Свідчення

Я маю душу: ось яка гідність!

15 Червня 2014, 13:57 2047
Ронкаллі1900

Із «Духовного щоденника» св. Йоана ХХІІІ. Уривок із роздумів і вражень після реколекцій, що були відправлені в духовній семінарії у Бергамо в лютому 1900 року.

Бог мене створив. Хоча Він мене й не потребував, і весь порядок всесвіту, те, що мене оточує, одним словом — усе, так само існувало би і без мене.

Чому ж я вважаю себе таким незамінним на цім світі? Чому ж так виношуся у власних очах? Пиха, зарозумілість, самолюбство! Для чого я на цьому світі? Аби служити Богові! Коли я не думаю про Бога, коли дбаю про власну вигоду, культивую самолюбство і шукаю похвал — дію всупереч своєму найважливішому завданню, стаю слугою неслухняним. А що тоді Бог зі мною зробить? О Боже, віддали від мене грозу Твоєї справедливості й не виганяй мене зі служби Тобі, хоч я на це, на жаль, заслужив.

Слуга Божий! Хіба ж то не найвища нагорода для побожної людини, коли про неї можна сказати, що це слуга Бога?

Служіння Богові. А потім? Нагорода… батьківщина… небо. Так, рай, ось моя мета, мій мир, моє щастя. Рай, у якому Бога бачать обличчям в обличчя!

О Господи, дякую Тобі за нагороду, яку готуєш мені за цих кілька днів служіння, дякую за цю велику честь, яку Ти мені призначаєш. Я на цій землі як прочанин: дивлюся в небо, яке є моєю метою, батьківщиною та оселею. О небо, прекрасне небо, ти існуєш для мене! У труднощах, серед перешкод, у знеохоченні мене втішатиме прекрасна надія, я зверну погляд до неба і подумаю про рай, що на мене чекає. Так робили святі: св. Філіп Нері, св. Франциск Сальський, високодостойний Коттоленго, який завжди повторював: небо, небо!

Це все — прекрасні істини, яких Ти мене навчив, Боже. Я їх знаю, але, на жаль, не розумію. Я ніщо, а маю про себе таке високе уявлення; походжу з нічого, а пишаюся дарами, які Богові належать. Я повинен служити своєму Творцю, а інколи зовсім про це забуваю, забуваю про Нього, служачи своїм амбіціям і самолюбству. Я покликаний до раю, а думаю тільки про земну славу! Що за суперечність! Господи, вчини, щоб я пізнав Тебе так, як того прагнув св. Августин: «Аби пізнав Тебе й пізнав себе, аби Тебе полюбив, а собою гордував».

Я маю душу! О, що за гідність. Я не камінь, рослина чи тварина. Я людина завдяки душі, яка мене оживляє. Завдяки душі промінь обличчя Божого відбивається в мені: пам’ять робить мене подібним до Отця, розум — до Сина, а воля — до Духа Святого. Мало того: людська душа має безкінечну цінність, оскільки ціна її то Кров Бога. Тому навіть душа первісної людини цінніша за всі багатства цього світу. Яка ж велика її цінність! А її призначення — участь у щасті самого Бога. Чи ж насмілився би я збити з пуття душу, яка відображає красу Бога? Чи можу я дозволити, аби через гріх вона стала подібною до тварин і стала невільницею тіла, вона, яка є його господинею? Й однак я вчинив це! Який це сором для мене.

Через душу виявляється велич Божих досконалостей: у ділі сотворення, а ще більше при втіленні засяяли на всю силу всемогутність, мудрість і любов Божа. Для душі Бог прийняв на себе всі страждання, аж по смерть включно. Хіба ж і я не піддамся умертвленню і хоч трохи не постраждаю, аби співдіяти у спасінні цієї душі, яка, зрештою, не чиясь, а саме моя?

Всі люди на цій землі носять у собі образ Бога; вони коштували Йому великих страждань. І однак стільки людей не люблять Бога, не служать Йому, ба навіть зневажають Його; чимало хто взагалі Його не знає.

На саму думку, що за них Кров Христова була намарно пролита, і більше, що це може стати причиною страшного засудження — повинно пробудитись у моєму серці співчуття до цих душ і живе прагнення спасти їх або принаймні молитися за них.

Якщо всі люди є образом Божим, то я повинен їх усіх любити, мені не можна ніким легковажити, кожному належить повага від мене. Ця думка має мене стримати від будь-якого ображання моїх братів; мушу пам’ятати, що всі носять у собі образ Бога, що їхні душі, може, прекрасніші та миліші Богові, ніж моя.

На що мені здадуться в хвилину смерті всі ті суєтні думки про себе, які з’являються в моїй голові разом із набутим знанням? Коли вони починають мене непокоїти і розпалювати мій розум, найдієвіший, хоч і різкий спосіб їх відігнати — це звернути думки до смерті, розглянути справи під цим кутом і запитати себе: «І яку воно має цінність перед лицем вічності?»

А отже, душе моя, розмисли над цим добре: або ти зараз упорядкуєш свої справи, або зрештою доведеться погодитися на впокорення і його наслідки. Зваж належно цю істину, і перш ніж упадеш у ті самі помилки, вирахуй докладно, аби потім не мусила надаремно шкодувати.
 

Підготовлено за виданням: Jan XXIII. Dziennik duszy. Znak, Kraków 2000

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Йоан ХХІІІ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: