Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть «канонізуючи» Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі.
До речі, викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Т. Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі стояли українські «народники». Саме вони послідовно нав’язували стереотип «кожушного поета» – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. «На тім тлі і в тій атмосфері, – писав Є. Маланюк, – покалічена цензурою і в пень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася у вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою відбувалися нелегальні і безнадійно-панахидні відправи».
Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни — Фінляндію, мадяри — Угорщину; українці отримали соціалізм і «довгу ніч бездержавності» (Є. Маланюк).
У мороці соціалістичного реалізму народився другий міф про Т. Шевченка як «пролетарського поета», який, начебто, передбачив «світле майбутнє» та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. «Трагізм цієї псевдонародної легенди полягає в тім, що точнісінько як у випадку з «кожухом і шапкою», авторами її були земляки поета. Сучасні Бєлінські лише скористали з творчості наївних шевченколюбів і відповідно обробили і спопуляризували готовий матеріал», – зазначав Є. Маланюк.
І все ж, не зважаючи на «окожушнення» і «пролетаризацію» Т.Шевченка, підсвідомо зберігався його «первісний» образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду.
Так хто ж такий – «справжній Шевченко»?
Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: «Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні… і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться».
Іншими словами, сенс буття нації Т.Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: «У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля». При цьому «свою хату» не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: «Борітеся-поборете, Вам Бог помагає». В іншому місці:
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить.
Його «Кобзар» викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка: «Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав «Кобзаря». І це не дивує, бо з появою Т. Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, «нещасних Оксан», плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу.
Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Т. Шевченко для ворогів Української держави: «Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух «козацької шаблі» переданий Шевченком, не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненароджених». Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі» (Є.Маланюк).
Квінтесенція «справжнього Шевченка» віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика:
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скоріше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розстала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
Було б наївним вважати, що цьогорічне відзначення дня народження Великого Кобзаря, чи ювілейне вшанування 150-й річниці від дня його смерті та перепоховання в Україні радикально змінить образ Тараса Григоровича. Але з упевненістю можна констатувати, що сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме «справжнього Шевченка».
Богдан Червак,
парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця
на Аскольдовій Могилі
фінансово.
Щиро дякуємо!
