Погляд

Екуменічні танці на кістках священномученика

24 Листопада 2011, 18:24 1951 Ігор Загребельний


Якщо уявити прилад, який може вимірювати парадоксальність, то в наш час він би зашкалював. Стрілка цього «парадоксометра» тривожно билась би об максимальний показник на шкалі, ніби говорячи, що парадоксальність переростає в повний абсурд… На жаль, «парадоксометр» можливий лише в нашій уяві: навіть якщо його винайдуть, він залишиться без діла, бо ми вже звикли до парадоксів і сприймаємо їх як норму, абсурд же нині для багатьох є мудрістю, а отже, і винаходити цей прилад не варто…

Черговою порцією баламандської «мудрості» поділився нещодавно «греко-католицький» теолог Микола Крокош, опублікувавши свою статтю «“Катехизм УГКЦ” в екуменічній перспективі: Крок вперед, два назад». Стаття була підписана так: «Микола Крокош, доктор теології (УГКЦ)»… І справді, «парадоксометр» зашкалює, бо оте «УГКЦ» якось не дуже в’яжеться з антикатолицьким змістом цього опусу – можна було, приміром, написати «РПЦ» або ж «ФСБ», але аж ніяк не «УГКЦ»! Напевно, М.Крокошу дається взнаки «рецепція Баламанду»…

Загалом беручи, згадана рецензія на греко-католицький Катехизм логічно продовжує лінію попередніх публікацій д-ра Крокоша і являє собою вже звичне обливання брудом ненависного Крокошеві «уніатизму» та католицизму загалом. Так, ще на початку своєї статті автор зазначає: «Тоді як в основі першої частини «Катехизму Католицької Церкви» 1992 р. лежить так званий «Апостольський» символ віри, прийнятий лише в Західній Церкві і головних протестантських Церквах, Катехизм УГКЦ коригує цей антиправославний ляпсус Латинської Церкви і звертається до Нікео-Константинопольського символу віри». Отже, для «греко-КАТОЛИЦЬКОГО» (sic! sic! sic!) богослова Апостольський символ віри є «антиправославним ляпсусом». Цікаво, в чому полягає його «антиправославність», а ще – чим сутнісно (окрім filioque) Апостольський символ віри відрізняється від Нікео-Константинопольського?

Особливо М.Крокоша непокоїть згадане у Катехизмі «поминання римського папи як “святішого вселенського архієрея”»: на його думку, «episcopus universalis» – це термін «із дуже сумнівним богословським змістом», який «у контексті екуменічного діалогу… застарів», а також «мав би бути якомога швидше усунутий із Літургії УГКЦ».

Пан Крокош упевнено стверджує, що греко-католицький Катехизм виявляє «екуменічну нетактовність щодо православних братів», а також ілюструє той факт, що «УГКЦ поки що не звільнилася від богословського тягаря уніатизму». Щодо останньої тези, то з д-ром Крокошем певною мірою можна погодитись: УГКЦ таки справді «поки що не звільнилася від богословського тягаря», однак не «уніатизму», а колоніалізму – колоніалізму еклезіального, національного, цивілізаційного. Проте п.Крокоша цей колоніалізм не турбує. Його турбує те, що «не наводиться в усьому Катехизмі УГКЦ жодна цитата з творів св.Фотія Великого, тринітарне богослов’я котрого є вінцем вчення Східної Церкви про Пресвяту Трійцю», а також те, що в катехизмі «відсутній такий основоположний для східної теології термін як «нестворені енергії», не кажучи вже про те, що ні разу не згадується найбільший богослов Східної Церкви другого тисячоліття, св.Григорій Палама».

Отже, як альтернативу «пленения восточного богословия западным» (о.Г.Флоровський) д-р Крокош пропонує повну узурпацію теологічної ідентичності українського греко-католицизму богословською спадщиною Сходу. Наскільки це відповідає духовним потребам цивілізаційно скаліченої української нації? Адже сучасна греко-католицька теологія значною мірою має бути спрямована саме на її, української нації, (ре-)євангелізацію. Ще одне питання: наскільки актуальними (знову ж таки, з огляду на завдання євангелізації) є сьогодні паламізм, «нетварні енергії» та «неопатристичний синтез», сьогодні, коли людство пронизується цілком «тварними» різночастотними енергіями – проявами «науково-технічного прогресу», здобутого коштом неймовірного морально-духовного регресу?..

Здається, питанням ПРАКТИЧНОСТІ богослів’я д-р Крокош взагалі не переймається, позаяк його розум полонила манія баламандського екуменізму та боротьби з «латинізацією» УГКЦ. Запеклого екуменіста тішить той момент, який «поєднує УГКЦ з Православною Церквою» і спрямований «на відновлення візантійської літургійної спадщини і на усунення наслідків латинізації», а саме, що в Катехизмі «обґрунтовується стояння на Літургії». (О так! Краще стояти і думати про ноги, ніж сидіти і думати про Бога…) Також М.Крокош тішиться згадкою про повернення молитовної практики ісихазму. (Звісно ж, пересічний українець, заклопотаний тим, як вижити і прогодувати родину, знайде вихід у практиці ісихазму – ціла країна буде схожою на один великий Афон…) При цьому п.Крокош абсолютно не бачить проблеми необхідності подолання «духовно-аскетичного суспільного ісихазму» (о.І.Гаваньо) – атрофії християнства у суспільно-політичній площині, його нездатності бути вічним конструктивним «опозиціонером» до влади «князів чоловічеських». Напевно, авторам Катехизму потрібно було згадати не лише про ісихазм, а й про цезаропапізм як про одну з «найкращих православних перлин» Сходу… Справді, давайте відроджувати «східну ідентичність» УГКЦ повною мірою! І нехай патріарх Шевчук звітує якщо не президентові РФ (виглядало б цілком екуменічно, адже це можна було б робити разом із «генерал-патріархом» Кірілом), то нашому «гаранту»; єпископи в такому разі могли б звітувати «смотрящим» за областями – цілком у східному дусі, поклоніння перед сатрапами… Також авторам Катехизму, черпаючи з джерел «православного благочестя» – передусім московського, – було б непогано запровадити практику причастя глави держави біля вівтаря за чином священнослужителів, як це було за царя Олексія Михайловича. Якщо бути східними – то східними на повну!

