Від Гондурасу до Америки

«Як же я люблю Тебе, Церкво, моя Мати!» – закінчив минулої неділі свою проповідь наш священик. Його слова стали ніби підсумком останніх двох тижнів, які я провела на морі з книжкою Шимона Холовні «Last minute. 24h християнства на світі» (Sz. Hołownia, Last minute. 24h chrześcijaństwa na świecie, Kraków 2012), а також, між іншим, у товаристві Лідії – американки українського походження, мешканки далекої Каліфорнії. Як наслідок, мій відпочинок був не лише тілесним, а й глибоко духовним. Довелося черговий раз замислитися над суттю християнства, над моїм особистим свідченням віри, а також над життям Церкви як онтологічного організму, містичного тіла Ісуса Христа.

               Холовня, кого я nota bene завжди вважала швидше за скандаліста, ніж за католицького автора – за що, зрештою, щиро каюсь, – у своїй останній книжці був більше спостерігачем-репортером, аніж аналітиком. На понад 300 сторінках він описує свої подорожі різними країнами світу, інколи навіть дуже віддаленими, такими як Папуа Нова Гвінея, Замбія чи Туркменістан, де зустрічається зі спільнотою Церкви і якби зсередини показує її життя на щодень. Захопливі репортажі польського журналіста дозволили мені не тільки перенестися на декілька хвилин на далекі острови й інші континенти, але передусім пересвідчитися, що Церква – це не закостеніла інституція, а Жива Спільнота, в якій люди, без огляду на національність чи колір шкіри, щодня зустрічаються з Воскреслим Христом. Нерідко небезпеки, війни, вбогість і загроза життю, а також гоніння ще більше зміцнюють їхню віру та відданість Євангелію.    

               Не менш важливою виявилася для мене зустріч з Лідією. Молода, надзвичайно інтелігентна дівчина, випускниця університету в Лос-Анджелес, приятелька Opus Dei, зламала всі мої стереотипи про американське християнство.

               З огляду на те, що країнами Західної Європи я подорожувала досить-таки часто і багато, думка на тему європейського християнства у мене сформувалася, можна сказати, достатньо об’єктивна. Загальний образ родини, який можна спостерігати, скажімо, в центрі Амстердама, – це двоє чоловіків або дві жінки, які любовно тримаються за ручки. В кращому разі – це чоловік і дружина, а посередині – песик. (Не плутати, звичайно, з багатодітними ісламськими сім’ями, які вже встигли публічно заявити, що боротимуться за впровадження шаріату в Брюселі, а країну перейменують на Бельгістан. Зрештою, тихо і спокійно залюднити Європу, яка з головою поринула у боротьбу за усі можливі та неможливі права для гомосексуальних пар – це найефективніший спосіб джихаду!).

               Що ж стосується католицьких храмів, то вони повільно, але впевнено перетворюються якщо не на гламурні готелі й ресторани, то на історичні музеї та галереї картин. Священики вже не носять ані сутан, ані навіть колораток, а богопосвячені особи свої ряси бачили хіба що на образках матерів-засновниць. Натомість довгі процесії до Святого Причастя людей, яких ерозія усвідомлення гріха і провини вже давно змусила винести сповідальниці зі своїх храмів,  – це звичний образ для Швейцарії, Англії та країн Бенілюксу.   

               Проте не хочу узагальнювати. Я по життю оптимістка і зовсім не вважаю, що все так погано. Здається, що сьогодні найбільш аутентичною візитною картою католицької Європи є нові монаші спільноти, які виникли в Церкві після ІІ Ватиканського Собору. Стиль життя таких спільнот нагадує перших християн, які в усьому мали один дух і спільне серце (пор. Діян 4, 32). А їхня літургія, не раз поєднуючи в собі західну і східну традиції, притягує своєю глибиною та дивовижністю. Крім того, великий голод Бога можна побачити хоч би на обличчях тих-таки паломників, які з вірою і надією ступають на шлях Сантьяго-де-Компостела або відвідують Лурд, Фатіму, Арс, Лізьє, Падую чи Ченстохову. Не говорячи вже про сотні тисяч молодих людей, які під час Всесвітніх днів молоді або Паломництв миру (Тезе) у тиші та глибокій молитовній задумі згинають свої коліна перед Пресвятими Дарами чи Хрестом Господнім. Правду кажучи, саме під час однієї з таких зустрічей моя еклезіальна свідомість пережила свій переворот.

               У США, натомість, я ніколи не була, але як слідкувала за новинами, то мені здавалося, що віра пересічного американця – це лише сентиментальні декларації, позбавлені євангельського радикалізму, який проявлявся б у щоденних виборах та відважних рішеннях. Не маю нічого проти каналу EWTN, ба навіть дуже тішуся, що такий існує. Однак, слухаючи деяких католицьких проповідників (дозволю собі прізвищ не називати), дістала враження, що вони більше проголошують релятивізм, аніж єдину Правду, яка пізнається через любов.

               І не скажу, що довгі розмови з Лідією розвіяли мої сумніви. З одного боку, вона підтвердила мої спостереження, з іншого – просто розповіла про себе, про свої пошуки Христа, своє бачення Церкви, поділилася своїми поглядами на тему екзистенційної кризи сучасної людини та суспільства загалом. Вона багато говорила про людську совість, а також про те, що будь-який компроміс щодо Євангелія – це лише шукання легких доріг, одна з форм самовиправдання. Одним словом, Ліда черговий раз переконала мене у тому, що католик – це не самотній острів, що в усьому світі існують люди, які дуже серйозно ставляться до Божого Слова. Усіх цих людей об’єднує Живий Бог у Живій Церкві.

               І тому, хоч би як мені інколи цього хотілося, але мій стосунок до Христа – це не «private party», до якої нікому не повинно бути діла. Це спосіб життя – радикальний і 100 % -ковий, зігрітий свідомістю того, що кожної хвилини, десь там, від Гондурасу до Америки, є хтось, без чиєї молитви, можливо, я би просто не прокинулася наступного ранку.