Неврегульована канонічна ситуація
Люди, які перебувають у неврегульованій канонічній ситуації, також і ті, хто після розлучення уклав новий цивільний зв’язок, не можуть приступати до таїнств. Багато хто з них підходить до цієї справи легковажно, оскільки так і не сповідаються і не приступають до Святого Причастя. У Північній Америці навіть набирає голосу переконання, що Церква не є достовірним моральним провідником, зокрема у галузі сімейного життя, яке вважається справою приватною, де кожен вирішує цілком автономно.
Свою проблему ці люди усвідомлюють, коли виявляється, скажімо, що вони не можуть стати хресними батьками. З душпастирського погляду це нагода запропонувати таким людям врегулювання їхньої ситуації, наприклад, у разі конкубінату, коли немає перешкод для укладення шлюбу. Інакшим чином справа виглядає зокрема в Африці, коли чоловік, який живе у полігамному зв’язку, мусив би покинути другу чи третю дружину, від якої має дітей, аби мати змогу приступати до таїнств.
«Instrumentum laboris» підкреслює, що перш ніж Церква розгляне страждання людей, які перебувають у неврегульованих канонічних ситуаціях і не можуть приступати до таїнств, вона має взяти до уваги більш ранні страждання, якими є розпад подружжя і труднощі із врегулюванням тієї ситуації. Багатьом цим людям бракує розуміння залежності, яка існує між подружжям, Євхаристією і таїнством покути, тому їм важко осягнути, чому Церква не допускає їх до таїнств. Своєю чергою, в Америці, Східній Європі та Азії панує помилкове переконання, що саме розлучення, навіть коли не укладають нового зв’язку, виключає доступ до Причастя, і ці люди «без будь-якого приводу» позбавлені таїнств.
У охрещених, які усвідомлюють свою неврегульовану ситуацію, неможливість приступати до таїнств викликає фрустрацію (розчарування-знеохочення), вони почуваються відкинутими. Питають, чому інші гріхи прощаються, а цей ні, а також чому черниці й священики, які покидають богопосвячене життя і священство, можуть одружуватися і приступати до Причастя. Деякі прямо вимагають таїнств і заявляють, що недопущення до них — це кара з боку Церкви. Тому в деяких відповідях «папської анкети» з’явилися пропозиції створити душпастирські знаряддя, через які новим зв’язкам після розлучення можна виражати «більше милосердя». Деякі священики, зокрема у Європі, виходять назустріч прагненням таких людей до таїнств. У євроатлантичному просторі буває, що люди погоджуються жити в чистоті або просять про особливу душпастирську опіку. Однак частіше вони віддаляються від Церкви або переходять до інших християнських спільнот, із нижчими вимогами.
У відповідях на запитання квестіонарію знайшлася пропозиція подумати над прийняттям практики Православних Церков, які після розлучення відкривають шлях до наступних подружжів покутного характеру. В інших пропозиціях міститься прохання з’ясувати, чи це питання має доктринальний вимір, чи тільки дисциплінарний. Також запропоновано рішення «душпастирства примирення», яке намагалось би поєднати партнерів наново, коли вони розходяться. Вказано також на «велике християнське свідчення» тих, хто попри розлучення залишається вірним партнерові, як і на потребу душпастирського супроводу людей, які страждають через розпад їхнього подружжя, без будь-якого їх засудження. Їм потрібно пояснити, що неприймання таїнств не означає виключення їх із християнського життя та зі стосунків із Богом.
Священики, уважно розглянувши справу, мають запропонувати перевірку можливої недійсності укладеного подружжя. У відповідях постулюється спрощення канонічних процесів у цій галузі: шляхи спрощення — зменшення коштів, допущення світських суддів, відмова від обов’язку підтвердження вироку другою інстанцією за збереження права на апеляцію тощо. Хоча є і противники такого розв’язання, які побоюються, що це може справити враження відходу від нерозривності подружжя і запровадження «католицьких розлучень».
Приготування до подружжя
Недійсність подружжя може бути пов’язана з тим, що часто про церковний шлюб просять люди охрещені, але непрактикуючі або й навіть невіруючі. Вони роблять це з огляду на традицію, тиск родини або з міркувань естетичної краси церковної урочистості.
