Про щастя в подружжі, «пробне» співжиття і «подружні аптечки», а також про те, чого чоловіки бояться в Церкві, – розмова з о.доктором Петром Павлюкевичем і доктором Яцеком Пуліковським.
Кожен мріє про те, щоб бути щасливим. Всупереч загальній думці, щастя можна знайти і в подружжі. Треба тільки про це постаратися, чи не так?
Яцек Пуліковський (Я.П.): Варто для початку підкреслити, що людина може бути щаслива або нещаслива з двох причин. Перша – це її власний розвиток до повної свободи, тобто здатності вибирати добро та відкидати зло. В католицькому розумінні це просто святість. Другим чинником, який впливає на щастя, є наші стосунки з іншими. Однак якщо ми говоримо про стосунки, то, крім міжлюдських, потрібно ще згадати про існування стосунків людини з Творцем, – про що багато хто не хоче пам’ятати.
А для мужчини, чоловіка, першим і основоположним міжлюдським зв’язком, найважливішим за все на світі, є його зв’язок із дружиною. Допіру потім – стосунки з дітьми. І цього порядку змінювати не можна. Чоловікам потрібно постійно доводити до свідомості, що добрі стосунки з дружиною для їхніх родин навіть важливіші, ніж гроші та якісь великі справи. Якби чоловіки це розуміли – гадаю, їхні подружжя були б щасливіші.
о.Петро Павлюкевич (П.П.): Подружжя має більше турбуватися про свої взаємини, ніж про стосунки з дітьми. Однак жінки дуже часто вважають, що чоловік сам собі дасть раду, а дитині треба присвятити весь свій час і сили, бо вона така мала й безпорадна. Це велика помилка. Чому так відбувається? Зокрема тому, що любов до чоловіка вимагає покори, а до дитини – ні. «Чоловік нарікає, що йому суп несмачний, а дитині дам молока, і вона посміхається», – так кажуть жінки. Чоловік часто не погоджується, противиться, впирається, а жінка тоді дратується, бо не може подолати бачення власної правоти. Натомість у стосунках із дитиною мама є господинею становища. Це набагато простіше. І тому не раз жінка, якій із чоловіком недобре, всі свої емоції переносить на дитину.
І тоді підпорядковує їй всю свою щоденність, немовби забуваючи про чоловіка. Однак шлях до щасливого подружжя провадить не в цей бік…
о.П.П.: Потрібно усвідомлювати, що чоловіка й жінку єднає таїнство. Діти, зрештою, колись полишать дім, а чоловік у ньому залишиться. Часто ж діється так, що коли по 20 роках син або донька покидають батьківську домівку, то чоловік зауважує, що поруч є якась кобіта, а дружина – що тут ще крутиться якийсь мужчина. Бо досі все у них було підпорядковане дітям. Як запитую подружжя – коли ви востаннє, повкладавши дітей спати, переглянули разом добрий фільм за пляшкою доброго вина, – то відповідають: та що ви таке кажете, отче, немає на це часу, робота і робота! Тоді я думаю: е, щоб та робота не закінчилася справою про розлучення…
Я.П.: Діти потребують любові мами й тата, якої нічим не заміниш. Але більше від цієї любові вони потребують любові батьків поміж собою. Дитина повинна знати, що мама і тато – найважливіші одне для одного. Натомість якщо стосунки батьків або хоч би одного з них із дитиною стають для них важливіші від стосунків зі співподругом, то відбувається трагедія. Дитина швидко орієнтується в ситуації і незадовго стане хатнім тираном.
Ця проблема частіше, мабуть, стосується жінок, які внаслідок цього виховують так званих маминих синочків?
Я.П.: Матері, для яких дитина становить чудове «місце застосування» почуттів, роблять так, що дитина немовби загрузає в цих почуттях. Стосовно хлопців, то це успішно нищить їхню подальшу чоловічу кар’єру. Почуття такого хлопця до мами будуть конкурентами до його почуттів щодо нареченої, пізніше – дружини. Опосередкованим наслідком матусиної над-опіки може також бути те, що чоловік боїться увійти в подружнє життя та прийняти на себе відповідальність за власну родину. Простим наслідком є спроба визволити секс з оков «цієї жахливої сім’ї». Думка, що можна жити разом у так званому вільному зв’язку, без шлюбу та без жодної відповідальності, є боягузтвом, навіть дезертирством чоловіків саме від відповідальності.
