Наприкінці літа та восени цього року УГКЦ переживає небувале явище – першу в історії незалежної України «гарячу» публічну богословську дискусію. Обговорюється кризовий стан богослов’я УГКЦ, триває пошук причин невдачі відродження якісного академічного богослов’я в Україні, лунають пропозиції щодо виходу із кризової ситуації. Можливо, дискусія швидко б закінчилася покаранням її ініціаторів, якби ними не виступили екс-глава УГКЦ Любомир (Гузар) та ректор Українського католицького університету о. Борис (Гудзяк). Ситуацію коментує український богослов, доктор філософських наук Юрій Чорноморець (в 2010-2011 роках – шеф-редактора «Богословського Порталу»), який слідкує за дискусією в Українській Греко-Католицькій Церкві.
– 15 серпня Любомир (Гузар) у своєму інтерв’ю різко розкритикував стан справ із богослов’ям в УГКЦ. Цей виступ став початком для широкої дискусії, яка розгортається серед богословів цієї церкви. На Вашу думку, чи справедливою є ця критика?
– Патріарх Любомир, з одного боку правий, коли висловлює власне здивування, що кілька сотень богословів, підготовлених в УКУ та в зарубіжних університетах, не видали видатних богословських книжок. Дійсно, з усіх книжок, виданих богословами УГКЦ, науковою світовою спільнотою була помічена лише книга о. Юрія Аввакумова «Витоки унійного богослов’я. Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в XI-XIII ст.», що вийшла німецькою в 2002 році, а цього року видана українською. Науковці цінують книжки, що їх видають церковні історики УГКЦ, але патріарх говорив саме про власні очікування на богословські книжки. В особистій розмові я нагадав йому про книгу о. Юрія Аввакумова, і Блаженнійший Любомир сказав: «Дійсно, гарна книга, але одна ластівка не робить весни». І тут дійсно важливе питання: чому немає гарних богословських книжок, написаних в УГКЦ?
Патріарх говорить, що або богослови ліниві, або чогось бояться. Лінивих серед богословів УГКЦ я особисто не бачив. Люди виконали величезну роботу із розробки численних програм, із виконання вимог Заходу або України до освітніх курсів, виявивши при цьому надзвичайну працьовитість. За ту маленьку заробітну плату, яку вони отримують, це взагалі був героїзм зробити все, що вони змогли здійснити. Або візьмемо проблему української термінології: православні Церкви лише сьогодні звертаються до наукового опрацювання проблеми, а УКУ (Український католицький університет – ред.) все це для УГКЦ зробив давно і якісно.
Такого роду звершення можуть сьогодні видаватися незначними, але вони були, про них треба пам’ятати. І крім виконання своїх службових обов’язків богослови УГКЦ шукають грантів на переклади, конференції чи сертифікаційні програми – бо немає за що жити. Отже, справа не в лінощах. Бояться? Певно, що так. Богослов’я в УГКЦ – це взагалі ризикована справа. Блаженніший Любомир правильно говорить, що Церква потребує якісного і творчого богослов’я, потребує богослов’я, визнаного в Україні та світі як оригінальне і актуальне. Але спробуйте написати дійсно творчо – вашу книгу не благословлять, вас боятимуться. Немає якоїсь «експериментальної серії», яку можна було б назвати «Богословські дослідження» чи «Проби». Все хочуть відразу, щоб богословська праця була ідеальною, щоб вона всім догодила – і старим, і молодим, і латиникам, і православнофілам, і Риму, і Києву. А такого не буває! Богослов’я народжується із живих дискусій, в яких аргументи розвинуті до розмірів книг. А в УГКЦ не було ще жодної великої богословської дискусії – і єпископат УГКЦ боїться, що колись такі дискусії почнуться. Наприклад, дискусія між православнофілами та латинофілами загнана в мовчазну фазу. Православнофільська неопатристика панує в загальному богослов’ї УГКЦ як парадигма, що визначає загальну атмосферу в УКУ, впливає на офіційну доктрину самоідентифікації УГКЦ. Але при цьому вся ця «восточницька» теологія боїться народити щось оригінальне, щоб не образити почуття когось в Україні чи Римі. Думка бродить навколо – то про православних богословів XX століття напишуть, то про грецьких святих отців, то про Київську Церкву. Історія, історія, історія. При цьому – без дерзновенння дати оригінальні інтерпретації історії. А з іншого боку – латинофіли, які теж мочать. І висловлюють свою позицію через численні переклади сучасного католицького богослов’я. Мені, наприклад, подобається, що видає «Місіонер», кожне видання якого – це маніфест латинофільства. Особливо цікаві видання творів папи. Але бояться заговорити вголос, богословськи виразити власну позицію. Навіть немає хорошої книги про богослов’я папи. Ну я розумію, якби його вчора вибрали, то ясно було б, що УГКЦ не встигла народити книги про богослов’я Ратцингера. Але він вже стільки років на престолі – і немає книг про його богослов’я! Це ознака серйозної проблеми, як на мене, – боязні писати взагалі. Тому треба ясно людям сказати: не бійтеся писати, ось серія книг, в якій ви можете писати творчо та вільно, і вас за написане не покарають!
