Катехиза о. Миколи Мишовського про розчарування, що прозвучала в ефірі Радіо Марія.
— Слава Ісусу Христу, отче, як справи?
— Навіки Богу Слава! Вітаю всіх слухачів Радіо Марія, зокрема регулярних. Справи просуваються вперед, продовжуємо нашу катехизу, говоримо про Божу заповідь «Не свідчи ложно проти ближнього твого» і одразу ж пригадаю на чому ми з вами закінчили минулого разу.
Ми говорили про те, що є дуже багато таких моментів, коли людина знаходить в собі якусь брехню, тоді коли може здивуватись цій брехні. І закінчили на тому, що дуже важливо, щоб людина не намагалася переконати себе, що вона не має брехні. Тому, що кожна людина частіше чи рідше використовує брехню чи неправду в різних варіаціях. Чим більше ми за життя встигнемо помітити в собі якусь неправду, використовувати якісь моменти для помічання цих брехонь: великих, маленьких, дрібненьких, тим простіше нам буде зізнатися у всій правді, тоді, коли вона нам відкриється в кінці нашого віку на С страшному суді. Коли ми її побачимо вже в повному комплекті, без жодних прихорошувань, декорації, без додаткового макіяжу. І говорили про те, що для нас християн дуже важливо перевіряти свою совість такими простими звичайними і знайомими засобами, як щовечірній іспит совісті перед сном, проводити час від часу такі трохи більші перевірки сумління, іспит совісті перед сповіддю, щомісячною чи частішою і також дуже добрими є різні ре колекції, коли людина має час не тільки на те, щоб щось послухати чи засвоїти якусь інформацію, бо справа не в тому, щоб засвоїти якусь інформацію, справа в тому, щоб почути себе, послухати, що Бог хоче сказати мені. І таким чином «докопуватись» до правди, не так різко її шокуватись, як це могло б бути на перший погляд. Ось про це ми і говорили минулого разу. Сьогодні хотілося б сказати про те, що ми зараз живемо в такий час розчарувань і великою мірою ці розчарування виникають і можуть виходити саме з того, що людина має надію, хоче щось отримати і тоді, коли не отримує, опускаються руки.
Перше, про що хотів би сьогодні сказати, що ми як християни не маємо права ні зачаровуватись, ані розчаровуватись. По-друге, важлива річ, яка виникає із мови безпосередньо, хоча це не безпосередньо брехня як така, але це пов’язано з мовою, з вербалізацією наших думок прагнень, це висловлення нашого побажання добра, або нещастя комусь іншому, прокляття, які, на жаль, стали частими явищами. Отож першою причиною того, що я б хотів поговорити про такі розчарування, опущення рук. Нещодавно мав спілкування з молодою людиною, молодшою на років 15, і ми мали трохи часу, говорили про різні речі. І мене сильно здивувало, що ця молода людина досить часто нарікала: і те погане, і те зле, і депутатам тільки дай дорватись до влади. Все зле, все погане. В якийсь момент я зловив себе на думці, що ця молода роками людина, має якісь такі переконання добре побитої, начебто вона прожила вже дуже велике життя, випробування. І через ці життєві труднощі ця молода людина стала такою скептичною і настороженою. Та справа в тому, що ця молода людина не була побита життям, вона просто висловлює чи віддзеркалює ті слова, які має дуже багато людей, на жаль. З одного боку таке розчарування, що ніхто нічого не дає. З іншого боку, я розумію,що це може виникати з того боку, що люди розчаровані, хотіли би змін, а змін, принаймні швидких, не буде, на це не треба розраховувати. З іншого боку, хотіли б, щоб це зробив хтось інший, а хтось інший їх робити не буде. Треба брати це в свої руки і самому це робити. І, можливо, таку прохолодність і опускання рук можна зустріти дуже часто в різних повсякденних розмовах. Вони змушують замислитись, що для нас як для християн, людей, які знають заповідь «Не свідчи ложно проти ближнього твого», це не означає, що ми не повинні тільки не казати неправду, це стосується багатьох речей: не дозволити собі розчаруватися, обманути себе якимось простим рішенням, яке б хотілося