Отранто. Вид з моря на місто в наші дні
Можна як завгодно розцінювати роблене нинішнім Папою, але канонізація мучеників з Отранто є прямим продовженням кроків, намічених Бенедиктом XVI. Попри всю свою «зовнішню ефектність», яка нібито так відрізняє Папу Франциска від його стриманого попередника – університетського професора за покликанням, нинішній Папа продовжує відродження історичної ідентичності Католицької Церкви, а разом із нею і християнської цивілізації.
Як було сказано, в день свята Вознесіння Папа Франциск канонізує Антоніо Прімальдо зі співтоваришами, 800 мучеників, які «були убиті з ненависті до віри». В наш час це зарахування до лику святих є безумовним акцентом на тому, що вірності Христу Господу втрачати не варто за будь-яких обставин.
Отранто – невеличке рибальське містечко в Апулії, на тильному боці «каблука» Італії, на узбережжі Адріатичного моря. У ті роки, які нас цікавлять – а це третя чверть XV століття, – місто належало до Неаполітанського королівства, яким правила арагонська династія. А на морі неподільно панували турки. Оттоманська імперія, перебуваючи на піку своєї експансії, 1479 року завершила завоювання Албанії (протока, що відділяє Отранто від цієї країни, всього 64 км завширшки), відгризла у венеціанців острови в Егейському морі, а саму республіку зв’язала мирним договором – щоправда, наступного літа обламала зуби об захищений госпітальєрами Родос. Тим не менше, серед цілей, намічених загарбниками для себе, був і сам Рим. Не тільки тому, що це центр християнського світу: завоювавши 1453 р. Константинополь, султан Мехмед ІІ уявив себе наступником не лише грецьких імператорів, а й – через них – і власне римських, законним власником Вічного Міста. Флот султана вирушив до італійських берегів. Висадитися планувалося в зручній гавані Бріндізі. Але плани султанського командувача Гедік-Ахмед-паші попсував вітер: шторм відніс кораблі миль на 50 на південь. У підсумку, першим містом, де османи ступили на італійську землю, стало Отранто.
Спершу Ахмед-паша обіцяв городянам свою милість, якщо вони капітулюють. Але… чомусь в Отранто вирішили на здаватися. Перший турецький гонець пішов із порожніми руками, другого засипали стрілами, після чого один із міських стражників урочисто викинув ключі від міських воріт у море. Звісно, послали повідомлення до неаполітанського короля, та хто ж знає, коли прийде допомога? А без нього – що могло протиставити рибальське містечко з гарнізоном у чотири тисячі солдатів цій 18-тисячній мусульманській армії, яка прибула більше ніж на сотні кораблів? «Нічого», – певно, вирішили у гарнізоні; внаслідок чого семеро з кожних восьми солдатів перелізли тихцем через стіну і хутко зникли. Не будемо їх судити суворо: певно, кожен з них вважав за краще не гинути тут задарма, а перегрупуватися десь у глибині Італії та дати бій ворогові на рівних, у складі великої армії…
Залишилися п’ятдесят.
Два тижні 50 солдатів і з ними пліч-о-пліч усі городяни протистояли обстрілам і штурмам. Нарешті, 12 серпня 1480 р. магометани пробили стіни і рушили до міського собору. Архиєпископ Стефано Пендінеллі чекав там на них в урочистих шатах і з розп’яттям у руці; обік нього стояв граф Франческо Ларго, командир гарнізону. Відбувся майже ритуальний обмін люб’язностями: 77-річному архиєпископу було запропоновано кинути розп’яття і прийняти іслам, він відмовився, і йому відрубали голову просто тут, перед вівтарем; графа розпиляли живцем, священиків храму перебили, а в соборі обідрали всі християнські символи та зображення, щоби зробити з нього конюшню.