– У своєму запитанні кардиналу Любомиру журналісти спробували натякнути на те, що богословські книги не написані, бо їх ніхто не замовив. Може, в цьому корінь проблеми? І замість того, щоб критикувати богословів, керівництво УГКЦ мало б організувати замовлення книг?
– Тут є велика правда. Патріарх Любомир розповів мені, що свого часу Йосиф Сліпий як ректор зібрав професорів Львівської Академії і сказав: хто не напише за рік книги, той розлучиться із посадою. І всі написали. Тут цікаві два моменти. По-перше, книги були написані, тому що професори боялися втратити власну роботу. Чому? Бо вона оплачувалася! Сьогодні ж викладачі УКУ заробляють менше, ніж їх колеги у Львівському університеті. Сьогодні доценти та професори заробляють за місяць менше, ніж чорнороб за тиждень на Заході. У мене брат звичайний менеджер невисокого рангу, його зарплата вдвічі більша за мою професорську. Але моя зарплата вдвічі більша за те, що отримують в УКУ. Отже, подвійна несправедливість.
Патріарх говорить, що це відповідальність самих богословів – що вони вибрали нехлібну професію. Мені здається, що тут є помилка. Часто, дуже часто, люди не обирали, а йшли за своїм покликанням. І тепер вони стоять перед виборам – зрадити цьому церковному покликанню та знайти “хлібну” роботу чи залишитися і намагатися вижити. І якщо виживати – то тут не до написання книг. Якщо вже людям мало платять – то замовляйте їм книги. В деяких університетах України та у наукових закладах Польщі чи Росії творяться фонди на видання книг. Людина пише і отримує гроші за написане. Написав серйозну монографію – ось грант в розмірі річної зарплати. Певен, що якби така система була в УКУ, то люди могли б реалізувати своє покликання. І швидко б рівень їх монографій вийшов на ту якість, яку показав у своїй книзі о. Юрій Аввакумов. Або навіть досягнення були б більшими.
А позиція – ми вас вивчили, то ви напишіть щось творче та талановите – це позиція помилкова. Колись Сталін вчив роками парашутистів, а потім їх кинув без озброєння на танки під час Московської битви. Підготувати богословів – це півділа. Дати їм ресурси сьогодні – ось що потрібно. Ну, а поки ресурсів немає на богослов’я, вони є на будування стін. Ректор УКУ о. Борис Гудзяк в недавньому інтерв’ю говорив, цитую: «Мушу сказати, що студентське містечко УКУ — це унікальний для України, проте дуже дорогий проект — щороку нам потрібно 4—5 мільйонів доларів на будівництво». Будування стін – це чудово. Але уявіть собі, якби о. Борис сказав: хтось підготував будівників, і вони вміють будувати – ось нехай і будують. А не зібрав би грошей. Ну і що було б? Нічого! Так і богослов’я вимагає ресурсів. Причому значно менших, ніж будування стін. Але без них – нічого не буває. А якщо буває, то тоді, коли пізно. Наприклад, в еміграції. Як розквіт російського богослов’я відбувався вже в еміграції, в Парижі. До революції просто ніхто, крім однієї Морозової, їх не підтримав. Не до того було – будували стіни, реформували програми викладання, видавали всяку свою та перекладну схоластику. Все чудово, все повинно було бути. Але повинен бути простір і для творчого богослов’я. Для того богослов’я, яке працює на авторитет Церкви, допомагає вірним в пошуках самоідентичності, дозволяє пізнати власну традицію, відкриває суспільству християнську перспективу для національного та соціального розвитку. Патріарх Любомир говорить, що церкві потрібне творче богослов’я: «без здорового богослов’я далеко не зайдемо». Якщо потрібне – так замовте його, організуйте! Якщо воно дійсно потрібне, і ще немає настрою це богослов’я розвинути після програшу України в новій еміграції.
– Ректор УКУ о. Борис Гузяк висловив надію, що богослов’я УГКЦ буде результатом діяльності ченців. Як Ви оцінюєте ці надії?
