«Ну то тепер почнеться…»

Маленька сілезька парафія. «Ну і як вам?» — запитав священик пару біля вівтаря, яка відзначала 50-річчя подружнього життя. Жінка ще й вуст не розтулила, як її чоловік тяжко зітхнув у мікрофон: «Ой, тяжко, отче, тяжко…»

Мій стаж сімейного життя ще не такий великий. Ледве 15 років. Але я погоджуюся з попереднім промовцем.

Сто років тому (тобто 1998-го), коли о. Августин Пеляновський довідався, що ми з Доротою збираємося вступити у подружній зв’язок, він хитрюще всміхнувся і сказав: «Ну, то тепер почнеться…» Серйозно занепокоєний, я запитав: перепрошую, а що саме почнеться? Отець відповів: «Подружжя є найкращою школою вмирання для себе». І більше ні пари з вуст. Життя підказало решту.

Мені дуже подобається визначення гріха, почуте від Леха Дибліка, актора. Дійшло до мене, — розповідав він якось, — чим є уникання гріха: це якнайменше робити собою диму.

Я запам’ятав цю інтуїцію, бо дуже люблю «робити собою дим». І вся наша сім’я в цьому теж непогана. Настільки, що коли в одній квартирі збирається група егоїстів (у випадку Якімовичів це двоє дорослих і троє дітей) і кожен починає робити те, що найбільше любить, тобто інтенсивно «диміти собою», то вже за кілька хвилин треба добряче провітрювати приміщення. Це найбільший урок смирення, який я дістаю напрочуд регулярно.

Повертаючись до о. Августина. Писав я текст до «Гостя», текст про кризу віри, як завжди, наївно гадаючи, ніби Всевишній забуде справдити мої журналістські висновки. Процитував я кілька речень нашого отця-пауліна, які колись записав під час його реколекцій:

«Бачачи, що вітер сильний, Петро перелякався і став тонути. Почав тонути тоді, коли був найближче біля Ісуса. Не тоді, коли був від Нього далеко. Ти розмовлятимеш із Богом лице в лице, а наступної миті можеш впасти у відхлань».

Минуло кілька годин. Увечері того ж дня, коли я писав статтю, ми разом із дружиною і наймолодшим сином поїхали до Хожова на молитву прослави (двох старших дітей продали тітці). У храмі було людно, всі лавки зайняті. Я заплющив очі, підніс одну руку догори, на другій тримав сина. І прославляв, прославляв, аж… за кількадесят хвилин Никодим почав ридати — він і так довго витримав. Спершу він хлюпав носом тихенько, але з хвилини на хвилину входив у раж. Плакав і плакав, а я, попри застосування сотні патентів, які завжди спрацьовували, був щоразу більше безпорадний. Мене вбивав вигляд «побожних і впливових пань», які сиділи поруч і навіть за всі багатства світу не бажали разом зі мною «на власній шкірі» відчути красу псалму «вуста дітей і немовлят славлять Тебе, Господи».

Я капітулював, утік, відступив — потроху і щоразу далі, далі, аж зрештою опинився при дверях храму. Вистачило 15 хвилин плачу однорічного малюка, як я впіймав себе на тому, що піднесені руки і весь цей «Хіллсонг у сілезькій версії» були вражаюче сумні й пусті, а слова о. Августина, наведені вище, абсолютно не є жодною метафорою. Я стояв перед Троном, аби за мить опинитися по вуха в болоті сумнівів, ставлячи собі якнайдраматичніші запитання. Мені стало боляче. Дуже. Якби я прийшов сам, то був би безпечно схований у натовпі, що злагоджено возносив ручки.

Ну і ще одне маю дописати: виходячи з храму, я посварився з дружиною. Отак виглядала молитва прославлення у версії Якімовичів.

Я злий? Ні. Минули два дні, і я охолонув. Радію, що Бог оголив те, що насправді приховується у моєму серці, і черговий раз завдяки дитині показав, що Його не вдасться обдурити побожно піднесеними ручками.

Чи є подружжя таїнством? Стовідсотковою присутністю Ісуса? Вочевидь, так. Воно вчить найскладнішого мистецтва на світі: прощення. Насправді небагато бракує, аби наші милі чесання язика за сімейним столом перетворилися на кошмар у стилі «Серпня у графстві Осейдж» (а я міг би бути замість Меріл Стріп). Ми прекрасно знаємо больові точки одне одного, ми спроможні акуратненько вжалити так, щоби насправді заболіло. Якби не пробачення (акт волі, а не шматок емоцій!), то стосунки розсипалися б на дрібні уламки.

Поки я не мав жінки й дітей — мені здавалося, що я побожний хлоп, який має непоганий зв’язок із Всевишнім. Тепер же кожний день мені показує, як сильно я помилявся.

Немов бумеранг, повертаються до мене слова Йоана Павла ІІ: «Любов є даванням себе іншій людині». Тут починаються ускладнення: не люблю давати, волію брати. Причому пригорщами.

Чому ми так часто потопаємо? Бо — підхоплюю інтуїцію о. Пеляновського — перебуваємо за крок від Ісуса. «Ми живемо у сім’ї, як в Титаніку, — сказав колись Міхал Лоренц. — Наш дім сповнений пристрастей і конфліктів». Дивлюсь у ці слова, як у дзеркало. А водночас у моєму житті діється так, як колись сказав Томек Будзинський: «З дня на день усе більше люблю свою дружину. Я щоразу більше здивований тим, що вона так довго витримує мої капризи і зміни настрою».

То завдяки сім’ї (найкраща і найважча справа, з якою я зустрівся у житті) я відкриваю речі, яких би не відкрив, якби втік, спакувавши валізи. Мої вражаючі поклади пихи. Тут маски відпадають. Немає шансів на вдавання. Жодних. Діти прекрасно відчувають, коли наша молитва є звичним «відроблянням панщини», а коли — щирим штурмом Небес.

Франек Кухарчак, мій колега з редакції «Гостя», розповідав, що зі своїм п’ятирічним сином переглядав програму, в якій журналісти немилосердно насміхалися з велетенської скульптури Христа у Свєбодзіні. Хлопчикові стало прикро. Він узяв аркуш паперу і став малювати. Тато поглянув на малюнок: Ісус, із вінцем…

— А що там унизу? — спитав сина.

— Колеса, — відповів малий.

— А навіщо?

— А щоб їздив, благословляв і дихав вогнем!

Таким є Ісус, якого я пізнаю завдяки нашій сім’ї. Приходить, благословляє. Але й дихає вогнем — вогнем Духа, який випалює поклади егоїзму.

Мартін Якімович, Stacja7