Декілька років тому я працювала в одній церковній організації. Начальником був священик. Розумний Божий чоловік. І він, як й усяке начальство, регулярно роздавав нам «наганяї». Слушні, звичайно. Та якось він сказав: «Ви ж пам’ятайте, в якій організації працюєте! Як ви повинні себе поводити!»
І мене це неабияк обурило. Бо для мене немає значення місце праці. Я вважаю, що оскільки я християнка, то скрізь і завжди маю нею бути: і якщо працюю в церкві, і якщо торгую на базарі капцями, і якщо вдома готую борщ.
Якщо Ісус мене не мотивує до доброї поведінки, то й приналежність до Церкви чи церковної організації нічого не дасть.
Знаєте, я не свята і Божа (хто мене знає, підтвердить). Просто не терплю лицемірства, якого немало серед віруючого люду. Не хочу бути в церкві одною, а вдома, чи серед невіруючих друзів – іншою.
Колись я жила у Вінниці. По роботі доводилося поштою розсилати багато друкованої продукції. Мене завжди обслуговувала одна симпатична молода дівчина. Я дивувалася, з яким терпінням вона робила свою справу. І з великою пошаною до клієнтів. Вона не дратувалася, навіть коли була велика черга і наш нахабний народ, який завжди кудись поспішає, дозволяв собі грубощі. Вона навіть після вередливого клієнта з достойною увагою і привітною усмішкою брала від мене численні пакунки для пересилки. Згодом я дізналася, що та дівчина – християнка…
CREDO № 2 (124), 2011
Інші матеріали цього номера:
Сім’я не знала, що у них знаходяться святі мощі
фінансово.
Щиро дякуємо!