Не міг д-р Крокош утриматись і від ревізії «історичних міфів уніатизму». На його думку, катехизм відстоює «явно хибне твердження, що Флорентійська і Берестейська унії були прикладами подолання розколу Церкви, тоді як добре відомо, – пише він далі, – що перша закінчилася повним фіаско, а друга не лише не відновила єдності між Сходом і Заходом, а й розколола єдину до того українську Церкву, наслідки чого ми відчуваємо і дотепер. На жаль, автори Катехизму УГКЦ пропустили чудову нагоду до нагально потрібного переосмислення Берестейської унії як гріха прарозколу української Церкви, який поклав початок і розколові нашого народу на Схід і Захід, наслідки якого всі ми відчуваємо і дотепер». «Наслідки» ми таки відчуваємо й дотепер, але що було їх справжньою причиною?.. Вона М.Крокоша не турбує, бо ворога знайдено: це «уніатизм», і ліки від нього – десь на Сході…

Стаття М.Крокоша була опублікована майже за місяць до дня вшанування пам’яті св.Йосафата Кунцевича, тож деякі фрагменти цього опусу зараз звучать по-особливому цинічно. «Також прослава Йосафата Полоцького, – зазначає наш «доктор теології (УГКЦ)», – який начебто “волів радше загинути, ніж допустити пролиття братньої крові”, засвідчує, що автори Катехизму УГКЦ при його написанні не надто переймалися тим, що цей святий є дуже контроверсійною постаттю для православних і особовим символом уніатизму – прагнення відновити єдність Христової Церкви, розколюючи Східну Церкву та підкорюючи її частини юрисдикції римського папи». Фініш… Вершина баламандизму… pardon, екуменізму. Ось де мудрість=парадоксальність=абсурд! – новітня інтерпретація відомої сентенції Тертуліана. Один із найбільших українських святих, який віддав життя за об’єднання Церков і заслуговує бути символом екуменізму, – це лише «контроверсійна постать»!

На превеликий жаль, екуменічний break dance М.Крокоша – це лише соло на тлі загальної вакханалії. «Рецепція Баламанду» сьогодні стала виявом згубної політичної короткозорості і наївно-примітивного «еклезіального менеджменту» вищих ешелонів Католицької Церкви. Жертвою цієї вакханалії і стала УГКЦ. Це, знову ж таки, свідчить на користь тези про парадоксальність наших часів: найбільша зі Східних Церков, що повернулися до єдності із Вселенською Церквою, сьогодні, з одного боку, витіснена на марґінес екуменічного руху, є його аутсайдером, а з іншого – слугує розмінною монетою в екуменічних ігрищах Москви і Ватикану, тобто водночас є на узбіччі і в центрі, однак як об’єкт, а не суб’єкт.

Та проблема не лише в Москві чи Ватикані. Проблема в самій УГКЦ. Елементарним індикатором обговорюваної проблеми є толерантність до внутрішніх розкладницьких сил a la Крокош. Своєю чергою, ця толерантність має подвійну природу. По-перше, йдеться про характерну для нинішнього християнства загалом терпимість до зла (в цьому разі – толерування відверто антикатолицьких виступів, в т.ч. і на догматичній площині). По-друге, п.Крокош є лише «збільшувальним склом», радикальним виявом нездорових тенденцій «ультраовосточнення» УГКЦ – тенденцій, які, створюючи позірну видимість самостійної й активної участі УГКЦ в екуменічному русі, насправді свідчать про її перебування у фарватері наївних екуменічних стратегій Західної Церкви, і, по суті, про її інфантильність.

Сьогоднішня УГКЦ сіла на своєрідний еклезіально-цивілізаційний «шпагат» між Заходом і Сходом і, здається, боїться – чи просто не може? – піти власним шляхом. Звідси й антикатолицьке самобичування (у стилі Крокоша), і безкінечні пошуки «східної ідентичності» та «помісності», і – водночас – нездатність сміливо сказати власне слово у сфері екуменізму. УГКЦ ще досі не позбулася карми «обрядового роздвоєння особистості». А як із такою роздвоєною душею можна брати участь в екуменічних «пасьянсах» світового масштабу? Як можна сміливо говорити власне слово, коли душі не дають спокою обрядові рефлексії?..

З огляду на своє унікальне становище, УГКЦ мала би бути кратером креативних ідей, нових концепцій, несподіваних рішень; однак через свою колоніальну закомплексованість вона ще досі знаходиться в неприродно-парадоксальному стані Церкви-аутсайдера. Часом здається, що ніщо крім надприродного втручання не допоможе їй вийти з цього стану. Тож пригадуються слова із пісні-молитви до св.Йосафата: «Владико-отче, грім хай гряне! – По громі ясні дні»…

_________________________________________________________
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: