Сценічний старт Папи

Театральний досвід, який Кароль Войтила отримав ще у юному віці, допоміг йому стати найвидатнішим понтифіком

Першого травня у Ватикані відбудеться беатифікація (зарахування до лику блаженних) Папи Римського Івана Павла ІІ. Подія, що викликала ажіотаж відразу після анонсу в медіа, сьогодні може затьмарити навіть найбільший світський захід року — весілля британського принца Уїльяма. Напевно, непересічна фігура єдиного за всю історію католицької церкви Папи–слов’янина стане предметом не одного дослідження. «УМ», у свою чергу, звернула увагу на одне, визначальне, — захоплення Кароля Войтили — театр. Адже в юностi майбутній Папа мріяв стати актором.

Послідовник брата

Перші паростки акторського й ораторського таланту закорінились ще у дитинстві Кароля Войтили. «У цьому місті, у Вадовіце, все почалося. І життя почалось, і школа почалася, навчання почалось, і театр почався, і священство почалось». У промові, з якою 29 червня 1999 року звернувся до земляків Іван Павло ІІ, ці слова є певними символами. Отже, школа — театр — священство. Дивне сполучення, як для декого. Природне — для тих, хто мав щастя жити на початку 30–х років ХХ століття у цьому містечку, мальовничому, розташованому у передгір’ях Бескидів. Охайність, бруковані центральні вулиці, фонтан на площі, електрика від 1907 року. Сім тисяч мешканців — ревних католиків та не менш ревних юдеїв. Кілька костелів, кляштори кармелітів босих та паллотинів зі школами при них, конвент сестер альбертинок та назаретанок, парафіяльний католицький дім, дві синагоги. Жодних проявів національної чи релігійної нетерпимості.

У цій унікальній атмосфері Вадовіце швидко набирало значення культурного та освітнього центру, а найбільшим захопленням мешканців містечка був театр. Точніше, два аматорських театри, в яких ставили класику та сучасні п’єси. Тоді виступи акторів–аматорів збирали суцільні аншлаги, більше того — вадовіцькі театрали часто організовували поїздки на вистави професійних театрів Кракова, запрошували до себе відомих акторів.

Звісно, що за цих умов, та й ще при фундаментальній класичній підготовці, кращий учень місцевої чоловічої гімназії, «дуже жвавий, дуже здібний» Льолек Войтила не міг лишатись осторонь театральних дійств. Сприяла цьому ще одна обставина. Професор Форишь, гімназійний вчитель Кароля, своїм блискучим викладанням збудив у чутливій душі юнака захоплення красою і милозвучністю польської мови. Ця закоханість у слово, що зростала через дотик до творчості великих поетів–романтиків Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Ципріяна Норвіда, також спровокувала його десятирічну відданість театру. Войтила належав до шкільного «Драматичного кола», в якому під проводом професора гімназії Бабінського брали участь 28 хлопців–гімназистів та 18 дівчат із жіночої гімназії. Першим спектаклем від 4 травня 1935 року, в якому задокументовано участь 15–річного Кароля Войтили, були «Улани князя Юзефа» Л. Мазура. Є припущення, що роком раніше Кароль зіграв у «Дамах і гусарах», п’єсі Олександра Фредро. Тим часом він завзято опановував мистецтво декламації — за виконання складного фрагменту поетично–філософського діалогу Promethidion польського поета Ціпріяна Норвіда здобув друге місце на міжшкільному конкурсі.

Тоді ж Войтила отримав поважну роль Хаймона у «Aнтигоні» Софокла. 79–річний понтифік згадував цю подію так: «На вадовіцькій сцені ми бралися за найбільші твори класиків, починаючи від «Антигони». Я грав Хаймона: «О, кохана сестро моя Ісмено, чи ти не бачиш, що з поразок Едипових жодної на світі нам доля не подарує». Пам’ятаю й досі».

Далі, у 1936 році, була класична комедія Олександра Фредро «Шлюби панночок».

Цілком імовірно, що у своїх акторських талантах та захопленні театральним дійством Кароль змалку наслідував Едмунда — свого єдиного, на 14 років старшого від нього брата, який помер у 26–річному віці, заразившись від пацієнта. Едмунд Войтила був знаний не лише як лікар: у шпиталі він, аби розважити хворих та відволікти їх від страждань, часто влаштовував «театр одного актора».

Краківський драматург

Усі ці роки, починаючи від театрального дебюту, Войтила був під пильною увагою вже згаданого Мечислава Котлярчика, котрий пiдтримував його, підкорений неабиякою ерудицією, допитливістю, творчим потенціалом юнака. Невдовзі їхні відносини, незважаючи на поважну різницю у віці, переросли у правдиву дружбу, яка закінчилась лише зі смертю Котлярчика у знаменний «рік двох конклавів», де його учень і спільник був обраний на святий престол.

У 1938 році Войтили, тато і син, переїздять до Кракова, де Кароль готуватиметься до вступу в університет. Освічений, впевнений у собі юнак швидко стає своїм у інтелектуально–мистецьких колах Кракова.