о.П.П.: Тоді як одним із найважливіших завдань чоловіка є захист жінки від демона, і його «захисна функція» вступає в дію ще перед шлюбом. Пам’ятаю свідчення однієї пари, яка ще не була подружжям. Дівчина провела ніч із коханим. Вранці вони встали, вдаючи, що нічого не сталося і взагалі все було чудово, але насправді кожен з них переживав велике моральне потрясіння. Він тоді мені зізнався, що в голові мав тільки одну думку: аби вона вже зрештою пішла собі, бо його страшно мучили докори сумління й хотілося піти до сповіді. Коли ж увійшов до храму – побачив, що вона вже стоїть навколішках у конфесіоналі, сповідається і дуже плаче. Оскільки ініціатива провести ніч разом вийшла від нього, її плач сильно зачепив його, й він собі сказав: більше моя жінка ніколи не муситиме сповідатися з того, в чому винен я. Геніальним нареченим є той хлопець, який ніколи не введе дівчину в гріх, докори сумління і духовні страждання. Це є вираженням його глибокої поваги та любові.
На жаль, щоразу популярнішим стає таке тимчасове перебування разом до шлюбу, «пробне». Однак це, мабуть, не найкращий «тест» на доброго чоловіка?
Я.П.: На практиці виявляється, що люди, які до шлюбу замешкали разом «для проби», рідко укладають шлюб. Вони або на довгі роки залишаються в такому зв’язку, або розходяться. Всупереч поширеній думці, спільне життя зовсім не є підготовкою до подружжя. Дає чимало приводів для замислення факт, що зв’язки людей, які стали разом жити ще до шлюбу, менш тривалі, ніж подружжя тих, хто не «готувався» таким чином.
Також треба підкреслити, що вільний зв’язок «за замовчуванням» є вільним від дітей. А якщо вже й починається нове життя, то чоловік часто не бажає його прийняти, даючи дівчині вибір: або дитина, або я. І тоді мати опиняється перед вибором – або осиротити дитину, або її вбити. Погоджуючись на вільний зв’язок, дівчина має усвідомлювати, що, найправдоподібніше, вона опиниться саме перед таким вибором.
Це вражає. На щастя, у світі ще є порядні мужчини…
Я.П.: Помічаю в чоловіках здорові реакції. Їм уже набридло бути вічними дітьми, такими собі Пітерами Пенами, або підопічними власних дружин чи матусь. Вони прагнуть бути справжніми мужчинами. Насамперед стараються дізнатися, що це означає – бути справжнім чоловіком, з плоті й крові, а потім беруться до конкретних справ у цьому напрямку.
Однак ці дії мають бути випереджені молитвою.
о.П.П.: Так, вона має величезну силу. Дуже часто одразу по шлюбі чоловік із дружиною спершу моляться разом, а потім починають робити це окремо. Пізніше доходить до того, що чоловік перестає молитися й молиться тільки дружина, а це вже не те. Отож слід сказати виразно: маємо справу з «найбільшим калібром духовної зброї», коли чоловік і жінка спільно промолюють свої дороги.
А що в ситуації, коли постають труднощі в подружжі?
о.П.П.: Тоді подружжя не повинне соромитися просити про допомогу. На жаль, більшість пар, коли їхнє подружжя починає «розвалюватися», не просять про неї, а доволі швидко приходять до рішення про розлучення. Тому, коли до мене приходять молоді люди ще до укладення шлюбу і мають сумніви, чи їхнє подружжя буде вдале, я їх питаю, зокрема, чи вони вже мають свою «аптечку першої допомоги» на той випадок, якби в них сталася криза.
І як можна підготувати таку аптечку?
о.П.П.: У неї слід покласти книжку, яка колись їх вразила в духовному сенсі, диск із конференціями, які до них «дійшли», адресу священика, який має на них вплив, і номер телефону реколекційного дому. Вочевидь туди можна покласти ще й інші речі, наприклад, номер телефону дядька, якого вони бояться (сміється) і з чиєю думкою рахуються, або кілька любовних листів із часів заручин, DVD з записом шлюбу… Все це потрібно тримати на полиці, і як почне ставати погано – сягнути по цю коробку. Може, допоможе.