– Важко уявити, щоб монахи, які мають численні обов’язки (послухи), почали ще й писати книжки та зробили богословський ренесанс в Україні. Якщо вони талановиті – їх взагалі вибирають єпископами. І якось все так влаштовано в УГКЦ, що їх єпископи та монахи не мають днів для творчості. У папи є його «вівторки», коли він пише книжки, а у патріарха Святослава чи вл. Богдана (Дзюраха), наскільки я знаю, таких днів немає. Може, сформувати спеціальний орден вчених ченців за зразком домініканців? Але хто той орден в УГКЦ очолить? І було б цікаво подивитися, в які гроші той орден обійдеться. Думаю, що дешевше просто фінансувати богословські дослідження ким би вони не були написані – монахами, священиками, мирянами-професорами.
– Під час дискусії постало таке питання: чи справді українська (київська) Церква ніколи не мала власного оригінального, а не синтезованого богослов’я?
– Українське богослов’я завжди було частиною європейської теологічної традиції. Чи візантійської, чи загальноєвропейської. Давньоруська література була частиною патристичної літератури країн візантійської співдружності. Українська полемічна література – частина європейської полемічної літератури. Українська богословська освіта XVII-XVIII століть – частина загальноєвропейського освітнього простору – тоді у Європі переважно викладали за стандартами, що формувалися в Іспанії філософами і богословами другої схоластики. Український греко-католицький неотомізм – дуже цікава і маловивчена частина загальносвітового явища неотомізму. Київська православна теологія XIX-XXI століть – це цікаве явище богословської думки, вільної від московського консерватизму в онтології, гносеології та соціальному вченні. Численні богословські твори, написані в руслі московського богослов’я, – теж з’явилися завдяки тому, що російська теологічна традиція брала із європейської богословської науки все, що тільки могла. Отже, мова не може йти про запозичення та відсутність оригінальності. У богослов’ї взагалі оригінальність не може бути метою. Українське богослов’я було завжди частиною загальнохристиянських традиції теологічної думки. Адекватне глибоке осмислення минулого, сучасності та майбутнього українського богослов’я – нагальне завдання, і я дивуюсь, чому українські Церкви, те ж згадане УКУ, нічого не роблять для комплексного вирішення цього завдання. Я зараз пишу «Український неотомізм: невідома традиція», але одна людина – без підтримки інституцій – не може зробити все і відразу…
– Як сучасне греко-католицьке богослов’я виглядає на тлі українського православного богослов’я?
– Українське греко-католицьке богослов’я проходить етап неопатристичного мислення, який в православній теології вже завершується, і на зміну якому приходить радикальна ортодоксія. Неопатристика – це повернення до стилю мислення Отців, намагання дати відповіді на сучасні проблеми з цієї точки зору. Неопатристика – явище дуже подібне до неотомізму. Висока духовність, розвинута термінологія, любов до традиції, постійні нагадування про значення аскетичного та евхаристійного церковного досвіду. Як неотомізм перестав бути цікавим католикам, так і неопатристика перестане цікавити греко-католиків. Звернення до Євангелія та живого Христа як Істини – ось та спрямованість для богослов’я, задана ще II Ватиканським собором, плодом якої і є радикальна ортодоксія. Але неопатристика потрібна для УГКЦ і в майбутньому, потрібна найбільше. Тому що УГКЦ має знаходити точки універсальної теологічної позиції, точки єдиної Християнської Традиції – у богословських традиціях Сходу і Заходу. Віднайти спільність каппадокійців та Августина, Томи та Палами – це означає богословські легітимізувати саме існування УГКЦ як «екуменічної лабораторії», як церкви, що шукає ідентичності майбутньої знову єдиної Церкви. Неопатристика – це метод віднайдення єдності загальної Традиції.
УГКЦ критично не вистачає власних Флоровського і Пелікана, Шмемана і Зізіуласа. Якщо вони не з’являться зараз як особистості чи інституції, підтримувані церквою, завтра на УГКЦ чекає криза ідентичності, перебіг та результати якої сьогодні навіть важко передбачити. Православні Церкви мають власні проблеми, але їх потреба в теології неопатристики чи радикальної ортодоксії не є настільки критичною. Вони легітимізовані і без наявності розвинутої богословської рефлексії. Але все-таки саме в православному середовищі України ми маємо нове явище теології східної традиції, яка є актуальною в добу постмодерну. Адже православними є Олександр Філоненко, Констянтин Пашков, о. Павло Гаврилюк, Геннадій Христокін, і навіть Юрій Чорноморець. Ну і ще одна заувага: сьогодні оновлений кадровий потенціал Київської Духовної Академії УПЦ під керівництвом архієпископа Антонія (Паканіча) є таким самим, як і кадровий потенціал УКУ. І це цікаве явище, тому що хто зробить українське богослов’я XXI століття – сьогодні невідомо. Поки що загальний рівень освіченості кадрів вирівнявся, а творчі мислителі виросли у православ’ї. І тому, як не дивно, старання розбудови стін УКУ можуть не дати плодів, і саме православні «зроблять» українську теологію XXI століття.
