«Ідіть самі-одні осторонь, десь на самоту, та й відпочиньте трохи». Бо тих, що приходили й відходили, так було багато, що вони не мали часу навіть щось перекусити. (Mк 6, 31-32).
Інтенсивність нашого життя, безкінечність невирішених справ, величезна кількість зустрічей та розмов, безмежжя інформації – все це не тільки нас втомлює фізично і психічно, але і виснажує на внутрішньому, духовному рівні. Перевтомлені і перепрацьовані, опиняємося у стані внутрішнього хаосу, безладу і пустоти. Єдиний вихід з цієї ситуації для нас – це прийняти запрошення Ісуса: Ідіть самі одні осторонь, десь на самоту, та й відпочиньте трохи. Чим більше нам бракує часу та сил, тим більше потребуємо відходу у пустельне місце, щоби трохи відпочити: фізично, психічно і духовно. Але оскільки у працю і діяльність задіяна вся наша особистість, то і наш відпочинок повинен поглинути всі її складові. Він буде автентичний, якщо розумітимемо його інтегрально.
Як правило, під час відпочинку прагнемо лише «релаксу» тіла і психіки, шукаючи нових позитивних вражень та емоцій. При цьому занедбуємо сферу серця і духа. Можливо саме тому після багатьох пригод та вражень під час відпустки повертаємося додому ще більш втомленими, постійно дратуючись і нарікаючи на весь світ. Поза фізичним відпочинком потребуємо також часу для умиротворення і духовного перепочинку.
Серце людини очищується, освіжається, набирає нових сил і росте у місці пустельному: наодинці, в тиші, мовчанні. Лише наодинці з собою і в мовчанні «можемо дійти до згоди з власним внутрішнім «я». (…) У тиші можемо визнати і побачити прірву між правдивою глибиною нашого існування, котрою послідовно нехтуємо, та його поверхнею, яка суперечить нашій власній дійсності. Тому ми повинні розпізнати потребу пізнання самого себе для того, щоби відкритися на інших, і не тільки з маскою лояльності, але з правдивим заангажуванням і автентичною любов'ю» (Т. Мертон).
Однак, у пустельному місці можемо опинитися не тільки з власної волі (канікули, відпустка, реколекції), але неодноразово і з Божого повеління, на котре зазвичай не маємо жодного впливу. Зрада приятеля, руїна подружжя, конфлікти з батьками чи дітьми, непевність безробіття, перебування у лікарні чи у в'язниці – це все є ситуаціями усамітнення і пустелі, які не раз переживаємо у тій чи іншій формі. Водночас, від нас самих залежить, чи ті важкі моменти стануть приводом до згіршення і проклинання життя, чи радше будуть сприйняті як болюча ласка і дар для духовного зростання.
Коли в часи комунізму о.Франциск Блахніцкі опинився у в'язниці за діяльність у Круціаті Визволення Людини, примусову ізоляцію сприйняв як ласку Непорочної, котра дає йому час на «тюремні реколекції». «Молитва про внутрішнє навернення, – писав у тюремному щоденнику, – повинна бути основним змістом моєї розмови з Непорочною. Якщо по закінченні терміну тут залишусь і надалі – моя душа і надалі зможе оздоровлюватись. Якщо вийду на свободу, повинен буду стерегтися спокуси діяльності, яка би не виростала з правдивого надприродного пережиття. (…) У цей момент йдеться про те, щоби я внутрішньо міцно став на надприродному ґрунті, щоби зовнішня діяльність підлягла контемпляції, щоби я став людиною простою і монолітною у мисленні і діяльності; аби зовнішня дія ніколи не зачиналася у темноті підсвідомості, де господарями є схильності таємної пихи, але завжди – у яскравому світлі контемпляції».
Етті Гіллесум, молода єврейка з концентраційного табору у Вестерборку, що в Голландії (це був транзитний табір перед транспортуванням до Аушвіц) писала у листі до друзів про тих, котрі раптово опинилися у так нелюдських умовах: «Дбайливо кований панцир зі статусу поважних громадян і багачів розбився на шматочки, і тепер у них залишилася лише остання одіж людяності. Стоять на пустому просторі, замкненому між небом і землею. Повинні самотужки заповнити його потенціалом, що походить з їх нутра – назовні нічого не знаходять. Тепер усвідомлюєш, що в житті замало бути лише мудрим політиком і талановитим митцем. В умовах крайньої межі існування життя ставить нам абсолютно інші вимоги. Так, наші найбільш фундаментальні людські вартості тут піддаються важкому випробуванню». І хоч в не так брутальній формі, та однак всі ми, рано чи пізно, опиняємося у драматично важких ситуаціях (хвороба, смерть близької особи, власна смерть), які вимагають від нас зовсім іншого, ніж до сих пір ми проявляли в родині, суспільстві чи собі самим. Панцир із наших досягнень, маєтків, статусу в суспільстві, міцної родини, емоційних зв'язків розпадеться і для нас, після чого залишиться лише «остання одіж людяності».
«Кожна людина, котра знає, як зберегти мовчання, стає Божою дитиною, бо в мовчанні є можливість мислити над її Божим походженням; той, хто говорить, залишається людиною. Хто знає, як зберегти мовчання, хто розуміє, що це значить – мовчати?» (С. Кьєркегор).
о. Й. Августин, ТІ
www.dyvensvit.org
фінансово.
Щиро дякуємо!
