Новий початок

Вона вдивлялася великими зеленими очима в його обличчя, тепер таке чуже і далеке. Вона прощалася з щастям, якому ще кілька місяців тому не було меж…

Коли знаєш людину деякий час, навіть коли цей час вимірюється роками, це не факт, що знаєш все, аби повністю довіряти. Найпотаємніші куточки залишаються в затінку. Часом дико і дивно робиться, коли раптом, в один момент, на поверхню просочується вміст цих куточків, бо розумієш, наскільки сильно можна помилитися в людині, яка встигла стати найдорожчою в світі. І цей неприємний момент нового неочікуваного знайомства радше перевершує гірким розчаруванням, ніж приємним здивуванням.

Її звуть Софійка… Познайомилась з ним у сьомому класі. Він – випускник, красень, інтелектуал, душа компанії. Дівчина до цього моменту не знала, що можна настільки сильно закохатись. Не відчувала землі під ногами. Все було, мов у казковому сні.

Він обіцяв чекати, доки кохана не закінчить навчання у школі і не вступить до університету. Закінчила. Вступила. Він чи не щодня вичікував кінця пар, щоб провести кохану додому. А навздогін шепотіли: «Оце так любов… Скільки років разом…»

По закінченні другого курсу Софія з Дмитром вирішили побратися. Була впевнена, що можна довірити цьому чоловікові своє майбутнє і прийняти його майбутнє у своє життя, аби зробити його цікавим, кольоровим, незабутнім. Була впевнена, що з його боку це не що інше, як сама любов. 

Весілля справили гучне й розкішне. Була білосніжна, королівська, мереживна сукня, прозора, мов ранковий туман, фата, коровай із лебедем та лебідкою на маківці, прикрашеній солодким повітряним кремом. Це щоб життя було солодшим. Та куди вже солодше… Софії вже тоді бракувало слів, щоб описати ту п’янку солодкість переживань, почуттів, що плекала в серці до свого Єдиного, Першого, Вірного, Коханого…

За рік подружнього життя на світ з’явилося маля, яке ніби мало укріпити безмежні почуття. «Це плід нашої любові» – так думала вона тоді; «Це плід моєї любові…» – так думає Софія тепер.

Син. Він в усьому був схожий на свого батька… Здавалося б, ось воно, звичайне жіноче щастя, сімейна ідилія. Ідилія, яка раптом в одну мить розбилась на дрібні шматочки, мов тонкий кришталь. І ось, її очі повні сліз, та сліз зовсім не радості, а болю. Нестерпного, пекучого болю, що несамовито стискався зашморгом на шиї, не залишаючи шансів на життєдайний ковток повітря.

Того дня він, її коханий чоловік, прийшов додому напідпитку. Чи то не сподобалась вечеря, яку завжди готувала з любов’ю і турботою, чи то ця вечеря була недостатньо гарячою? Софія не знала. Тоді він уперше вдарив її. Вдарив дружину, яка тримала на руках їхнє семимісячне дитя.

«Тепер все? Невже він зробив таке? Ні… Він просто перевтомився на роботі й нерви не витримали». Виправдовувала його, як могла, виправдовувала сама перед собою, не усвідомлюючи до кінця того, що сталося. Шукала виправдання щиро, добросовісно, відчайдушно, бо ж знала його не один рік, знала, що не міг такого вчинити. Та потім виявилось, що всі ці роки знала зовсім не того чоловіка, за якого вийшла заміж і якому народила сина. Перед нею стояла інша людина, незнайома, яка весь цей час просто грала роль доброго чоловіка. І такій бездоганній грі позаздрив би професійний оскароносний актор. На поверхню полізла справжня сутність, про яку Софія не здогадувалась, якої не бачила, якої не чекала.

Через декілька днів все повторилось. Раз, другий, третій… Далі пішли не просто ляпаси – це було жорстоке побиття, яке залишало жахливі синці, криваві рани і страшні шрами не лише на тілі, але і в душі, яка в одну мить перестала надіятись на переміни в поведінці Дмитра, в одну мить почала усвідомлювати і приймати все не як у страшному сні. Бо все було реальністю, на яку спочатку хотілося просто закривати очі. Потім, тільки потім вона дізнається про справжню причину фізичного і морального насильства з боку чоловіка. В його житті з’явилась інша “любов”, яка вимагала повної уваги для себе, нехтуючи добробутом вже сформованої сім’ї. Ця “любов” відібрала у дружини чоловіка, у сина – батька, у суспільства – сім’ю…

Коли запитувала, за що принижує перед друзями і б’є її, він коротко відповідав і завжди одне і те ж: «За те, що тримаєш коло себе».

— Хіба ж тримаю? Можеш йти, коли не важлива доля сина, нашого сина, про якого ти так мріяв, – гірко, але твердо відповідала Софія, дивлячись чоловікові просто в очі, колись такі кохані й рідні.

— А звідки я знаю, що то мій син? Може, нагуляла? — чула щораз у відповідь.

На цьому розмова підходила до кінця.

Скільки було подібних розмов, скільки було благань і сліз… Та все марно. Думала, що з часом все налагодиться, та коли отримала повістку до суду в справі розлучення, на яке Дмитро подав, — світ перевернувся і затремтів, як кленовий листочок на осінньому вітрі. Все думала, що зробила не так, чим не догодила і як виправити ситуацію. Та виправити не вдалось. Шукала причину в собі, хоч не там шукала, винуватила себе, хоч винуватою не була. Єдине питання пекло вогнем : “Що буде з сином?” Час, певна річ, все розкладе на свої місця, проте треба було цей час пережити і не впасти духом, щоб дати дитині гідне виховання.

Та все лише починалось…

Хлопчику нещодавно виповнилось шість років. Як він, Дмитро, міг сумніватись в тому, що це його дитина?! Син настільки схожий на батька, що інколи Софії здається, що дивиться на колишнього чоловіка.

Пройшли роки. Тепер вона знає, що та гірка дорога, якою йшла, збиваючи ноги до крові, розриваючи серце на шматки, була необхідна в першу чергу їй самій, Софії. Сьогодні вона — кохана жінка, вже вдруге мати. Невдовзі закінчить аспірантуру… І все встигає. Бо має того, хто став справжнім чоловіком. Чоловіком не лише перед людьми, але і перед Богом. Зустрілась із Ним випадково й відтоді вони майже не розлучались. За кілька місяців надягли одне одному обручки. «Ніколи не думала, що шлюб, який освятив сам Господь, може перемінити моє життя. Саме Бог повернув мені мою гідність і людську сутність, яку втрачала, здавалося б, безповоротно. Тільки Бог підняв із ями, в яку штовхнули мене колись, і про яку тепер майже не згадую. І все це вчинив через людину, яка стала не лише батьком моєму синові, але і гарним, дбайливим чоловіком і великою підтримкою в моєму житті. Тепер у мене є своя сім’я, якої раніше насправді не мала. До кінця свого існування не знайду слів, щоб подякувати Всевишньому за нове життя, що подарував мені і моїй дитині. Я просто щаслива!…»