Шанси в УГКЦ ще є: книга о. Юрія Аввакумова про візантійсько-латинські обрядові полеміки нічим не гірша за книгу протоієрея Олега Кожушного про візантійські гімни. Але в цілому час іде, і, на жаль, нічого подібного до виданого мною «Візантійського неоплатонізму» чи журналу «Койнонія» – немає. За останні роки в УПЦ вийшли вісім чудових випусків “Трудів КДА” (номери 6-14) – і жодного випуск «Богословія», аналогічного видання УГКЦ. Якщо справи підуть так і далі, то УГКЦ вже буде і пізно щось починати. Все це дивно з огляду на чудові кадри, прекрасну бібліотеку і т.д. Крім того, я помічаю відсутність останніми роками богословської роботи в УГКЦ із розвитку католицького соціального вчення. Якби богослов’я УГКЦ було в нормальному стані, то зараз би повинні б скрізь продаватися 5-10 книжок із соціального вчення Бенедикта XVI, я вже не кажу про спеціальні монографії та богословські збірки щодо енцикліки «Любов в істині».
Отже, становище таке, що треба починати працювати, інакше скоро просто соромно буде за стан богослов’я в УГКЦ. Тому я розумію тривогу і Любомира (Гузара), і переживання Тараса Тимо, і розгубленість о. Бориса (Гудзяка). Виклик є, потрібно знайти сили на відповідь. Не думаю, що богослов’я можна «зробити», зобов’язавши кожного, хто вивчився, написати по книжці (рецепт патріарха Любомира) чи «мобілізувавши» монахів (пропозиція о. Бориса). Церква повинна створити науково-дослідну богословську інституцію за взірцем Інституту філософії чи літератури НАН України, дати ресурси від кадрових до фінансових – і тоді у сьогоднішніх умовах може бути результат (тому Тарас Тимо близький до правильного рецепту).
– Традиційне запитання – про переклади богословських джерел, традиційних (біблійні, апокрифічні, святоотцівські, літургічні тексти) і новітніх (класика богословської думки, фундаментальні довідкові видання). Зі стану українського богослов’я вимальовується висновок, що воно “пропустило” величезний пласт світового доробку і тепер йому важко буде розвиватися повноцінно, не “наздогнавши” тієї втрати, не заповнивши прогалини. Питання в тому, що насамперед слід перекласти, як це зробити? Топ 10 з кожної дисципліни? Що саме? І чи взагалі потрібно?
– Вважаю, що перекладати потрібно лише класику. Для полегшення студентам розуміння давніх текстів потрібні повні українські видання (очевидно, що білінгви) спадщини каппадокійців, Псевдо-Діонісія, Максима, Палами. Із науковими коментарями. Український Тома Аквінат. Повні збірки творів Бальтазара, Мілбенка, Ранера, Барта. Все інше я б не перекладав. Тексти, які не написані класиками теології – давніми або сучасними – богослов має прочитати, вивчивши, наприклад, англійську мову. Цього зараз достатньо. Коли я починав, потрібні були ще французька та німецька, але зараз вже можна обійтися англійською. Мені так здається. Ну і грека потрібна завжди, якщо ти працюєш у традиції східного богослов’я. Переклади сотні праць класиків потрібні ще й тому, що це – форматування культури, це – формування високого рівня загальної теологічної рефлексії.
Але якщо стоїть питання: перекладати класиків чи писати про класиків – то краще писати про них. Українська рефлексія над творами класиків потрібна навіть більше, ніж самі переклади.
І ще краще – взагалі махнути рукою на переклади як клас роботи, і зайнятися написанням оригінальних богословських праць. Сьогодні українське богослов’я досягло стадії зрілості, і може при відповідальному менеджменті породити оригінальну богословську літературу. В таких умовах гріх вганяти себе в переклади, потрібно писати. Треба брати приклад з Бальтазара – він написав буквально шафу книг. І серед них немає «прохідних» книжичок, а всі важливі, всі унікальні. Або за приклад можуть слугувати сьогоднішні радикальні ортодокси, які є в католицизмі, протестантизмі, православ’ї. Вони творять актуальне сьогодні богослов’я. Так вони ж не відволікаються на переклади. Церква мала б спрямувати богословів на головне, замовити їм оригінальне «високе богослов’я», оригінальне «популярне богослов’я», оригінальне «контекстуальне богослов’я». Очевидно, що якщо богослов’я всерйоз замовити – воно буде!
Олег Алімов,Релігія в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