Тим часом Войтила вступає до драматичної школи «Студіо 39» при краківському Братняцькому театрі. Улітку 1939 року Кароль, разом з іншими студентами–учасниками «Студіо 39», презентував глядачам музичну комедію «Місячний кавалер», у якій він відтворив образ свого зодіакального знаку — Тiльця. До початку війни, у можливість якої мало хто з поляків вірив, залишалось 24 дні…

Шостого вересня фашисти зайняли Краків. Останні місяці 1939–го та більшу частину наступного року Кароль, перебиваючись випадковими заробітками, з головою поринає у літературну працю. Створює нові поезії, на замовлення знаменитого актора і режисера Юліуша Остерви перекладає з грецької «Царя Едіпа» Софокла, уперше пробує писати власнi драматичнi твори на біблійні теми. Перша з них — «Давид» — не збереглась. Ще дві п’єси, «Іов» та «Єремія», були опубліковані з дозволу автора невдовзі після того, як Войтила став єпископом Риму. «Я сам написав нову драму, — сповіщає Котлярчику Кароль щодо свого «Іова». — Грецьку за формою, християнську за духом, одвічну змістом, подібно до кожної драми з темою страждання». Твір наголошує на тому, що «страждання не завжди є карою», а жертва Христа «вказує на значення страждання».

Цими творами розпочався найбільш зрілий, хоч і короткий, період театральної творчості Кароля Войтили, яка за умов гітлерівської окупації дорівнювала громадянському подвигу.

«Театр веде за собою необхідність мислити»

Через півтора року після початку війни на Войтилу звалились нові випробування. 18 лютого 1941 року помирає його батько — єдина рідна людина, що завжди була разом із Каролем після ранньої смерті матері. Єдина втіха — невдовзі на запрошення Кароля до його спустілого помешкання переїздять iз Вадовіц Котлярчик iз дружиною. Вже при першій зустрічі у Котлярчика та Войтили визріває ідея «рапсодійної драми» або «театру проблеми». У день Всіх Святих, 1 листопада 1941 року, у приватному будинку Дембовських відбулась історична прем’єра «Короля–Духа» Юліуша Словацького. Вона звістила про народження театру, який було названо «Рапсодійний» (за співзвуччям із главами поеми «Король–Дух», що називаються «рапсоди»). У цій виставі, де головними героями були майбутній святий покровитель Польщі єпископ Станіслав та його вбивця Болеслав Сміливий, Кароль створив незвичний образ монарха — не як підступного злочинця, а як людини, що розпачливо переживає своє падіння. Болеслав поставав перед глядачем як трагічна постать, що колись набула слави у свого народу, а коли народ покарав його вигнанням за нелюдський вчинок, то через глибокі роздуми і страждання він дійшов до щирої спокути за свій смертний гріх.

За неповні три роки праці у «Рапсодійному театрі» Кароль Войтила взяв участь у десятках вистав, сотнях репетицій, кожна з яких загрожувала розстрілом або «запрошенням» до Освенціму. Невдовзі театр долучився до «Унії» — організації, яку підтримував архієпископ Сапега і яка була відгалуженням збройного руху опору, що мала на меті захист євреїв. Не дивно, що колектив «Рапсодійного театру» отримав ще одну назву — Театр Редут.

«Рапсодійний театр» був театром слова–думки, де елементи, що виражали акторський задум, зводились до мінімуму. Якщо добре вслухатись у проповіді Івана Павла, в них можна було почути точні смислові акценти і гармонійний ритм. «Рапсодійний театр» вижив у роки нацистської окупації, проте не пережив часи радянського панування: за два десятиліття, у 1967 році, театр закриють через участь трупи та її керівника у богослужінні архієпископа Войтили на гробі святого Станіслава у Вавельському кафедральному соборі.

Саме у трагічні воєнні роки Войтила відшліфовував досконалість свого слова, сила якого здатна була протидіяти не лише фізичному насильству, а й змінити світ — це великий Папа довів у своєму протистоянні з комуністичною системою. Але вже наприкінці 1944 року Войтила остаточно відмовився від акторської кар’єри і повністю поринув у навчання в нелегальній духовній семінарії під проводом архієпископа Сапеги. «Святої пам’яті Мечислав Котлярчик вважав, що моїм покликанням є живе слово і театр, а Господь Ісус вважав, що священство, і ми якось примирилися на цьому», — згадував Папа.

Утiм iз прийняттям священицького сану коло театральних уподобань майбутнього єпископа Риму набуло нових вимірів. Кароль Войтила ще бере участь у декількох театральних інсценізаціях як актор і режисер, виступає як театрознавець у популярному щотижневику Tygodnik Powszechny під псевдонімами Анджей Явень та Павел Ясень.

Цей нарис з історії театрального служіння незабутнього Папи варто закінчити проникливими словами о. Кшиштофа Живчинського, ченця ордену кармелітів босих, до якого юний Войтила колись мріяв вступити: «Театр, — написав Войтила, — першим елементом якого є слово, веде за собою необхідність мислення». Твердження про існування ниті, що поєднує краківський театральний досвід Кароля Войтили зі служінням словом, яке він виголошував з амвону та з папського престолу, напевно, не є перебільшенням.

Про Боже

Дослідники не можуть збагнути, як він усе устигав — вчитись, зустрічатись, вивчати Біблію, щодня йти на службу Божу, брати участь у різних студентських товариствах, писати вірші не по роках зрілі, складні за формою, насичені філософськими та християнськими образами. У своєму вірші Magnificat Войтила називає Бога «Отцем великої Поезії». Пояснення цьому образу можна знайти в одному з листів Кароля–поета: «Мистецтво є товаришем релігії та проводирем по дорозі до Бога; воно має вимір романтичної райдуги — від землі і від серця людини до Нескінченного».

Олег Бєлінський, Україна молода