Дорогою до Єрусалима – 5

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте у попередніх номерах)

Інша Туреччина

Туреччина – надзвичайна країна з дуже гарною природою, багатою історією, чотирма морями, величезними та красивими горами, смачнючими фруктами, вражаючою східною гостинністю та багатьма християнськими пам’ятками. Таку Туреччину можна побачити лише подорожуючи по ній, особливо не туристичними маршрутами.

Ми помітили, що в турецьких сім’ях дуже міцні родинні зв’язки. Особливо вони люблять пікніки на березі моря з чаюванням цілою великою сім’єю. Чаю турки п’ють багато і всюди з маленьких скляночок, які називаються «бардак». День чоловіка турка починається з чаю в чоловічому кафе, цигарки або газети.

Кожного ранку і протягом дня у відведений час звідусіль з мінаретів звучали заклики на молитву, проголошується ім’я Аллаха. Мешкаючи в Туреччині, важко не бути мусульманином. Якби в християнському світі п’ять разів на день проголошувалось на все місто Ім’я Господа, то, думаю, також християнство у більшості людей було б укрові.

У мусульманському світі

Троє людей на дорозі, замотані у пластикові дощовики, з рюкзаками у пакетах для сміття – так, ви не помились, це були ми! Дощ, дорога серед лісу, гриземо лісові горішки, намагаємось зловити авто, щоб кудись доїхати.

Була субота, до Стамбула – понад 200 км дороги. Хотілось встигнути доїхати до Стамбула у неділю на Святу Месу. Але навіть ті нечасті автівки, які час від часу проїжджали, не зупинялись. Так ми йшли в тумані серед лісу, не знаючи як і коли дістанемося до міста.

На щастя, через кілька годин дороги зупинився чоловік. Він погодився підвезти нас до найближчого містечка. Приїхавши на місце, чоловік запитав нас, чи ми вперше будемо в Стамбулі. Ми відповіли, що так. Тоді він повіз нас далі. Їдемо, їдемо, їдемо. Бачу знаки на дорозі «Стамбул 100 км», «Стамбул 50 км». «А ось і Стамбул», – сказав наш водій!

Наш добродій привіз нас на потрібну автобусну зупинку в Стамбулі, дав грошей на проїзд, потиснув руки, сфотографувались на пам’ять, і він поїхав. Ми стояли шоковані. Чоловік взагалі не планував їхати до Стамбула, витратив свій час і кошти (а бензин у Туреччині дуже дорогий), ще й дав грошей на проїзд.

Перед виїздом з України ми знайшли кілька священиків, які працюють у Туреччині в різних містах. Одним з них був о. Пауло, італієць, який уже кілька років працював у Стамбулі. Храм був розташований у самому центрі Стамбула, але схований за великими мурами. Отець цікавився нашими пригодами і запропонував квартиру неподалік від храму. Ми жили в самому центрі Стамбула. Наступні кілька днів ми провели у відвідуванні собору Святої Софії, турецьких базарчиків, наїлись турецьких солодощів, просто тинялись вулицями міста.

“ Марійка каже: «Господи, дай нам велике дерево з інжиром». За якийсь кілометр проходимо і бачимо величезне інжирове дерево з темно-фіолетовими достиглими інжирами

У Туреччині саме закінчувався Рамадан – піст для мусульман, і починався Байрам – триденне святкування. Прощаючись з нами, отець дав корисну пораду: «Вітайте всіх з байрамом словами «iyi Bayramlar» (читати «іїі байрамлар»), що означає «Доброго святкування Байраму». Ми скористались порадою і коли троє європейців вітали словами «iyi Bayramlar», турки розпливались в усмішках, і для нас були відкриті всі двері. Нам з радістю допомагали, давали безкоштовно гарячу воду в термос, пригощали фруктами та солодощами.

Далі наш шлях пролягав через Мармурове море, яке ми перетнули на поромі, до Ізміау. Ізмір, у минулому Смирна, – місто, яке згадується в Біблії, тут перебував ап. Павло.

Курс на Ізмір

Вийшовши з порому, ми дістали карту. Куди далі? Ідемо собі трасою, пісеньки співаємо, Бога прославляємо. Раптом бачимо дерево інжиру росте біля дороги. З’їли по кілька маленьких інжирів, а Марійка й каже: «Господи, дай нам велике дерево з інжиром». За якийсь кілометр проходимо і бачимо величезне інжирове дерево з темно-фіолетовими достиглими інжирами! Не пам’ятаючи себе від щастя, ми побігли їсти інжир.

Після об’їдання інжиром, нас підвозив чоловік, турок, який дуже добре розмовляв англійською. Нашого нового друга-водія звали Бурак, потім ми його назвали «святий мусульманин», бо він зупинявся біля мечетей, щоб помолитись протягом дня. І знову ми були вражені турками та їхньою гостинністю. Бурак підвіз нас майже до Ізміра, по дорозі запросив на турецькі солодощі, відвіз у безпечне місце для ночівлі на березі Егейського моря, подарував солодощів і поїхав до своїх родичів, що мешкали в сусідньому містечку. На ранок він за нами приїхав, нагодував сніданком, відвіз знову на трасу і на прощання купив їжі в дорогу.

Безмежне піклування

Не скажу, що мені не було страшно. Коли ми тільки приїхали, все одно в голові сиділи стереотипи щодо мусульман та турків. Звичайно, Господь піклувався про нас і посилав нам добрих та щирих людей. Коли, ми говорили, що ми – католики і йдемо в Єрусалим, турки дуже поважно кивали головами. Дуже поважали Анатолія, бо він лікар і його ім’я звучить так само, як давня назва Туреччини – «Анатолія».

“ Іноді мені здавалось, що Господь посміхався, коли ми раділи його подарункам від добрих людей, які приходили нам на допомогу, та солодощів, якими нас пригощали

Ситуацій, де ми особливо відчували піклування Бога було насправді дуже багато. Іноді мені здавалось, що Господь посміхався, коли ми раділи його подарункам від добрих людей, які приходили нам на допомогу, та солодощів, якими нас пригощали. Завдяки Церкві та священикам, які нас приймали, ми економили багато грошей. Ми були в Туреччині восени, коли достигли гранати, мандарини, горіхи, інжир та інша смакота. Звичайно, ми збирали все, що бачили смачне по дорозі.

Для себе я побачила, наскільки люди можуть бути відкритими на допомогу іншим, не жаліти свого часу, грошей та уваги для абсолютно незнайомих людей. Звичайно, велику роль грає східна традиція гостинності, якої дуже не вистачає європейському світу. Але для мене це було зразком поведінки зі слів у Біблії «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви» (Мт.25,35).

Після цього нас чекали інші пригоди з Богом та справжні чудеса…

Далі буде

CREDO № 2 (124), 2011