Тому ключове значення має приготування до укладення подружжя. Дошлюбні курси у багатьох країнах перестали стосуватися виключно самого прийняття цього таїнства, а — беручи до уваги секуляризацію і фактичне відмежування людей від життя Церкви — стали також і «першим проголошенням віри». Існують країни, де перед шлюбом проходять цілу формаційну дорогу: організовано катехизи перед заручинами, для батьків наречених, для подружніх пар, для тих, хто живе в сепарації, катехизи перед хрещенням, на тему вчення Церкви тощо. У рамках приготування до подружжя людей вчать натуральних методів регуляції зачаття.
Однак буває, що майбутнє подружжя не надає особливого значення цьому приготуванню. Наречені бажають «пройти» всі курси якнайшвидше, приходять в останню мить, коли дата шлюбу вже визначена, хоча ситуація ще вимагала би певного допрацювання. Проблему також становить сприйняття дошлюбних катехиз як обов’язку, а не як шансу для свого розвитку. Схожим чином ставляться і до обов’язкової розмови з душпастирем, яка подекуди перетворюється на пусту формальність. У цій ситуації потрібен був би також пошлюбний душпастирський супровід подружніх пар.
Деякі єпископські конференції звернули увагу на незрілість майбутніх подружжів, брак розуміння або прийняття ними вчення Церкви на тему подружжя та обов’язків, які з нього випливають. Ці конференції запропонували, щоб у таких випадках говорилося про шлюб без Євхаристії або ж перенесення церемоніалу на пізніший термін, ба навіть залежність терміну шлюбу від активності цих парафіян у церковному житті.
Гомосексуальні зв’язки
Не погоджуючись на те, щоб визначення подружжя було поширене також і на зв’язки людей однієї статі, Церква закликає до поваги щодо людей з гомосексуальними схильностями та відкинення неслушної дискримінації щодо них. Коли йдеться про охоплення їх дуушпастирською опікою, супровідною в розвиткові людської зрілості та насправді християнською, конференції єпископів визнають, що ще не мають укладених душпастирських програм у цій галузі.
Водночас, попри спротив щодо законного допущення всиновлення одностатевими парами у деяких країнах, єпископи майже одноголосно підтверджують, що коли така пара просить про хрещення дитини, то дитину мають прийняти у Церкві так, як і будь-яку іншу. Однак настоятель повинен — як, зрештою, в кожному випадку — чувати над вибором таких хресних батьків, які б гарантували християнське виховання дитини. Корисним було би створення конкретніших душпастирських вказівок для таких ситуацій.
Загалом зростає роль хресних батьків у супроводженні дітей шляхом віри. Тому обов’язковим стає продумання критеріїв допуску до цієї ролі та активізації катехиз для хресних батьків, оскільки дуже багато хто з них не усвідомлює значення таїнства хрещення. У кожній християнській спільноті могли би бути, наприклад, визначені подружні пари, які б займалися підготовкою хресних.
Відкритість на життя
Так, як це передбачав папа Павло VI в енцикліці «Humanae vitae» від 1968 року, вчення Церкви у галузі відкритості на життя стикається у світі зі спротивом, який гучно розносять засоби масової інформації. Позитивний зміст цієї енцикліки, який стосується нерозривності подружньої любові та переказування життя, переважно невідомий. Вміщена в документі моральна оцінка методів регуляції зачаття часто сприймається як втручання у подружнє співжиття та «обмеження автономії совісті». Існують труднощі у розрізненні між природною регуляцією зачаття і контрацепцією. Першу вважають недієвою. Хоча саме вона шанує «екологію людини», «гідність статевої близькості» подружжя, вписується у бачення подружжя, відкритого на життя, тим самим відрізняючись від контрацепції; крім того, «досвід підтверджує її результативність». Натомість добре помітні відмінності між контрацепцією «абортивною» і «неабортивною», які становлять «критерій моральної оцінки» її різних методів.
Коли йдеться про ВІЛ/СНІД, обов’язковим стає краще з’ясування позиції Церкви у питанні цієї хвороби, особливо перед лицем карикатурного представлення й медіях (пов’язане зі зведенням позиції Церкви виключно до ракурсу «католики проти презервативів»).
