформації чи принаймні до роздумів про своє національне коріння, джерела духовності, освітньо – виховні ідеали, місце в історії тощо. Саме тому тема менталітету була вилучена з інформативних джерел в колоніальні періоди історії України і заблокована для наукового дослідження в радянський період.
Ментальність, таким чином, засвідчує себе як життєдайне і кордоцентричне ядро окремо взятого етносу, адже вона не може залишитись лише в концепції як релігія, в пам’ятках культури як духовність, в історичній інформації як зниклі нації і народи. Менталітет можна охарактеризувати як вічний шанс життєдайності, котрий залишається у нації навіть попри політику геноциду, офіційне невизнання чи заборону тощо.
Враховуючи комплексність феномену національного менталітету, відзначимо пласт його духовно-релігійних вимірів, який в україноцентричному контексті можна характеризувати такими складовими:
– помітна релігійність, що одночасно поєднується з відсутністю фанатичного струменя у вираженні віри, явним антиклерикалізмом, несприйняттям ортодоксальної догматики, незацікавленістю теологічними концепціями, толерантним ставленням до представників релігійного іншодумства, релігійно-плюралістичним світоглядом і розгорнутим досвідом вільнодумчих позицій;
– домінанта ідеї простонародності, що зумовила практичну простоту віри, перевагу емоційно-почуттєвої сфери, природо- та обрядовірство, побожність і забобонність;
– акцент жіночого мотиву в духовному досвіді, що спродукував схильність до миролюбства, дипломатизм, компромісність, толерантність, мрійливість, романтизм, чутливість, вразливість, культ матері і подружньої оселі, але й не зменшив у національній ментальності рис відгомону лицарської вдачі козацько-запорізького періоду – це: динамізм, рухливість, мобільність, відчайдушність, свободолюбство, завзятість, фаталізм і затятість, невибагливість, мужність, самодостатність, відчуття власної гідності, дух лицарства і шляхетності – риси, які в релігійному ракурсі віддзеркалились аскетичним способом життя, нехтуванням земними цінностями і іншими чинниками;
– сімейний «орієнталізм» і помітне освячення родинної тематики, які в релігійному контексті уособились не тільки тяжінням до давньоукраїнського слова «Бог» (і не витісненням його грецьким theos), а й характерним ототожненням розуміння Бога з господарем і хазяїном окремої оселі-господи, багатством і благодійництвом, що засвідчують широковживані словоповтори і словотворення: «Господь Бог», «Господи, допоможи», «Дай Боже» тощо;
– тяжіння до «світла», «добра», «краси», «миру» як складових вищої Духовної Істини, яке в релігійному зрізі зумовило помітне ігнорування т.зв. «темних сил» (в національному релігійному світогляді, як язичницького, так і християнського періодів світ демонології та світ антихриста ніколи не вважався рівним за своїми силами та обсягом влади зі «світом Божественним»). Це, на нашу думку, спродукувало відсутність духовного протиставлення і чіткої духовної поляризації добра і зла в духовному досвіді українства;
– помітний духовний кордоцентризм, що в поєднанні з феноменом «українського традиційно-динамічного консерватизму» засвідчив не тільки життєдайність гуманістичного ядра національного менталітету, універсальність і природність головних його рис, а й спроможність протистояти комплексу асимілятивних течій і цим унебезпечувати націю в часи лихоліття.
Беззастережна орієнтація на західні/східні норми і цінності життя без урахування ментальних особливостей нації, духовного, освітнього та історичного досвіду України є, на нашу думку, хибним шляхом. Духовно-національне відродження України можливе при толерантному ставленні до інших цінностей, за умов вивчення і дослідження цінностей і констант, власне, українських.
Про автора
Світлана Хрипко, кандидат філософських наук, Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. Досліджує духовно-релігійні вияви української ментальності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
