Інтерв’ю

«Дім набуття нових сил»

01 Січня 2013, 09:47 1147

Таку назву має особливий заклад, який діє при бенедиктинському монастирі Мюнстершварцах. У ньому відбувають свою внутрішню реабілітацію духовні особи, які зазнали «внутрішнього вигоряння»…

Пропонуємо інтерв’ю з Вунібальдом Мюллером, директором Реколекційного дому для віднови духовенства.

 

– Як виник задум створення Реколекційного дому? Адже проблема вигоряння замовчується і Церквою, і суспільством.

– Все почалося з того, що я служив у Відділі додаткової освіти священиків Фрайбурзької діцезії і займався священиками, які переживали труднощі. У тій дієцезії існувала така служба, як «Пастирська психологія і практичне консультування». Займаючись цим (а відтоді минуло вже понад 20 років), я помітив, що важко буває знайти правильний спосіб допомоги священикові, який переживає внутрішній розлад. Таку людину можна було або перенаправити до психотерапевта, або на кілька тижнів відіслати до монастиря. І тоді я згадав, що за час навчання у США бачив там доми, в яких пропонувалася психотерапевтична і духовна програма допомоги священикам, які переживали кризу, також і тим, які зазнали вигоряння. І це наштовхнуло мене на думку, що у нас у Німеччині також має існувати щось схоже, оскільки така потреба є. Тоді я зв’язався з монастирем Мюнстершварцах. Його настоятелі висловили готовність зайнятися цим, за умови, що єпископат погодиться. Я порозмовляв з окремими єпископами – спершу вони були проти, вважаючи, що це внутрішня справа кожної дієцезії, але зрештою погодилися. Звичайно, велике значення мало те, що це служіння було ввірене монастирю Мюнстершварцах. Це посприяло пом’якшенню сприйняття психотерапевтів у церковному середовищі, до яких усе ще ставляться з упередженням. Стало зрозуміло, що йдеться про психотерапевтичну допомогу в поєднанні з духовною, в оточенні духовних осіб, яким людина довіряє.

Спершу ми працювали з трьома дієцезіями, а останніми роками їх уже вісім, які підтримують нашу діяльність.

– Чи важко священикові зізнатися собі самому, що він страждає на синдром вигоряння і потребує лікування?

– Тут також дещо змінилося. Пригадую, як ми працювали раніше. Тоді курси відвідували головно монахині різних орденів, чоловіків було мало. Потім настав час, коли кількість чоловіків стала зростати, а жінок ставало дедалі менше. Тепер це співвідношення вирівнялося. Тобто зросла готовність священиків зізнатися в тому, що вони потребують допомоги. Вони вже не так бояться, що світ засудить їх за рішення відправитися в «Дім відновлення сил». Такі зміни відбулися й тому, що стало більше випадків, коли допомога необхідна, але також і тому, що чоловіки – також і священики – з більшою готовністю визнають, що сили бувають вичерпані. Щоправда, упередження ще залишаються: наприклад, чутки, що ті, хто переживає кризу, приходять до нас, а потім знімають із себе сан або покидають орден. Дійсність виглядає інакше: понад 90% тих, хто приходить сюди, – повертаються до своєї праці, зміцнені, повні сил, бажання і натхнення.

– Понад 90%?!

– Так. При цьому перші дні перебування інколи присвячуються роздумам: наприклад, людині, яка довгі роки не може ужитися в монастирі, варто подумати про те, чи правильний шлях вона обрала. Є про що подумати й тому, хто жив із жінкою і тепер хоче вирішити, що вибрати: целібат чи життя у шлюбі. Один вибирає одне, інший – інше. Але люди приходять сюди уже з питаннями, які вони хочуть вирішити. А Дім допомагає прийняти рішення.

Досвід показує, що сюди приходять люди добрі, які справді хочуть критично поглянути на своє життя й не бажають себе обманювати. Тим, хто не хоче бачити, який він є насправді й найчастіше сам себе дурить, – ось кому важко.


Вунібальд Мюллер

– Ви не могли б коротко окреслити, в чому полягає духовна і психотерапевтична підтримка, яку гості дістають від час перебування в Домі?

