Хтось мене мимохідь колись запитав: «А Ви знаєте, чого люди сьогодні хочуть від Церкви?»
У першу мить я внутрішньо жахнувся і вже хотів був сказати, що Церква – це не місце здійснення всіх людських забаганок, але раптом мені дещо пригадалося. Я пригадав речення, яке колись повторювалося досить часто і якого я за останні роки практично не чув. Ну, хіба що як цитату з минулого, але точно не як актуальну і варту втілення думку. «Людина – це дорога Церкви, дорога її щоденного життя та досвіду, місії та праці». А далі йшлося про те, що, оскільки так є, Церква наших часів повинна постійно усвідомлювати собі її «ситуацію». Її, тобто людини. Це означає, що Церква має бути свідомою водночас всіх людських можливостей, які постійно наново скеровуються і таким чином проявляються. Але так само має усвідомлювати загрози, усвідомлювати все те, що намагається суперечити тому, щоб «людське життя ставало все більш людським», щоб все те, що входить у склад життя дійсно було відповідним до людської гідності; просто Церква має бути свідомою всього того, що цьому суперечить.
Про це свого часу написав Йоан Павло ІІ у своїй першій енцикліці. Відтоді минуло понад 30 років.
Але чи з самого факту, що людина – це дорога Церкви, виходить, що Церква повинна задумуватися над тим, чого сучасна людина від неї хоче?
Адже такий спосіб мислення може призвести до того, що і так надто часто відбувається, коли Церкву сприймають як пункт обслуговування.
Недавно біля храму мене зачепила пара молодих людей з іншої парафії. Вони прямо запитали, чи конкретного дня під час канікул я міг би «відправити для них Літургію з нагоди шлюбу». Настоятель їхньої парафії сказав їм, щоб «пошукали собі священика», якщо вже наполягають на тому, щоб одружуватися саме тоді, коли ані він сам, ані жоден з вікаріїв не зможуть благословити їхнього союзу.
Я відчув себе третьосортним актором, якого можна найняти за копійчану винагороду. Але разом з тим я відчув злість по відношенню до того настоятеля, який вчить своїх парафіян таким чином трактувати його братів у священстві.
«Кому сьогодні потрібна Церква?» – такі слова я нещодавно почув з вуст молодика, який стояв під воротами будинку і пив пиво, тоді як я ходив з колядою. «Але ж скажіть мені, панотче, для кого вона?». «Для тебе», – відказав я і почав підніматися сходами. «А я Церкви не потребую», – пролунало в мене за спиною.
Чи Церква існує щоб задовольняти якісь потреби? А може для того, щоб ті потреби формувати та пробуджувати? «Мені не потрібна Церква, яка займається політичними справами або моєю національною тотожністю та пам’яттю!», – викричав мені хтось просто в обличчя під час бурхливої розмови. «А яка тобі потрібна?», – запитав я, намагаючись опанувати емоції. «Така, яка поведе мене до Христа», – пролунало у відповідь. «Але ж вона веде», – переконано проказав я. «То нехай купить собі GPS, бо швидше за все збилася з дороги», – вже тихіше, але з виразними нотками іронії відповів співрозмовник.
Молодий, недавно рукоположений священик, коли я в його присутності сказав «Людина – це дорога Церкви», по-перше не знав, чиї це слова, а по-друге сказав: «Дурниці! Ісус сказав: Я – Дорога, Правда і Життя. Дорога Церкви – це Бог, а не людина».
о. Артур Стопка, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