Далі османи стали «розбиратися» з населенням. Чоловіків, старших за 50 років, убили як непридатних; жінок і дітей до 15 років забрали в рабство, щоби відправити в Албанію. Нарешті, чоловікам «боєздатного» або «працездатного» віку та стану настійливо запропонували перейти в іслам і зберегти життя. Таких набралося чоловік вісімсот. До них звернувся з промовою якийсь священик-відступник на ім’я Джованні, пообіцявши усілякі блага від імені паші.
Відповів йому один кравець досить заслуженого віку, на ім’я Антоніо Пеццула, на прізвисько Прімальдо; він сказав:
«Браття! До цього дня ми воювали, щоб захистити свою країну, щоби життя своє врятувати, і за наших панів. А нині нам пора настала вийти до бою за те, щоби спасти свої душі для Господа нашого, тому що Він якраз помер за нас на хресті, ну то й нам добре за Нього померти, стоячи твердо і незмінно у вірі. Цією бо земною смертю ми завоюємо собі життя вічне і славу мучеників».
Так і сталося. Наступного дня відвели їх усіх, всі вісім сотень, на пагорб, який колись звався Мінервиним, а після цього стали звати пагорбом Мучеників, і стали їм рубати голови. Першим зняли голову самому кравцеві Антоніо, та він не впав, а так і залишився стояти, без голови, і ніхто його повалити не міг. Кажуть, один турок, бачачи таке чудо, сам навернувся у християнство: його, звісно, тут-таки посадили на кілок. Так Антоніо й стояв, поки не вбили останнього з його 800 товаришів.
Двотижнева осада Отранто затримала османське військо, завдяки чому король Неаполя Фердинанд І встиг зібрати війська. Турки ще вдарили по В’єсті, а восени – по Лечче, Таранто і Бріндізі, але далі на північ не просунулися. Зимувати в Апулії для них виявилося голодно, і головна частина їхньої армії перебралася в Албанію, а навесні прийшов син Фердинанда принц Альфонсо. 1-го травня 1841 р. солдати-хрестоносці принца Альфонсо і його союзника, угорського короля Матіаша Корвіна, оточили Отранто. Османи могли би поборотися, але двома днями пізніше, 3 травня, у Гебзі помер султан Мехмед ІІ Завойовник, не доживши 50 років. Зрозумівши, що підкріплення чекати нема звідки, турецький гарнізон покинув місто. Можна сказати, що Італія врятувалася.
Реліквії блаженних мучеників у кафедральному соборі Отранто
Чудо з тілом Антоніо Прімальдо, яке не впало після обезголовлення, та раптове навернення турка-ката були задокументовані словами безпосередніх свідків на процесі беатифікації. Цей процес розпочався 1539 р., коли деякі свідки ще були живі. Тягнувся він дуже довго і завершився прославленням блаженних мучеників 14 грудня 1771 р. (хоча їхнє вшанування виникло одразу). Мощі мучеників, знайдені у жовтні 1481 р. нетлінними, перебувають як в Отранто, так і в Неаполі, де вони початково були покладені під вівтарем Богородиці Святого Розарію в церкві Санта-Катаріна-а-Форм’єло, – цей вівтар присвячений перемозі в битві під Лепанто, у кількох містах Апулії, в Бовіно, у Венеції та в Іспанії. Уже в наші дні, в 1991-1993 рр., архидієцезія Отранто знову відкрила справу, щоби розглянути можливість канонізації своїх мучеників. 6-го липня 2007 р. Папа Бенедикт XVI підтвердив своїм декретом факт того, що Антоніо Прімальдо і його 813 товаришів були вбиті з ненависті за віру. Два роки тому було підтверджено факт чуда – зцілення від невиліковного раку монахині-клариски Франчески Левоте, яке відбулося 1980 р.
Святі мученики з Отранто, моліть Бога за нас і за нинішню Європу!
За матеріалами: Олег-Михаїл Мартинов, hithlin.livejournal.com
фінансово.
Щиро дякуємо!