– У нас особливо підкреслюється значення спільності. Перевага полягає в тому, що наші гості – чоловіки та жінки – заїжджають і виїжджають одночасно. Це зовсім інакше, ніж, наприклад, у лікарні, куди постійно надходять нові пацієнти, а інші виписуються. Тут у нас створюється стійке коло з 18 осіб. Таке спільне проживання упродовж 12 тижнів, обмін досвідом, спільна молитва, а також «притирання» одне до одного, зрощування одного з одним – усе це, по суті, є тривалою груповою терапією. Атмосфера в Реколекційному домі – це зовсім не якесь штучно створене середовище. Це щось унікальне. Зрозуміло, що в житті, у якомусь іншому співтоваристві немає таких ідеальних умов, як тут. Але наші ідеальні умови допомагають людям більше турбуватися один про одного, приділяти один одному більше уваги. А також поводитися відповідним чином, коли виникають тертя. Це і є спільність.

Духовний бік лікування полягає в духовному супроводі. Раз на тиждень із кожним гостем проводяться духовні бесіди, додатково до психотерапевтичних бесід. Богослужіння, звісно, звершується щоденно. Виділено конкретний час для молитви.

Другий вимір – психотерапевтичний. Щонеділі проводяться дві бесіди: одна індивідуальна і одна в малих групах. Паралельно збирається ще одна група – можна сказати, творча. Там ліплять із глини, малюють щось, пов’язане з внутрішнім світом. Терапевтична сторона проявляється в тому, що зіткнення, які можуть виникнути в групі, наприклад, під час чергування на кухні, – не замовчуються, а  проговорюються з допомогою психотерапевта-супервізора. Викриваються особисті причини неладу або сутичок. Наприклад, хтось недбало працює на кухні й гадає, що «якщо що – жінки дороблять», а іншого це вельми дратує.

– Як загалом виглядає розпорядок дня?

– День розпочинається або з отримання «релігійного заряду» – наприклад, з Євхаристії, – або з читання, яке переходить у медитацію. Потім сніданок. Після сніданку – робота в групах або семінари, присвячені таким питанням, як особиста близькість, життєва енергія, почуття власної гідності, ставлення до власного тіла тощо. По обіді з одними відбуваються індивідуальні бесіди, а інші працюють дві години в монастирських майстернях, столярній і деревообробній, на лужках, у садівництві або друкарні. А ще у другій половині дня тілу надається можливість рухатися. Це можуть бути заняття кінним спортом, плавання, їзда на велосипеді. Після цього, о 18.00, всі запрошені взяти участь у монастирській Вечірні. Можна також вибрати для себе інакший спосіб спілкування з Богом: прогулянку, медитацію або молитву навколішках перед образом Пресвятої Богородиці. Це час, коли все в Домі заливає тиша.

Після вечері також можна чимось зайняти своє тіло, наприклад, вільним або медитативним танцем. Інколи збирається група, в якій люди щось роблять разом, спілкуються, співають тощо.

– Чи змінювалася ця програма з плином часу?

– У своїх головних складових – ні. Останніми роками більше уваги приділяємо рухам: кінному спорту, ходьбі з лижними палицями (так!). Є також окремі теми, на які ставиться наголос, наприклад, на вигоряння, бо це стає на сьогодні наболілим. Ми уважно проробляємо не тільки внутрішні психологічні процеси, а й зовнішній стан справ. Приділяємо більше уваги проблемам, які виникають внаслідок церковного устрою або збільшеного обсягу завдань, які має виконувати душпастир парафій, які постійно розвиваються.

– Чи має Дім відновлення сил якийсь свій девіз?

– Існує прекрасний вираз: «Твої можливості більші, аніж ти гадаєш, не кажучи вже про непізнані можливості Бога, Який є з тобою». Перша частина цілком може стати гаслом психотерапії розвитку особистості. Вона виходить із того, що ми, маючи десять пальців, часто користуємося тільки одним мізинцем. У цьому відмінність від застарілої психотерапії, яка заявляє: «Ти хворий», бо є якась проблема, що виражає себе у певних симптомах, і лікар має за завдання цю проблему усунути. Коли я кажу «Ти хворий», – я цим відлякую. Але коли я скажу: «Твої можливості більші, ніж ти гадаєш», – це вже запрошення поглянути на себе інакше.

А друга частина – «не кажучи вже про непізнані можливості Бога, Який  з тобою» – означає: хоч би що ми робили, хоч би чого намагалися досягти, – маємо усвідомлювати, що ми знаряддя в руках Божих. Незалежно від нашої терапевтичної роботи важливо створити таку атмосферу, щоби людина могла довіритися Богові, звернутися до Нього. Прогулянка після Євхаристії може принести такі само терапевтичні плоди, що й терапевтична бесіда. Тут у нас духовні пастирі – такі, як о.Ансельм [Ансельм Грюн OSB], – перед звершенням Євхаристії читають Євангеліє дня. Слова цього уривка Євангелія, якщо падають на добрий грунт у душі чи серці наших гостей, можуть бути так само цілющими, як терапевтична бесіда. Тут усі несе на собі відбиток духовної спільності з монастирем, що сприяє терапії та духовній підтримці. У цьому наша відмінність від лікарняної обстановки, характерної для психотерапевтичних клінік.

– А хто у вашому Домі звершує Євхаристію?

– Тільки монахи. Це свідоме рішення, скероване на те, щоби священики, які беруть участь у цих зібраннях, були «просто учнями». Для декого це – випробування, але його зазвичай приймають.

– Чи існують ще якісь групи, де відбуваються духовні бесіди?

– Так. Наприклад, проводиться психологічне тлумачення писань о.Ансельма. Або обговорення теми «Тіло і духовність», «Духовність і сексуальність». Відбувається практичне розглядання тем, наприклад, вигоряння: за яких умов я вигоряю? Чи стало мені після розмови зрозуміліше, чому мені вже нічого не хочеться, куди зникла енергія, чому немає колишньої любові? Чому я відклав скрипку, яку колись так любив? Куди я засунув свою колекцію марок? Чому я перестав ходити на прогулянки, зустрічатися з друзями, чому сфера мого особистого життя дедалі зменшується, а роботи дедалі збільшується, і це заважає моїм стосункам із Богом, а часу зовсім не вистачає?? Приклад для священиків: ось, я цілий день служив Євхаристії, але так і не вступив у глибокі, особисті стосунки з Богом…

– Наступне питання – про духовні причини, які провадять до того, що людина вигоряє. Чи можете Ви на підставі свого психотерапевтичного досвіду підтвердити, що священик, який виконує своє молитовне правило і щодення звершує Євхаристію, захищений від вигоряння?

– Я би продовжив цю думку. Так, можна виконувати свої молитовні обов’язки. Але підтримувати з Богом внутрішні, живі стосунки – це щось інакше, аніж щоденне молитовне правило. Я можу помолитися, а можу просто «відтарабанити». Для мене живі стосунки з Богом рівнозначні поцілункові. Я цілую свою дружину принаймні чотири-п’ять разів на день; і внутрішні, живі стосунки з Богом мають бути як поцілунок. Якщо в людини бракує на це часу, якщо вона постійно зайнята спільними молитвами, звершенням богослужінь для інших, бесідами про Бога, то безпосередні внутрішні стосунки з Ним стають переривчастими. Звичайно, не можна загалом говорити так про всіх, але я вважаю, що коли люди тривалий час не турбуються про підтримання цих глибоких внутрішніх стосунків із Богом, то вони в небезпеці. Але я хочу сказати й більше: в небезпеці перебувають і ті люди, які не докладають належних зусиль до того, щоб бути у хорошій фізичній формі: наприклад, багато їдять, випивають, палять. Щоб не обкрадати своє тіло, потрібно достатньо багато рухатися. Будь-яка духовність переживається не чим іншим, як тілом. Я можу постити лише тоді, коли можу відчувати насолоду. Інколи священики поводяться зі своїм тілом так, немовби вони його карають. Такий священик каже собі: «Я втомився, але ще маю написати проповідь, а Бог дасть мені сил». А що це за ставлення до себе й до Бога? Тіло потребує енергії, свіжого повітря… Тоді я зроблю добре все, на що спроможний. Так само і щодо психічної сфери загалом: якщо я зневажаю важливі потреби, бажання і прагнення, якщо не стикаюся зі своїми почуттями, бажанням відчувати співприналежність, задушевність, близькість у широкому розумінні слова, коли немає того, з ким я міг би порозмовляти про найглибше, – коли всього цього немає, то й духовне життя перебуває під загрозою.

Томас Діц, Богослов

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: