Люди вірять Церкві

Ці враження були написані в суботу, 25 січня. Ситуація кожен день блискавично змінюється, і, можливо, написане тут вже не є актуальним. Але мені не хотілося це публікувати, перебуваючи під впливом емоцій.

Минуло декілька днів, і ось, що залишилося на серці.

М-да… Не в найкращі часи для УПЦ випало головувати у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій. Вчора була зустріч членів ВРЦіРО з Президентом, а сьогодні на ходу організовували зустріч з опозицією.

Власне, ми готові були й раніше – і вчора (24.01), і позавчора (23.01), але опозицію то Президент кликав, то Штефан Фюле приїхав… У декого навіть виникло враження, нібито ми спеціально гальмуємо ці зустрічі — все-таки «московська церква»:).

Однак у такій ситуації зібрати всіх, «пробити» можливість зустрічей було не зовсім просто. Градус напруги зашкалював. Приємно, що сьогодні дехто з членів ВРЦіРО підійшли й особисто подякували за організацію тих зустрічей у непростий час.

Так ось. Відбулася зустріч ВРЦіРО з опозицією…

Говорили про те, що вчора сказав Президент, переконували опозицію зробити все можливе, для того щоб запобігти насильству й кровопролиттю, переконували в необхідності йти на компроміси, поступатися, стримати радикальну частину Майдану, молили їх іти до Президента.

Раптом під час свого виступу Віталій Кличко зупиняється і повідомляє, що часу обмаль, бо Президент чекає їх на Банковій.

Не знаю, чи це було раніше домовлено, чи під час зустрічі з нами було узгоджено до кінця (що є більш вірогідним, на мій погляд), але нам було приємно чути про це.

«Ну, нарешті», – подумалося мені. «Але ж нам треба взяти мандат (тобто згоду) від Майдану?» – підняв таке питання В. Кличко. «Ви йдіть, а ми самі підемо на Майдан до людей, щоб закликати їх до миру й попросити їхньої згоди на це», – приблизно так висловився римо-католицький єпископ Станіслав (Широкорадюк) і викликався піти на Майдан.

Більше того, якраз під час засідання з’являється в інтернеті інформація про те, що форум Євромайдану підтримав заклик Анатолія Гриценка щодо застосування легальної зброї на захист Євромайдану. А це означає, що один необережний крок — і проллється кров. Реагувати потрібно було негайно.

За результатами зустрічі, що називається — «на коліні», була написана коротка резолюція, яку ми навіть не встигли надрукувати і на Майдані зачитували з рукописного аркуша.

Той самий текст…

Зустріч закінчилась. Опозиційна трійка поїхала до Президента. А ВРЦіРО вирішила разом з владикою Станіславом делегувати представників на Майдан. Крім мене, що представляв УПЦ, поїхав о. Олекса Петрів (УГКЦ) та лютеранин диякон Ігор Шемігон. Загалом – четверо.

Поки ми під’їхали, а потім ще й дійшли до сцени Майдану, туди з Грушевського підтягнулася радикальна частина мітингувальників. Ми ще декілька хвилин погрілись у палатці під сценою і, щойно ведучий зі сцени оголосив нас, одразу вийшли: православний, римо-католик, греко-католик і протестант (лютеранин). Представники релігійної більшості України.

Ми говорили до Майдану устами владики Станіслава.

Запитали, чи всі присутні вірують в Бога? Нехай піднімуть руки… Ліс рук!

«Чи ви довіряєте Церкві, чи ви довіряєте нам, вашим духовним провідникам?» – було наступним запитанням. Вигуки «так» переплелися з підняттям рук. І це було правдою!

Я відчув велику довіру до Церкви взагалі, і кожного до своєї конфесії зокрема. Хоча відчувалася й певна напруга у людей. Напруга не релігійна, напруга інша. Відчувалась агресія, що межувала зі злобою, а може й ненавистю.

