Пригода, що сталася з православним батюшкою, який у середу на п’яну голову накинувся на працівників ДАІ розважила журналістів інформаційних служб.
Отець бив кулаками у вікна машини патрулів та маршрутки, голосно вигукував, а на завершення хиткою рукою заходився благословляти журналістів, які прискочили у лиху годину. Керманичі УПЦ МП, якій підзвітний отець, пообіцяли священика покарати, сказали, що зараз думають, чи позбавлять його сану, чи відправлять на виправні роботи та накажуть довго покаянно молитись. Працівники ДАІ передали справу до суду. За законом отцю загрожує або позбавлення водійських прав на півтора роки, дві тисячі гривень штрафу, або знову ж таки – виправні роботи. Інший колега отця сказав, що настоятеля «біс поплутав». Бо має троє дітей, і якщо втратить сан – сім’я залишиться без хліба.
Попри всю кумедність ситуації, що сталася, у мене ці події викликають думки про те, що православний священик насправді людина надзвичайно самотня. Бо чому ж тоді за три дні після інциденту до журналістів не вийшла жодна особа із позитивною рекомендацією про настоятеля? Чому до преси не вийшли парафіяни і не надали ні найменшого доброго відгуку про отця? Чому його ж колеги, а бо й ті ж церковні управителі не стали на захист свого, хоч і заблукалого, пастиря? Працівники ДАІ зупинили священика по дорозі до Лаври. Де, як відомо, предстоятелем є Павло Лебедь. Проте сам Лебедь заступатися за колегу також не поспішив. Не актуально – бо ж головний радник Азарова нині претендує на пост предстоятеля УПЦ МП – а тут якийсь п’яний.
Я не знаю особисто цього отця, не знаю як часто він випиває і не знайома з його досягненнями у служінні. Але просто по-людськи розумію, що якби я потрапила у подібну халепу, хотіла б побачити когось, хто б за мене заступився. Бо ж і Господь нам дав у заступники Святого Духа для тих ситуацій, коли чинимо щось не так.
Як католицька вірянка, я ніколи не бачила наших священиків у стані алкогольного сп’яніння. На щастя. Але думаю, що служителі – це такі ж самі люди. І вони починають напиватися у кількох випадках. Перше – коли не вміють радіти життю без спиртного і тому підвищують градус. Друге – коли не мають підтримки чи не можуть пережити складне буття і набираються з горя. Третє – коли банально ні чим зайнятися. Яка з цих причин спонукала отця до чарки – не знаю. Але приблизно уявляю, що почуває християнин, коли залишається сам, коли кисне чи почувається неплідним. То може, замість привселюдно засуджувати учасника пригоди, як сказав речник Георгій Коваленко, за вчинок, що «осоромив церкву», власне церковним ієрархам варто було б покаятись у недогляді, який довів до такого сорому священика? А замість постанов про дотримання регул, змагань за титули та проведення міжконфесійних суперечок – може на часі зайнятися євангелізацією душпастирів?
А щоб у них, бідних, вже почав заходити ум за разум, вірянам варто почати з отцями дружити. Замість падати в ноги, як перед мессією, якому цілують шати, не надто наближаються та промовляють на «Ви» і пошепки. Просто по-людськи дружити. Бо друзі, як відомо, можуть і щось порадити і щиро вказати один одному на помилки і насварити якщо треба. Але не привселюдно, а за чаєм чи кавою на кухні. А коли справа публічна і йдеться про питання честі – то друг підтримає і замовить добре слово. Бо своїх в біді не залишають.
Цей отець, до слова, займається поширенням християнських книгарень і вміє добрати якісну літературу. Про вивчення Біблії, визначні постаті в історії церкви, будування взаємин в подружжі та виховання дітей.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
