Прагнення помсти природним чином відіграє серйозну роль у наших стосунках з іншими людьми.
Вона прокидається найчастіше у таких ситуаціях, коли своєму колишньому і/або його новій пасії хочеш задати перцю, або коли збираєшся добряче відшити співпрацівницю, яка інтригує і створює нездорову атмосферу; коли маєш охоту дати реванш своїй сестрі за позичене й зіпсоване плаття; або коли нападе думка очорнити шефа перед його начальством, бо ж він не погодився підвищити тобі зарплатню… Ну а також бувають і ще серйозніші й трагічніші ситуації в житті, коли прагнення помсти сприймається ледь не як святий обов’язок.
Дійсність надає нам достатньо приводів, щоб виголошувати сповнені ненависті тиради і носити в собі прагнення відомститися кривдникам.
Прагнення відігратися, відплатити комусь зроджується з пережитої втрати. Воно становить один зі способів захисту від гаданої або справжньої несправедливості, з якою ми стикаємося. Це цілком зрозуміла реакція, але, по суті справи, нічого доброго нашому «я» вона не приносить. Почуття реваншу задовольняє тільки на мить, і загалом воно шкідливе. А насамперед помста є цілковито надаремною і некорисною справою. Ну бо визнай щиро: яка тобі особисто вигода від того, що очорниш невірного чоловіка перед його начальником або втнеш якусь емоційну дурницю, на кшталт запихання шматка старого сиру в його кросівки? Що тобі насправді дасть, якщо ти донесеш чоловікові подруги, на яку розізлилася, що вона має роман на стороні, і порадиш йому виставити її гарненький автомобіль на інтернет-аукціон? Або зготуєш незносній людині спагеті з соусом педігрі-пал? Що ти реально від цього отримаєш? А нічого. Розчухування виразки не лікує її.
Попри все, ця форма влаштування міжлюдських справ невпинно нас спокушає. «Помста смакує навіть холодною», — кажуть її прихильники і посилаються на старозавітний принцип «око за око». Помста починається з дрібних приводів до злості, а може завершитися насправді великою кривдою. Своєї вершини вона досягає у вендеті, в якій ллється кров. Отже, помста може коштувати життів, зруйнувати буття, знищити цілі сім’ї.
Початком кожного прагнення відомстити є переживання втрати: в коханні, подружньому житті, стосовно почуття власної гідності, а загалом беручи — стосовно визнання. Реванш має бути відплатою і сповненням справедливості, зрівнянням балансу зиску і втрат, розрядкою таких негативних емоцій, як розчарування, злість і обурення. Те, наскільки сильним є прагнення реваншу, залежить від ситуації, від того, як глибоко конкретна людина відчуває завдану несправедливість, та від її впевненості у можливостях відновити справедливість іншими способами. Хто тримається думки, що тільки Бог може осудити всю ситуацію загалом, — внутрішньо більш вільний і живе краще.
Хто має відчуття, ніби компенсує собі заподіяну кривду без значних зусиль і в інакший спосіб, той рідко палатиме прагненням помсти. Той, хто в житті керується християнськими принципами і заповіддю любові до ближнього, або принаймні почувається зобов’язаним дотримуватися гуманістичних ідеалів, краще спроможний контролювати своє прагнення відплати, реваншу, зрівняння рахунків.
Вочевидь зрозумілим є прагнення притягнути до відповідальності того, хто завдав нам болю. Однак твоє поранене его в кінцевому підсумку здобуде набагато більше користі, якщо ти зробиш щось для себе, аніж проти когось. Уяви собі того, хто тебе скривдив, як людину маленьку й беззахисну. Або уяви її собі напівголою, вбраною в спідничку з лика, як у «танці каченят». Італійці називають це «Il ballo della quaquaqua»: вже саме визначення цієї ситуації приносить полегшення і дитячу радість пустуна.
Помста має вирівняти дізнане почуття слабкості. Зменшуємо почуття переваги супротивника над собою, коли робимося більші. Може, насправді то він просто жертва самого себе? Якщо, однак, думки про помсту постійно не дають спокою, то відклади її виконання у часі. Скажи собі: «На це завжди знайдеться нагода — коли я почуватимуся краще!» Коли ж ти насправді почуєшся краще, прагнення реваншу ослабне. І зроби щось для почуття власної гідності, усвідомлюючи її не як торжество приниження кривдника, а як гідність Божої дитини, що завжди залишиться незмінним, бо Бога не може принизити ніхто.
Сильвія Шнайдер, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
