Тема праведності правителя і підлеглих займає вагоме місце у творчості Отців Церкви – як грецьких, так і латинських. Латинські Отці часто заторкували теми праведності правителя, котрий добре управляє підлеглими йому людьми. Передовсім вони звертають увагу на те, що людським правителем може бути лише та людина, яка вміє управляти сама собою. Тому стверджують, що спочатку потрібно навчитися панувати над своїми пристрастями, які затьмарюють розум та ослаблюють волю.
«Правитель повинен постійно дбати про чесноти душі, щоб не піддатися спокусам, не віддалитися від Бога і не стати безбожником, бо якщо Бог залишить людину, під свою владу її візьме диявол»
Тут бачимо віддзеркалення античної ідеї, яка твердить, що панувати над собою – це найбільша влада. У цьому контексті Амвросій Медіоланський наводить метафору воза і коней – добрих та поганих. Пояснює, що віз – це душа людини, погані коні – це тілесні пристрасті, а добрі коні – це чесноти. Пристрасті і чесноти між собою сперечаються, бо чесноти піднімають душу до неба, а пристрасті, навпаки, тягнуть її до того, що від цього світу. Добрий керманич своєї душі вміє усмирити злих коней, які символізують пристрасті, а дозволяє провадити добрим коням, що знаменують чесноти.
Кожна така людина, на думку Амвросія Медіоланського, є правителем своєї особистості, який повністю підкоряється найвищому Правителеві – Богові, керуючись правилом чеснот та євангельськими заповідями. Правитель повинен постійно дбати про чесноти душі, щоб не піддатися спокусам, не віддалитися від Бога і не стати безбожником, бо якщо Бог залишить людину, під свою владу її візьме диявол. Тоді людина втрачає статус правителя, бо не здатна запанувати над пристрастю і гріхом. Тому святі отці: Амвросій Медіоланський, а за ним Августин переконують: «Нашим правителем є Христос». Йому слід підкоритися під владу, керуючись Його законом. Людина, яка відрікається Христа, за правителя приймає диявола.
«Моральність правителя та його підданих пов’язані»
Отці вчать, що лише та людина, яка підкорилася Богові і стала правителем власної особи, здатна бути праведним правителем над іншими людьми. Бо лише праведна людина здатна впровадити у суспільство справедливість, згоду та інші чесноти, на фундаменті яких можна побудувати праведне співжиття людей.
Моральність правителя та його підданих пов’язані. Від цього зв’язку залежить добробут цілого суспільства. Таку думку розвиває Григорій Двоєслов. Він стверджує: «Є певним, що настільки взаємно пов’язані заслуги і правителів, і підданих, що часто через вину пастирів погіршується життя народу, і часто з огляду на заслуги народу змінюється життя пастирів». Контекст висловлювання підказує, що воно може стосуватися як церковних, так і світських правителів. Двоєслов пояснює, що якщо правителі служать не чеснотам, а розпусті, занепадає праведність і у підданих, навіть мимоволі. Саме у цьому контексті папа Григорій пише так: «…ми повинні усвідомлювати, що те, що піддані розпусно чинять, стримується витриманістю правителів. Але коли самі правителі служать розпусті, безсумнівно підданим послаблюються узда розпусти». Подібні думки, але з позитивним забарвленням, знаходимо в Амвросія Медіоланського. Він пише, що через мудрість і порядність правителя зростає праведність народу. Піддані ж бо мимоволі починають наслідувати правителів і підкоряються законові. Тому святий Амвросій наголошує, що імператор, який відповідає за життя багатьох, ще більше має підкоритися Богові ніж проста людина.
«Потрібно радше обвинувачувати власні вчинки, а не людей при владі, бо таку владу люди отримали через Божий гнів»
Григорій Двоєслов зазначає, що може трапитися і так, що через неправедність підданих міняється серце та розум правителя: «Отже так з огляду на заслуги підданих установлюються особи правителів, що часто ті, які видаються добрими, відразу після отримання влади міняються». Так людина, яка отримує владу, стає неправедною з огляду на неправедність людей. Тоді за посередництвом неправедного народом керує не Бог, а диявол. Так, на думку папи Григорія, біблійний цар Саул, будучи чеснотливим, став неправедним одночасно з отриманням влади (1 Сам. 13–15), бо саме на такого царя заслуговував народ. Подібно його наступник цар Давид попав у гордість і згрішив, роблячи перепис народу. І хоча згрішив сам цар, покарання отримав увесь народ (2 Сам. 24), тому що з огляду на провини народу цар попав у гріх.
У цьому контексті Григорій Двоєслов навчає, що жодна людина не повинна обвинувачувати неправедного правителя, бо з огляду на власні гріхи була піддана під його владу. Потрібно радше обвинувачувати власні вчинки, а не людей при владі, бо таку владу люди отримали через Божий гнів. З поведінки правителів люди повинні усвідомлювати власні моральні заслуги.
Григорій Двоєслов стверджує, що часто трапляється і так, що підвладними неправедних правителів стають праведні люди. Пояснює, що так Бог може карати людину наперед, оскільки у своїй мудрості передбачає майбутні гріхи кожного. Папа Григорій наводить приклад Давида, який перед тим як став царем, довго зносив переслідування царя Саула, хоча нічим не завинив (1 Сам. 18–25). Однак пізніше перелюбство доказало, що Давид заслуговував переслідування.
«Бог бо так показав на прикладі пребагатої і преславної Римської імперії на що здатні громадянські чесноти навіть без правдивого віросповідання, що стало зрозумілим, що додавши це віросповідання, люди стають громадянами іншої держави, якої царем є правда, якої законом є любов, якої мірою є вічність»
На основі наведених тверджень можемо переконатися, що добробут суспільства залежить від його праведності. Тому Отці підкреслюють, що лише таке суспільство здатне утвердитися, у якому і правитель, і підвладні дбають про чесноти. Так святий Августин стверджує, що чеснота і праведність життя людей служать утвердженню всієї держави. Висловлюючись про велич античної Римської держави, він пише: «… зносімо, якщо не можемо виправити, тих, які хочуть, щоб на безкарних вадах основувалася держава, яку перші римляни установили і зміцнили на чеснотах, навіть не маючи правдивої побожності щодо правдивого Бога, яка [правдива побожність] спасенним віросповіданням могла б їх допровадити також і до вічної держави. Однак дотримувалися [перші римляни] певної своєрідної праведності, яка достатня, щоб установити, зміцнити і зберегти земну державу». Усвідомлюємо, що святий Августин на підставі реального історичного досвіду переконує, що праведність відіграє вагому роль у збереженні держави. Перші римляни установили і зміцнили державу через те, що вони служили чеснотам, навіть не знаючи правдивого Бога. Якщо ж до служіння чеснотам додати служіння правдивому Богові, у суспільстві будується співжиття людей, яке певною мірою наслідує співжиття святих у небесній вічності, а земні люди стають громадянами не лише земної держави, а й небесної, тобто в певній мірі вже мають участь у небесному житті. Тому святий Августин стверджує: «Бог бо так показав на прикладі пребагатої і преславної Римської імперії на що здатні громадянські чесноти навіть без правдивого віросповідання, що стало зрозумілим, що додавши це віросповідання, люди стають громадянами іншої держави, якої царем є правда, якої законом є любов, якої мірою є вічність».
Святий Августин категорично відкидає звинувачення у тому, що Римська імперія зазнала нещастя через те, що імператори відреклися від поганської віри предків і прийняли християнство. Єпископ стверджує, що він може навести приклади часів таких нехристиянських імператорів, за правління яких імперію спідкало або подібне, або ще більше зло. Зло ж бо походить від людської волі, а не від прийняття християнського вчення. Святий Августин переконує, що імперія почала занепадати ще задовго до того, як Христове ім’я поширилося по світі. Початки цього занепаду треба вбачати у недостойній поведінці людей, у неправедності і ослабленні витриманості, яку випрацювали предки. Єпископ наводить поганий приклад римського війська, яке поступово втрачало чесноту, піддавалося розпусті, розкошам та грабунку. Така поведінка постійно поглиблювалася. Тому святий Августин навчає, що найгіршим ворогом держави є неправедність, яка вкрадається не до кордонів держави, а до розуму громадян. Саме вона нищить її зсередини.
«Держава – це спільна справа багатьох людей, які з’єднані згодою»
Святий Августин переконаний, що порятунок для держави – це щире прийняття Христової науки правителями і підвладними. Держава – це спільна справа багатьох людей, які з’єднані згодою. Наука Христова в особливий спосіб проповідує цю згоду, тому є великим рятунком для неї. Жодне інше релігійне вчення не може виховати кращого війська, володарів, суддів, чоловіків, жінок, батьків, дітей, слуг, суддів як учення Христове.
Августин підкреслює, що у суспільстві і правителі, і підвладні повинні служити Богові. Правителі повинні видавати справедливі закони, схвалюючи те, що праведне і забороняючи те, що неправедне. Амвросій Медіоланський звертає увагу на те, що у становленні законів правитель повинен дбати, щоб його закон не суперечив законові Божому і найперше сам повинен дотримуватися установлених законів, щоб показати приклад людям. У листі до імператора Валентиніана він пише: «Ті постанови, що ти видав для інших, видав і для себе, бо ж імператор видає закони, щоб насамперед самому їх дотримуватися». Якщо ж трапиться, що сам правитель переступить закон, він повинен привселюдно покаятися за вчинене зло. Господь бо знає серце правителя і від Нього не заховаєш жодного беззаконня.
Григорій Двоєслов навчає, що правитель держави повинен ревно поширювати серед народу християнську віру, переслідувати культ ідолів, дбати, щоб життя людей було морально чистим. Для цього правитель повинен сам показувати приклад власним життям. За взірець папа Григорій показує особу імператора Костянтина, який відвернув Римську імперію від культу ідолів і підкорив Ісусові Христові. На думку Двоєслова, саме за посередництвом таких правителів Господь обдаровує благами багатьох людей. Отці підкреслюють, що, дбаючи про християнську віру, правителі повинні дбати про Церкву, але не керувати нею, бо вони є у Церкві, а не понад Церквою. Григорій Двоєслов стверджує, що правитель повинен зважати на волю церковної влади у церковних справах, а церковна влада повинна шанувати волю правителя у світських справах.
«Божа поміч вливає згоду, стриманість, справедливість, зичливість та інші могутні чесноти, які здатні врятувати і зміцнити державу»
Святий Августин наголошує, що також підвладні люди повинні зберегти вірність Господу, підкоряючись євангельській науці і державним законам. Господь не наказує людям нічого такого, що корисне для Нього, але для самих людей. Бог хоче, щоб людський дух був наповнений чеснотами, прагненням вічного спасіння і у цьому прагненні Господь підтримує людей своєю благодаттю. Тому Августин стверджує, що Божа поміч вливає згоду, стриманість, справедливість, зичливість та інші могутні чесноти, які здатні врятувати і зміцнити державу.
Олександр КАЩУК, Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