Перш ніж дійде до того, що ми муситимемо сягнути по цю аптечку, – певно, варто застосувати якусь профілактику?
Я.П.: Цьому слугують такі ініціативи, як, наприклад, програма Тато.нет, мета якої – надихати й формувати чоловіків до того, щоб вони ставати щораз більше задіяними у родинному житті батьками. Її учасники організовують, зокрема, вікендові виїзди тата з сином або тата з донькою, або й самих чоловіків, які хочуть «довчитися» буття чоловіком і батьком.
Сподіваюся, що допомагають і семінари, які я проводжу. Це заняття для груп чоловіків, зазвичай чималеньких груп, які цілий день слухають конференції та дискутують про бачення чоловічості й батьківства, виходячи з учення Церкви. Допоміжним може стати читання енцикліки блаж. Йоана Павла ІІ «Familiaris consortio», в якій дуже детально окреслено постать чоловіка і батька. Важливим є перекладання цих вказівок мовою щоденного життя, життєвої практики. А це часто виявляється важким випробуванням для тих, хто не отримав у батьківському домі добрих зразків. На одній з останніх зустрічей, наприклад, коли в групі з майже ста чоловіків віком близько 40 років я запитав, хто з них бачив свого тата, який обіймав чи цілував маму або говорив їй гарні слова, – то ствердну відповідь я дістав від щонайбільше двох… Отож якщо ті чоловіки у своїх домах не бачили таких жестів, то вони спершу мають навчитися це робити, а потім почати виконувати вивчене, аби це увійшло в їхнє «нутро», стало частиною їхньої особистості.
Чоловіків у їхньому постійному доростанні до відповідального батьківства має підтримувати Церква, яка, зрештою, будована на родині. Однак на церковних лавках сидять головно жінки. І де шукати причин такого стану справ?
о.П.П.: Про це цікаво пише Девід Мурроу в своїй книжці «Чоловіки не люблять ходити до церкви». Він там зазначає, що душпастирство переважною мірою скероване на жінок. Жінка в неділю до церкви летить, «мов на крилах». Проповіді присвячені головно стосункам, говорять про те, що «Ісус близько біля тебе, хоче з тобою зустрітися», і тому скеровані здебільшого до жінок. Пам’ятаймо, що не один чоловік має проблему з тим, що дружина «зраджує» його з Цервою. Жінка біжить до церкви, постійно слухає церковне радіо. Не один чоловік сприймає це так, ніби Бог «відібрав у нього дружину». Аби то ще був інший чоловік, то можна було би з ним боротися. Але як боротися з Богом?
Також чоловіки бояться, що Церква відбере в них те, що вони полюбляють: сміх, радість, секс. Їм здається, що в церкві зобов’язує «правило трьох С»: стій, слухай, співай. Не раз я чув зізнання чоловіків: «Ну, то жінка мене підкупила, і ми пішли на зустріч молитовної групи». – І що? – «Ніколи більше туди не піду, мені там сказали робити страшні для чоловіка речі.» – Перепрошую, на зустрічі молитовної групи – і робити щось страшне? – «Мені сказали взяти іншого чоловіка за руку і заохочували відкритися, говорити, і найкраще – про мої гріхи».
Чимало таки цих чоловічих страхів. Може здаватися, що Церква – то не місце для них?
о.П.П.: На думку деяких чоловіків, Церква – це місце « для слабаків». Вони мають іншу релігію: гордість. А отже: чоловіки, шукайте, створюйте чоловічі душпастирства! Може, це буде спільний похід у гори або сплав на каяках? Моліться до св.Йосипа, бо Церква сьогодні дуже потребує чоловіків. Дослідження показують, що коли з невіруючої родини навертається дружина, то вона у 17% випадків поведе за собою сім’ю до Бога. Натомість якщо навернеться чоловік, то так відбувається у 93% випадків. Такою є сила чоловічого свідчення!
Каміла Тобольська, DEON.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
