Новим директором «Католицького Медіа-Центру» та «Телебачення Віковічного Слова EWTN» близько місяця тому став іспанець о.Дієго Саєз-Мартін зі згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії. 34-річний о.Дієго майже досконало володіє українською мовою. Її він вивчив під час семирічного служіння у Полтаві. А останні три роки о.Дієго провів у Туркменістані, де на всю країну є лише троє католицьких священиків. Про своє служіння у Туркменістані та про плани на новій посаді о.Дієго розповів в інтерв’ю часопису «CREDO».
Яким вітром іспанець опинився спочатку в Україні, а потім у Туркменістані?
Взагалі-то я ніколи не думав про Україну чи Східну Європу. Вважав, що якщо буду служити поза Іспанією, то це буде Південна Америка, адже у нас спільна мова і традиційно іспанські облати туди їздять на місію. А коли я ще вчився у семінарії, у нас відбувалась зустріч вищих настоятелів нашого згромадження з усієї Європі. І я випадково почув на подвір’ї розмову настоятеля з України, теперишнього єпископа-помічника Одесько-Сімферопольської дієцезії Яцека Пиля з іспанським провінціалом нашого згромадження. Отець Яцек казав про те, що було би дуже добре якби один облат з Іспанії поїхав би служити в Україну, щоб показати вселенський і міжнародний вимір Католицької Церкви. Наш іспанський настоятель на це відповів: «ну ось мої семінаристи, запитай їх, може хтось зголоситься». Тоді я сказав, що я готовий і хочу поїхати в Україну. І хоча це було сказане напівжартома, адже я на той момент навчався лише на другому курсі семінарії, але я відчув, що це — Боже Провидіння. А у 2003 році я, вже будучи дияконом, приїхав в Україну.
Рішення про переїзд до Туркменістану було так само несподіваним?
У Туркменістан мене запросили у 2007 році тамтешні облати провести реколекції. Я пробув з ними місяць і побачив, що Церква у цій країні не може нормально розвиватись через елементарний брак священиків. На весь Туркменістан тоді було лише два католицьких священика. Жодних інших монаших орденів — ані жіночих, ані чоловічих — там не було і немає досі. Лише двоє (зараз вже троє) священиків-облатів. Після повернення в Україну я сказав своєму настоятелю, що я готовий, якщо є така потреба, поїхати у Туркменістан і служити там. І через три роки це сталося.
В якому стані перебуває Католицька Церква у цій країні?
У радянські часи у Туркменістані не було жодного католицького священика, хоча були католицькі родини з німецьким корінням. Після розвалу СРСР вони написали листа Папі Римському з проханням дати їм постійного душпастиря. Тоді Ватикан почав шукати священиків, які змогли б поїхати у Туркменістан. Відгукнулось наше згромадження і послало двох священиків – о.Анджея Мадея і Радослава Змітровича, нинішнього єпископа-помічника Кам’янець-Подільскої дієцезії. Але коли вони приїхали, то жодних католиків у Туркменістані вже не знайшли. Адже на той час Німеччина ухвалила закон про репатріацію і вони змогли повернутись на свою історичну батьківщину. Але серед людей поширилась звістка про те, що у Туркменістані на постійній основі є католицькі священики.
Уряд дозволив відкрити в Ашхабаді апостольську Нунціатуру і дипломатичну місію Ватикану. При нунціатурі діє каплиця, яка відкрита для усіх охочих. Серед парафіян цього храму – вірмени, поляки, українці, німці, росіяни, а також на Меси почали приходити туркмени. Деякі з них приймають Хрещення. Загалом у неділю на Месу приходять близько 120 парафіян, а потім ще близько 30 іноземців на Месу англійською мовою. Також католики є в інших містах і селах Туркменістану, але там немає каплиць, і Меси, коли приїжджає туди священик, відправляються у людей вдома.
Як живеться туркменським християнам?
Звісно, не легко бути християнином, коли більшість належить до іншої релігії: інша традиція, інша культура, інші свята. Ані Різдво, ані Пасха не святкуються і не є вихідними днями. Часом у християн можуть виникати побутові складнощі, але відношення між представниками різних віросповідань є дружніми.
Якою є релігійна ментальність туркменів? За статистикою основна релігія у цій країні — іслам, проте він прийшов туди нещодавно, а протягом багатьох століть головною релігією був зороастрізм.
