Як завершився аж п’ятий десяток моїх літ, несподівано прийшла на світ моя кохана єдина донечка, а моє життя допіру тоді набуло справжнього сенсу. Я бо зрозумів, яка марна була би моя доля, якби я не мав цієї дитини.
Зрозумів, що те, що досі видавалося мені таким важливим: праця, кар’єра, становище, гроші… — порівняно з батьківством, яке Бог мені подарував, стало, як я тоді пожартував, «сміху варте».
Отож, певно, вас не здивує, що я шаленів від щастя, а моя донечка стала сенсом мого нового життя.
На жаль, ця радість не тривала довго, бо моє дитя серйозно захворіло, і життя зненацька стало пеклом. Два з половиною роки я жив поза життям.
Аж улітку 1995 року поїхав зі студентами у Пеніни на геологічний семінар. Одним із пунктів тієї практики було описування флішових скель, які відкриваються на схилі крутого узгір’я «Башта» при вході до Тильманової, одного з найдовших сіл у Польщі, яке тягнеться вздовж річкової долини Охотниці, що відділяє гірське пасмо Любаня від Сондецьких Бескидів.
Після вступної лекції студенти заходилися над працею, а я втік до лісу зі своїм нещастям. Ішов куди очі дивляться, без мети, аж наткнувся на стежку, якою — не знати чому — став підніматися в бік лісистого узгір’я. Я знав, що маю повернутися до студентів, але щось мене тягнуло вище і вище. Аж дійшов я до насипаного з дунайської гальки кургану, який виявився збудованим гуралями стоянням лісової Хресної Дороги. Захоплений незвичним відкриттям, я піднімався далі, до наступних стоянь, аби на вершині узгір’я вийти на відкритий майданчик, звідки відкривався прекрасний вид на малий прорив Дунайця.
Боже, як же тут гарно! — подумав я, рефлекторно підводячи очі вгору.
І тоді лиш помітив, що стою біля стіп кам’яного вівтаря, над яким підноситься до хмар великий стрілчастий хрест. Було тихо і безлюдно, а мене огорнуло відчуття, немовби я опинився на вершечку Землі і стою сам-на-сам із Господом Богом.
Підійшовши ближче, я зауважив, що на тому вівтарі лежить кілька хрестиків, зроблених із патичків і перев’язаних травою. Деякі вже спорохніли, певно, лежали там уже довгий час. Хтось їх тут напевно поклав із якоюсь інтенцією, — подумав я і почав роззиратися за акуратною гілочкою і трав’яними стеблами. А коли вже зв’язав схрещені палички, то став навколішки біля стіп польового вівтаря, і в щілину скелі вклав свого хрестика із найгарячішим за все життя молінням.
Тоді я ще не знав, що цією самою стежкою багато разів ходив покровитель католицької Оази у поблизькому Кростенку, кардинал Кароль Войтила.
За кілька днів зателефонував лікар із новиною, що дістав із Франції ліки, які можуть допомогти моїй донечці. Лікар вцілив точно, і моя «зіниця ока» повернулася до здоров’я. А наступного літа ми з донечкою поїхали до Тильманової, подякувати Богові.
Випадковість?
Для мене — ні, бо ж у глибині душі я чую, що завдячую цією ноткою св. Йоанові Павлу ІІ.
Кшиштоф Пасєрбевич, викладач
Додаток:
Сьогодні ця польова Хресна Дорога, що провадить на вершину узгір’я «Башта», зветься Кальварією Тильмановською і є однією з зупинок Горчанського папського шляху, складеного за місцями, які колись відвідував св. Йоан Павло ІІ — спершу як священик, потім єпископ і кардинал.
За матеріалами: Gość Niedzielny