Однак перші слова про віру в Бога й довіру до Церкви ці відчуття якось знівелювали. На Майдані, як і в Україні, люди різних конфесій, але коли вони бачать своїх пастирів, що стоять поряд і промовляють до них, вони змінюються. Вони готові слухати, готові вірити.

Брак довіри! Ось основна причина, чому протистояння не закінчується! Про це сьогодні вже говорив опозиції митрополит Антоній, керуючий справами УПЦ. Люди не довіряють владі, бояться, що влада обмане. Люди не довіряють опозиції. Майдан голосує проти будь-яких переговорів з владою. В Україні зараз не вірять нікому… Крім Церкви! Коли я говорю про Церкву, то маю на увазі всі традиційні конфесії України.

Далі владика Станіслав коротко сказав про те, що привело людей до Майдану. Насильство. І це обурення людей є справедливим. Однак відповідати насиллям на насилля – шлях в нікуди. Схаменіться! Зачекайте! Нехай опозиція поговорить з Президентом ще раз і ще раз. І зачитав владика Станіслав коротке звернення ВРЦіРО.

Наостанок прозвучало ще кілька теплих слів від нас, після чого Майдан неочікувано почав скандувати: «Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо!»

Момент істини. Люди вірять Церкві, люди вірять духовенству! Люди спраглі до віри, вони шукають, за ким би піти, і не знаходять.

Градус напруги помітно знижується. Відчулося, що тут є певна межа, яку вони не готові перейти. Вони не освистали нас, як освистали опозиційну трійку. Вони не кричали «Ганьба», а скандували «Дя-ку-є-мо!». І це вселяє надію.

Люди вірять і довіряють Богу і Церкві, незважаючи на десятиліття атеїстичної пропаганди. Люди вірять і довіряють духовенству, незважаючи на антицерковні програми «Гроші» і «Територія обману», що упродовж  декількох років (випадково?) періодично з’являлися на екранах українського телебачення. Але все це, хоч і нашкодило Церкві, не підірвало загальної довіри до неї. І поведінка священиків різних конфесій під час подій останніх двох місяців знову підняла авторитет духовенства.

На завершення ми прочитали «Отче наш». Бачили б ви очі тих людей! Вони були розгублені. Вони хотіли агресії, помсти, а тут — «Отче наш»…

Після того ми зійшли зі сцени під вже знайоме нам скандування: «Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо!».

Моя оцінка – суб’єктивна. Але хотів би нею поділитись

Маю відчуття, що в цих кривавих подіях у Києві стався духовний перелом. Він непомітно почався 21 січня, коли три монахи нашої Церкви вийшли на Грушевського і стали між ворогуючими сторонами.

Цей духовний злам продовжився в четвер 23 січня, коли поряд із нашими отцями стали отці інших конфесій. І ще більше проявився, коли ми – православні, римо-католики, греко-католики, протестанти – стояли пліч-о-пліч на сцені Майдану лицем до людей 25 січня.

Можливо, я ідеалізую, але того ж вечора від влади прозвучали хоч якісь реальні пропозиції для Майдану. Процес пішов. Так, того ж вечора був і штурм «Українського дому», але це було як агонія агресії, як один з останніх, сподіваюся, випадів.

***

Описую те, що сталося, з духовної точки зору. Не хочу, щоб хтось подумав, що я тут за одну чи іншу сторону. Ні. Як священик – я на Грушевського стою МІЖ, а не ЗА.

***

Довгим був цей тиждень – з 19 по 25 січня. Стояв на всенощній і намагався згадати, що було в минулу неділю? Яке свято, про що говорив проповідь? Не можу згадати.

Невже я не був у храмі? Невже я кудись від’їжджав? Ніби ні. Зачекай, так це ж було Богоявлення, Водосвяття, маса народу в храмі, як я міг забути?! Так, цей тиждень був дуже довгим…

Один із наших співбратів, що також стояв на сцені Майдану, того ж дня ввечері написав мені: «Чудовий день був, гарна справа…»

Протоієрей Миколай Данилевич, Православіє в Україні