Прірва між ученням Церкви про плідне кохання жінки й чоловіка та мирською освітою в цій галузі випливає з різних антропологій. Відповіді на «папську анкету» звертають увагу на проблеми з правильним вказанням зв’язку між християнською антропологією та значенням натуральної регуляції зачаття. Панівна ментальність сприймає позицію Церкви як заперечувальну, не розбираючись у позитиві, який стоїть за такою позицією.
Деякі відповіді на опитування вказують на зв’язок поміж «контацептивною ментальністю» і «масовою присутністю ідеології ґендер», яка прагне до зміни розуміння статевих відмінностей. Єпископи пропонують відійти від загального засудження цієї ідеології на користь «раціональної відповіді». Тут не можна обмежуватися питанням контрацепції і природних методів, а потрібно спертися на досвід людської любові, відкриваючи в ній цінність інакшості, яка характеризує життя і плідність людини.
З душпастирських спостережень випливає, що в дуже секуляризованих регіонах подружжя не вважають використання контрацепції за гріх і не сповідаються з цього, перш ніж приступити до Причастя, на противагу абортам, які ще вважаються тяжким гріхом. Іспит совісті подружжя зводиться до стосунків між ними (невірність, брак любові), оминаючи питання відкритості на життя. Обов’язковою стає формація священиків у цій галузі, оскільки одні занадто ригористичні, а інші занадто вибачливі.
Аби виступити проти контрацептивної ментальності та індивідуалізму, обов’язковими будуть кроки держави, оскільки просування багатодітності пов’язане з творенням умов для виховання дітей: ясла, садочки, гнучкі графіки роботи, відпустки по догляду, як і полегшення повернення на роботу по їх завершенні, і т. д. Церква тут може допомогти через свої осередки планування родини і товариства родин, які були би «свідками краси та цінності відкритості на життя». Потрібно також заново відкривати глибоке антропологічне значення моральності подружнього життя — любові, яка дає життя.
Виклики у вихованні
Християнське виховання у сім’ї охоплює провадження дітей до Бога. Переказування віри та християнська ініціація відбуваються насамперед через свідчення життя батьків: спільну молитву, читання слова Божого і вчинки милосердя. Коли у сім’ї панує такий стиль життя — переказування віри гарантоване, навіть якщо поза домом діти зазнають тиску в протилежному напрямку.
Сучасні батьки часто почуваються мало підготовленими до виховання дітей та охоче поступаються цим своїм основоположним завданням. У багатьох країнах батьків прагне заступити собою держава, звільняючи їх від обов’язку виховання, який вона переказує школі. Тоді велику роль відіграють католицькі школи, які потрібно підтримувати.
Проблеми з вихованням ще більше випирають уперед у разі неврегульованої канонічної ситуації батьків, яка вимагає особливої душпастирської турботи. Буває, що батьки хочуть таїнств для своєї дитини, але вже обов’язковість попередньої катехизи сприймають з неохотою, як формальність або компроміс, на який задля свята можна піти. Самі ж батьки уникають участі в цій підготовці і не включаються у релігійне виховання своїх дітей. Таїнства для них це тільки традиційні святкування. Буває, що вони залишають відкритим рішення для своїх дітей ступити на християнський шлях. Проте також трапляється, що завдяки участі у приготуванні дітей батьки самі заново відкривають віру і по роках конкубінату укладають сакраментальне подружжя. Тоді обов’язковим стає підготування для них можливості подальшого поглиблення віри.
Однак із багатьох відповідей випливає висновок, що церковне душпастирство неспроможне належним чином заопікуватися цими особливими випадками. Обов’язковим є творчий підхід, аби привести до осмосу (вільного переходу) між формацією дітей, провадженням їхніх батьків до віри та життям спільноти. Пропонуються, зокрема, реколекції для батьків у рамках приготувань до прийняття їхніми дітьми таїнств, катехизи про статеву моральність і сімейне життя, спільні шлюбні урочистості багатьох пар, що зменшує витрати, і т. д.
Загалом беручи, «Instrumentum laboris» представляє постулат «душпастирства чутливого, відкритого, яке нікого не виключає і здатне повернути довіру до інституції сім’ї».
За матеріалами: wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
