Християнська провокація

Уже деякий час ми маємо врожай усілякого штибу проявів мистецькості, які вцілюють у християнську символіку або зловживають нею.

Останні події у Старому Театрі в Кракові додають до цього ще й «критичний погляд» на польський антисемітизм і облуду в питаннях стосовно сексуальності. [Для читачів CREDO: після обурення глядачів спектаклем у театрі розкол, відомі актори проголосили про свій вихід із трупи, наступна вистава, швидше за все, не відбудеться.] Ці елементи в поєднанні з дебатами довкола гендерних студій, що їх викликала зустріч у варшавських домініканців на Фрета, мають один спільний знаменник: деконструкцію.

Я розумію під цим словом розкладення досі прийнятого розуміння дійсності на елементи та складення їх (або й ні, бо і так буває — несталість меж буває вигідна) у новій конфігурації. Проблема в тому, що часто ця нова конфігурація будована на випадковій забаганці укладача, без взяття до уваги факту, що ми функціонуємо в дійсності, яка накладає на нас конкретні обмеження.

Отож деконструюймо поняття статі, надаючи йому виключно культурного характеру і відкидаючи біологічні різниці, або принаймні применшуючи їхнє значення. Деконструюймо суспільні норми переживання нашої сексуальності, бо, зрештою, найважливішим є щастя, яке тут розуміється як задоволення від співжиття з тим, із ким хочеться. Зрештою, завдяки посиланню на цю сферу можна зосередити на собі увагу співрозмовника, ну то чому би цим не скористатися? Немає потреби шукати іншої мови чи способу дістатися глядача. Ну й мова ця досить-таки ускладнена наслідками: бо ж коли говориш, то здійснюєш вибір одного слова з-поміж сотень. Ексклюзивізм у чистому вигляді.

Деконструюймо цінності, які досі вважалися найвищими у цій культурі: осміємо їх, або ще краще: почнімо ними лякати. Деконструйюмо також вищі цінності — зрештою, то не системи виразно атеїстичні та агресивні щодо Церкви, такі як націонал-соціалізм чи комунізм, мають на рахунку найбільше жертв, а Інквізиція. Ну бо то релігії відповідальні за війни та взагалі за все зло світу.

Й тут ми доходимо певного  парадоксу: розпачливі спроби деконструкції християнства насправді показують його силу. Наскільки визначення статі, сексуальних норм чи суспільних цінностей вдалося частково перевизначити, то сфера католицького сакруму надалі залишається простором, який можна деконструювати тільки зсередини (теми її бездумної баналізації та нищення людьми самої Церкви це осібне питання). Християнські символи надалі залишаються зброєю, а їхня присутність у мистецьких галереях у якості предметів, щодо яких здійснюють символічне насильство, тільки підтверджує, хоч і не безпосередньо, що ця сфера все ще зберігає свою автентичність, причому дуже виразну. Ці знаки все ще читабельні, несуть конкретний зміст, хоч і часто погано сприйнятий, зате вони не є музейними експонатами, повз які проходиш байдуже. Вони дратують. І той, хто їх атакує своїми актами вандалізму, використовує ці символи для самовизначення.

Ну й нехай це не змінюється. Головно тому, що неможливо жити без автентичності, й насамперед неможливо без неї розвиватися. Як написав Антуан де сент-Екзюпері, якщо не визначимо шляху, то прирікаємо себе тільки на блукання бездоріжжям. І ми можемо це зробити, будуючи черговий дім у місті, залишеному нам нашими предками, — або перетворюючи це місто на купу абияк накиданих каменів, «бо наше бачення краще».

Ельжбета Вятер, deon.pl