Зазвичай у своєму блозі я пишу про справи церковні, але цього разу, з огляду на важливість питання, мушу порушити актуальну політичну тему: несподівані нападки польського націоналістичного середовища на українців, які борються за своє життя, свободу та гідність із Беркутом і російськими відділами професійних убивць, переодягненими задля невпізнаності в українські мундири.
Нападки ці вже кілька днів тривають у Фейсбуку та інтернет-форумах, а тепер ще їх підсичує «Rzeczpospolitą». Я не наводжу лінку чи статті, щоб не пропагувати повзучої пропаганди, суперечної з державними інтересами Польщі.
В Україні я буваю регулярно, знаю чимало людей, беру участь у житті цієї країни, і мені видається, що я її трохи знаю. Не бачила за останні тижні ще ані єдиного аналізу, проведеного польськими журналістами, який би не видавав, що автор не надто орієнтується в українських справах, повторює чужі думки та множить заяложені кліше.
Слід не брати до уваги журналістів, які поїхали в Україну в пошуках сенсації. І не можна забувати, що «Rzeczpospolita» належить бізнесменові, пов’язаному з владою, яка підлизується до Путіна і Меркель. Такі тексти не з’являються без приводу: тема була певного дня витягнута на світ середовищами хоч і різними, але цілком певними, й акурат тієї самої миті, коли побачили світ інформація про смерті у Києві та злочини, скоювані Беркутом. Випадковість? Я, знаєте, історик… І журналіст. Я знаю, як відшукати клієнта, щоби зробити інтерв’ю під певну тезу, і як його до неї підвести.
Вочевидь, люди, які думають так, як отой чоловік, що дав інтерв’ю «Rzeczpospolitej», трапляються і в Україні, подібно як у Польщі одразу знайшлися націоналісти, які кинули гасло розділення України між Польщею і Росією, скориставшись із нинішньої ситуації. По мощах і миро; мавпи з бритвою знайдуться в кожному народі, так само як і полезные идиоты.
Слід розуміти кілька речей:
По-перше, для історичної автентичності українців УПА виконує більш-менш ту само роль, що й для поляків — Армія Крайова. Для них то люди, які, борючись за Україну, підняли зброю проти комуністів. Чимала частина сьогоднішніх українців узагалі не знає про злочини щодо поляків, а ті, що знають, що щось таке було, не мають поняття про масштаб. Це ще урок історії, який треба вивчити. І комусь це треба зрештою зробити, українці мають довідатися все про свої скелети у шафі та пропрацювати справу у згідний із Євангелієм спосіб; але час і нагода для цього буде тільки за умови, що вони не будуть забиті російським батогом.
По-друге, загроза і почуття безпорадності штовхає людей на крайнощі. Українці — це народ, громадянська свідомість якого допіру формується. У Польщі 30% голосувати за Тимінського, а Леппер сидів у сеймі дуже довго. Нинішня ситуація викликала постання спільного фронту всіх антикомуністичних сил, незалежно від решти їхніх поглядів.
По-третє, націоналісти в Україні є, в принципі, але у Львові й на Волині, а не в Києві та на Сході.
По-четверте, там гинуть люди. Вони не мають доступу до лікарень і медичних засобів. І насамперед потрібно їм допомагати. Це питання гуманності, яке не залежить від поглядів і знання жертв.
По-п’яте, партію «Свобода» більшість українців — поза Галичиною і Волинню — зневажають і не люблять її так само, як і в Польщі не люблять націоналістичне крило народного руху (і слушно).
По-шосте, не допустити до цілковитого підпорядкування України Росією — це просто державний інтерес для Польщі. Тільки незалежна від Росії (точніше кажучи, від кремлівського імперіалізму, не треба плутати Кремль і російський народ) Україна є певним убезпеченням, що Росія, яка відроджується в імперію — я за цим слідкую — не повернеться так швидко над Віслу. Тим більше що польські політики так само вмілі, чесні, гуманні та люблячі щодо блага свого краю, як партія регіонів.
У нинішній жалюгідній ситуації на стику польсько-російсько-українсько-литовських справ найбільш жалюгідним видається мені інтелектуальний параліч польських національно-католицьких середовищ (чи як би їх назвати, бо жодна назва не описує правди, а є тільки етикеткою), які дорікають росіянам, українцям і литовцям за точнісінько ті самі вчинки і погляди стосовно поляків, що їх ці самі польські середовища пропагують як єдино слушні проти вищезгаданих росіян, українців і литовців. УПА то злочинці, а Національні збройні сили — герої (тоді як і одні, й другі були раз злочинцями, а раз героями). Росія — антипольська, якщо захищає свої інтереси перед Польщею, але Польща повинна захищати свої державні інтереси від Росії. Литовці — злочинці, коли ліквідують польські назви вулиць і не дозволяють застосовувати польські літери у паспортах, але у Польщі не повинно бути двомовних назв місцевостей, а хто про таке попросить, той злочинець. І так далі. І все це, плюс до всього, підбите глибокою історичною неосвіченістю і браком основоположних умінь проводити історичний аналіз. Тувім був генієм, коли писав у вірші «Страшні міщани», що страшні міщани все бачать осібно. Я справді тримаюся думки, що націоналізм (на відміну від патріотизму) це аберація, яка виникає з недоосвіченості та певних психологічних проблем. А колір прапорів і конкретні прізвища героїв та ворогів є цілком випадковими, залежними від факту, де саме оцей конкретний екземпляр народився.
У Фастові під Києвом, куди я їжджу регулярно, бо там живуть мої друзі, полетів із цоколя на центральній площі міста пам’ятник Леніну. Майже сто літ тому, 1 грудня 1918 р., на залізничному вокзалі у Фастові представники Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки підписали угоду про з’єднання. За наївними намірами підписантів, це мало посприяти незалежності України, але насправді ця угода поховала шанс на створення спільного з Польщею антисовєтського фронту і дієвий захист від більшовиків. Плоди визріли навдивовижу швидко. Кільканадцятьмя місяцями пізніше більшовицька навала атакувала Варшаву, а на Фастівщині протягом кількох наступних років християнські храми позамикали, християни опинилися по таборах або були розстріляні, а весь регіон знелюднів, вимордуваний великим голодом, який свідомо створили більшовицькі злочинці. Вимерла тоді й більшість фастівських поляків (до жовтневого перевороту там була велика польська колонія). Сьогодні фастівчани все ще силкуються позбиратися докупи після великої травми, вийти з пострадянської вбогості та заново віднайти Бога.
У міському краєзнавчому музеї, окрім інших експонатів, є невелика виставка, присвячена місцевому бойовику УПА. Цей чоловік боровся з комуністами як партизан, навіть після війни, подібно як польські незламні солдати, зрештою його схопили, і багато років він відбув у таборі. Пані, яка показувала мені музей, постаралася обійти увагою цей елемент експозиції, а коли я вперлася, що хочу його подивитися, — вона була дуже засоромлена. Пояснювала, що це дуже все складно, і що їй прикро перед поляками, але для них на Фастівщині УПА — це місцеві відділи самооборони, які захищали людей від більшовицьких нападів… Ніколи, причому таки ніколи (за винятком однієї ситуації у Львові) я не мала в Україні жодних прикрощів через те, що я полька. Навпаки: мене там завжди вітають відкриті серця й домівки. І ніколи ні в одній країні світу я не чула стільки добрих слів на тему Польщі.
Домініка Крупінська, Краків
фінансово.
Щиро дякуємо!