Понад 90% туркменів офіційно є визнавцями ісламу, але при цьому вони зберігають свої народні традиції і звичаї. Наприклад свято Навруз — прихід весни. Цьому святу понад 3 000 років. У туркменському ісламі переважає приватна молитва вдома, а не в мечеті, і це пов'язане також з тим, що історично туркмени були кочовим народом. Загалом разом з ісламом туркмени зберігають і давні практики. Зокрема у них поширена давня традиція зав'язувати стрічки на деревах заради здійснення бажання. Наприклад, якщо хтось хоче отримати квартиру, то прив'язує до цієї стрічки ключ, якщо мріє про дитину – якусь дитячу річ. Це не ісламська традиція, а шаманська практика, яка у них лишилась з давніх часів.
Що Вас найбільше вразило у місцевих жителях?
Напевно, це — східна культура, з якою я раніше був знайомий тільки завдяки Старому Заповіту, а зокрема це гостинність. Кажуть, що в Україні люди гостинні — і це правда — але такої гостинності, як у Туркменістані, я не бачив у жодній країні. Для них прийняти гостя — найважливіший закон. Для туркмена гість важливіший за життя його дітей.
Прості люди у Туркменістані дуже відкриті і цікавляться релігією. Мене часто запрошували у той чи інший дім розповісти про Бога, про віру — і то не тільки християни, але й туркмени інших віросповідань (наприклад, мусульмани). Як це зазвичай було: хтось з тих людей, що знає мене, розповідає своїм знайомим, а хтось із них запрошує мене приїхати, познайомитись, розповісти про Бога, просто поговорити. Бувало що за місяць я таким чином проїжджав по три тисячі кілометрів. Такі розмови завжди проводились за столом. Я сказав «за столом», але насправді столів не було — трапези відбуваються на підлозі, як це прийнято у багатьох східних народів. Завжди, коли я на запрошення приїжджав до когось, на стіл ставили найкраще. І більше того — господарі мені давали те, що вони самі не мали. Я знаю, що вони позичали, брали у борг щоб накрити заради мого приїзду гарну вечерю. Але я не міг відмовитися, бо для них це було б образою.
А з чим пов'язане Ваше повернення в Україну?
Протягом останнього року наше згромадження тут зазнало певних змін: о.Яцек Пиль і о.Радослав Змітрович стали єпископами, ми заснували нову спільноту у Львові, також відкрилась наша місія в Росії і деякі облати вже виїхали туди. Це все потребувало капітальної реструктуризації згромадження в Україні. Тому наш провінціал покликав мене назад, в Україну.
Зараз Ви очолюєте дві потужні католицькі медіа-структури. Чи мали ви раніше справу з медіа?
Ні, це буде мій перший досвід у цій сфері.
На Вашу думку, у якому стані зараз знаходяться католицькі ЗМІ в Україні?
Католицька Церква в Україні досить молода, так само і медіа досить молоді, але, як мені здається, дуже добре розвинуті, навіть у порівнянні з Іспанією. Скажімо «Радіо Марія» в Іспанії з’явилось лише близько десяти років тому, а в Україні існує вже третій рік, і це враховуючи те, що Католицька Церква в Іспанії мала зовсім іншу історію, ніж в Україні, особливо в останні 70 років. Те саме стосуєтьтся і телебачення. В Іспанії католицький телеканал існує лише близько десяти років, а в Україні вже два роки. Враховуючи різницю в історії і статусі Католицької Церкви у цих двох країнах, можна сказати, що тут ЗМІ навіть у кращому стані.
Чи плануєте Ви якісь зміни у роботі «Католицького Медіа-Центру» і телебачення «EWTN»?
Звісно, маю свої плани, але напочатку мушу вчитись від своїх попередників — отців Павла Вишковського та Сергія Панченка, які мають у цій справі чималий досвід. Серед сучасних викликів, на які маємо відповідати, робота з новим поколінням, яке «живе» в інтернеті.
Що стосується телебачення «EWTN» — хочемо розширювати сигнал по всій Україні, ведемо про це переговори. У жовтні плануємо запускати трансляцію сигналу на Тернопіль і Полтаву. Але ми хочемо бути не лише у великих містах, а й у селах, і зараз шукаємо нові можливості для цього.
Біографічна довідка
Отець Дієго Саєз-Мартін ОМІ народився у Мадриді 19 квітня 1979 року. Після закінчення семінарії і дияконського рукоположення у 2003 році приїхав в Україну. Священицьке рукоположення отримав 3 липня 2004 року у Мадриді з рук єпископа Еухеніо Ромеро Посе.
фінансово.
Щиро дякуємо!
