З одного боку, повсюдно говориться про те, що Церква не заміщає собою (і не повинна заміщати) благодійні організації. З іншого боку, коли в тій чи тій країні стається якесь лихо, то від кого в першу чергу чекають допомоги? Від віруючих, від християн, від церковних організацій.
Історія ж свідчить, що в певних моментах Церква розглядалася державою як виконавець заходів з покращення ситуації. Втім, щодо Англії XVI століття це було очевидно: «державна» Церква слухалася повелінь уряду. Проте що в заходах, яких вимагалося від Церкви, що у ставленні віруючих до тих, хто потерпав від голоду й холоду, є дуже цікаві й глибокі моменти, варті роздумів для віруючих сьогодення.
Про історію Англії пише, зокрема, москвич Антон Томсінов, юрист за фахом і дослідник англійського права.
Неврожай і голод 1595 року сучасники назвали найстрашнішим за всю відому їм історію. Вони тоді не знали, що 1596 і 1597 роки будуть ще важчими, оскільки їх доведеться зустрічати вже без запасів з минулих років.
Першою реакцією уряду, звісно, стало регулювання ринку зерна: контроль над поставками з-за кордону, стримування цін, суворі кари для тих, хто притримував зерно, очікуючи ще більшого зростання цін… А з настанням зими «вниз» летіли вказівки посилити турботу про голодуючих. Наприклад, 1596 року таємна рада нагадала єпископам Кентерберійському і Йоркському про те, що упродовж цих тяжких часів королева Єлизавета з підвищеною увагою турбується про бідних, і священикам також слід посилити роботу в цьому напрямку, бо «нестаранні зазнають кар».
Тодішнє англійське суспільство ще не було достатньо міцне перед лицем природних випробувань: переважна частина суспільства клопоталася не про різноманітність раціону, а про поживність їжі, тому харчування було одноманітне. Один неврожай зерна був трагедією, а повторний означав неймовірну кількість смертей.
Жодної державної системи соціальної допомоги тоді не існувало, й через те відповідні функції покладалося на Церкву, адже вона була єдиною організацією, що мала філії та персонал в усіх містах і селах (а в Англії вона підпорядковувалась лише королю). Тому саме Церква була спроможна організувати збір і розподіл їжі та грошей, причому її успіхи на цьому полі вельми вражають.
Суспільство тих часів сприймало голод і неврожай насамперед як покарання за гріхи, а тому і лорди, і простолюд із повною щирістю поспішали допомагати стражденним заради спасіння. Наприклад, чимало лордів самі закуповували за кордоном зерно, щоб його безкоштовно роздавати неімущим, влаштовували безкоштовні обіди, а прості домовласники старалися запрошувати до себе в дім голодних сусідів.
Англіканська Церква поводилася дуже прагматично і головне завдання вбачала не так у духовному очищенні, як в обов’язкові нагодувати голодних. Священикам було велено читати проповіді про необхідність змити гріхи добрими вчинками і пожертвами, а також про важливість посту замість бенкетів (гра слів fast і feast). Піст полегшував роздачу бідним надлишків їжі: під час посту потрібно було не тільки відмовитися від певних харчів, а й кількість їжі обмежити. Церковнослужителі не просто проголошували проповіді – вони й самі ходили по домівках мешканців з мішками в руках, збираючи пожертви.
Паралельно з діяльністю церковної харитативної допомоги стали з’являтися та розвиватися світські пункти допомоги. Наприклад, у багатьох містах міські ради вирішували, скільки саме чоловік повинен безкоштовно годувати за своїм столом домовласник із певним рівнем доходу.
Оскільки люди завжди є тільки людьми і не бракувало прикладів зловживання добротою, Церква стала закликати вірних ділитися саме їжею та одягом, а не грошима, причому годувати бажано було на місці, а не давати з собою.
Підхід до милостині та милосердя в англіканців був вельми подібний до давньогрецького, який розділяв «тих, кому варто подавати» і «непотрібних». Отож громадян Англії XVI століття просили допомагати насамперед тим своїм землякам, які завжди чесно працювали, і лише силою об’єктивних обставин залишилися без шматка хліба й тепер «соромляться просити милостиню». Натомість не дораджувано подавати ледарям, і тим більше – професійним жебракам, які працювати ніколи не хотіли й лиш користувалися моментом для «гастролей» одразу по десяткам сіл і міст. До речі, розрізнення між жебраками в ті часи провадилося на державному рівні: місцевим бідолахам, про яких було відомо, що вони чесні, Церква в ті роки навіть видавала «ліцензії» на жебрацтво, а проганяти велено було «сторонніх» гастролерів. Втім, на практиці все залежало від ситуації: там, де голодувала половина місцевого люду, прийдешнім не було за чим полювати, а в більш благополучних районах на них дивилися спокійніше.
фінансово.
Щиро дякуємо!
