Сенсація: Патріарх Кирило став нев'їзним в Україну! Одні сумують, інші обурюються, треті радіють. Навіть ця новина розколола віруючих. Як, власне, і всі новини, до яких має відношення Московська патріархія. Яка відома своїм невмінням обходити гострі кути і згладжувати конфлікти. Має бути за її велінням, за її хотінням — або ніяк. Компроміс для РПЦ — це тільки ознака слабкості та ґрунт для реваншу. Так золотоверха і живе вже понад 20 років — від поступки до реваншу, від реваншу до поступки. У надії, що останньою сміятиметься саме вона. Але гордим, як відомо, Сам Бог противиться.
Російська Православна Церква мусить визнати, що, не зумівши запобігти війні в Україні, на довгий час втратила українську державу як партнера в церковних відносинах. Адже симфонія з власною державою для РПЦ стала чи не наріжним каменем церковного будівництва, який уже повністю перетворився на такий собі парадогмат російської еклезіології. Сила тяжіння цього спотвореного відлуння Юстиніанових новел настільки велика, що важко уявити «панівну» Церкву в Росії без самої Росії, поза її бюрократичним апаратом й олігархічними колами, які прийнято зичливо називати «церковними меценатами». Як то кажуть, «єдиний кулак». Але Церква, заточена під певну державу, не в змозі існувати так само за її межами. Або доведеться відмовитися від жорсткого зчеплення з сакралізованою державою, або повністю повернутися в політичні межі свого земного кумира.
І от чим довше триває бій, тим більше стає зрозуміло, що Україна — таки не Росія, і Росією вже не буде. УПЦ МП не змогла стати панівною Церквою, вшитою на рівних у тканину державних інститутів. І вже навряд чи зможе стати такою саме в силу своєї ідеологічної боротьби з Україною як державою. Клонувати російські порядки і, як наслідок, уніфікувати статус УПЦ в Україні зі статусом РПЦ в Росії вже не вийде.
Що на виході? У школи представників УПЦ не пустять — завдяки репутації «мракобісів». Від силових органів запропонують триматися якнайдалі. Збройні сили України за останні півроку провели таку ментальну ротацію, що мета військового капеланства, що просувається з надр РПЦ — вірність «Єдиній Вітчизні» і відновлення «Історичної Русі» — в українській армії досягнута не буде.
«Південний кордон історичної Русі» дуже образився на свої північні околиці. Рикошетом дістанеться і філії РПЦ в Україні. За те, що величезна кількість священиків УПЦ агітувала за «царя Володимира» і «армію-визволительку», залякуючи прихожан карами земними (від «фашистської хунти» і «нацистів-правосеків») і небесними (від Бога за гріхи проти Росії — «єдиної хранительки істинної віри православної»). За жалісливі роз'яснення на місцях, що України немає і бути не може. За старанні труди з окормлення православного козацтва, яке в критичний момент перетворилося на озлоблені бандформування, що воюють проти України. За катастрофічну деградацію моральних християнських цінностей і богословських досягнень загальноцерковної світової думки. За монотонну брехню офіційних спікерів, які все вищевказане заперечують. За лукаві заяви церковного керівництва про підтримку територіальної цілісності й миру в Україні, що звучать на тлі повної бездіяльності стосовно своїх вірних чад, що зрадили Батьківщину і підняли проти неї меч. «Це теж наша паства!» За те, що бандитів, які вбивають українців, викрадають заручників, захоплюють будівлі, які висаджують у повітря мости й заводи і перетворюють українські міста в горезвісний радіоактивний попіл, цинічно називають братами й одновірцями цих убитих і заручників. І ось — результат: візит глави РПЦ на межі зриву. Здавалося б, у Церкві люди віруючі, повинні задуматися: де ми згрішили і злукавили, що тепер маємо таке ставлення? Але каяття поки не видно. «Ми все робимо правильно, проти нас діє ворог роду людського».
І були такі, що заступилися за патріарха Кирила: мовляв, це нечуване втручання у внутрішні справи Церкви! Хочеться запитати: звідкіля ж таке обурення? Залишмо осторонь теорію, в якій симфонія з державою вважалася найбажанішим способом земного існування Церкви (до речі, імператор Костянтин — хіба не приклад безпрецедентного втручання у внутрішні справи Церкви?) Забудьмо на мить навіть приклад РПЦ, чиї внутрішні справи давно вже знаходяться в міцних обіймах держави. Візьмемо недавні українські події. Про втручання у внутрішні справи Церкви кажуть люди, які чудово знають, що ця Церква дозволяла з собою робити колишньому президенту Віктору Януковичу і не менш колишньому генпрокурору Віктору Пшонці за участю відставного ж глави МВС Віталія Захарченка. Де були ваші обурені голоси? Де було невдоволення, коли держава в особі окремих чиновників безпардонно втручалася у внутрішні справи Церкви за допомогою мільйонних дотацій з бюджету? Виникає підозра, що це або не таке втручання, до якого прихильна Церква, або не та держава, якій дозволено все.
До речі, відмова у візиті в Україну Патріарха Кирила — цілком законне право нашої держави згідно зі ст.24 Закону України від 23.04.91 р. № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації». «Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації». І якщо державний орган згоди не дає — то доведеться змиритися.
Про втручання у справи Церкви потрібно було кричати 20 років тому, тоді, коли ця норма з'явилася в законодавстві. Але немає лиха без добра. Нехай млявий і непослідовний, але хоч якийсь опір УПЦ (МП) чиновницькій опіці при взаємному відштовхуванні держави здатні сформувати іншу парадигму відносин, ніж та, що склалася між самою РПЦ і державою Російською. Саме тому з великою часткою ймовірності екзархат РПЦ не зможе прижитися в Україні, будучи відокремленим від «своєї» держави і перебуваючи в радикально-агресивній опозиції до держави української, за визначенням «чужої» і «вороже-антиросійської». Чистий екстракт РПЦ в Україні зазнає долі риби, викинутої на берег. Але це вже буде інша історія. Цілком логічна і заслужена.
Тетяна Деркач, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