прийняти, що все буде легко, просто і вже сьогодні. Тому на цих розчаруваннях треба тримати пульс, ловити їх, помічати, щоб не опустити руки. Тому що дияволові хотілося б, щоб ми опустили руки, махнули рукою і більше нічого не робили в плані вічного життя, так само і різні люди, я б не хотів підтвердити теорію змови і казати, що сидять «великі брати», які за всім спостерігають, маніпулюють, а ми лиш жертви цієї маніпуляції, та все таки, якщо є якісь політичні чи економічні кола,м які б хотіли нас використати, а вони є , то вони все таки дуже хотіли б, щоб ми як виборці чи споживачі опустили руки і сказали, що немає сенсу боротись, бо все вже вирішено і від нас нічого не залежить і опустили руки. Цього робити не можна! Потрібно постійно пригадувати собі таку дуже просту і важливу справу, яку ми як християни повинні чітко пам’ятати. Подивіться на ситуацію, коли люди собі щось планують чи вдасть щось зробити, мова заходить про те чи вдасть зробити якусь подію, чи кудись піти чи щось зробити людина відповідає : «Як Бог дасть». Я вважаю ща нам як християнам важливо собі пригадувати, що Бог то дасть, він дуже багато чого дає, але ми повинні собі пригадувати, що для того щоб Бог давав і благословляв нам самим треба щось робити. І в цьому одному реченні «Як Бог дасть» може бути зібрано багато різних змістів, навіть протилежних і суперечних одне одному. З одного боку я нічого не буду робити, просто буду спостерігати як Бог дасть, з іншого боку я буду робити все від себе можливе і буду робити правильно, а якщо Бог благословить і дасть, то буде те і те.
У цьому реченні «Як Бог дасть» маю на увазі таке розчарування, при тому, що я робити нічого не буду і від мене нічого не залежить. Подивіться, що загалом коли ми говоримо про розчарування, чи про те, що може статися в нас в житті в цьому чи в майбутньому, дуже багато залежить від Бога, але багато і від нас людей. Тому що Бог нам дав у руки це життя, цей світ, на цю певну кількість років, Бог нам дав у руки ці обставини, які ми можемо використати або не використати, добре або погано. Тоді, коли людина як християнин розуміє, що так, Бог дає час, дає благословення, дає можливості, дає розуміння, так, це Бог дає ,але все таки це я повинен зробити. Тоді, коли людина робить якісь кроки, коли в людини щось виходить, коли вдається, наприклад, виконати якусь свою мрію, зробити те, чого людина давно сподівалася, або зробити щось просто добре, навіть якусь свою роботу, своє заняття, тоді людина дивиться: в мене це вийшло, я можу, в мене виходить, це можливо. Тоді в людини з’являється переконання, що все таки не варто опускати руки, все таки можливо працювати. Так, не все одразу, так, роботи ще дуже багато, до кінця життя, як мінімум, вистачить, але все таки потрібно крок за кроком це робити. І така людина, яка так підходить до цього «як Бог дасть», тобто Він додає, але я з своєї сторони повинен зробити все можливе, то така людина в будь-якому випадку не буде розчаровуватись одразу, а буде докладати своїх зусиль, бо потрібно зробити все, що я можу зі своєї сторони. Отож оце розуміння того, що дає Бог, розуміння свого місця на землі, розуміння, що від моїх рук, думок, роботи, багато всього залежить, тоді цих розчарувань не буде. Таке розчарування, понурість і махання рукою пов’язана передусім з тим, що за мене це має зробити хтось інший, зараз, хочемо того чи не хочемо, але живемо тими виборами і більшість людей так сприймають як би збоку, а що вони зроблять… і знову ж ми повертаємося до того, з чого вийшли рік тому, чи вже понад двадцять років тому, що це не хтось-десь має вирішувати, це ми повинні вирішувати, кожен в тому місці і на тій роботі, якою займається. Ці навіть невеличкі зміни можуть багато чого поміняти. Подивіться, що ті люди, які відчувають власну відповідальність, рук опускати не будуть і допомагають іншим. Я часто приїжджаю на парафію у м. Хмельницькому, розповідав про це в неділю парафіянам. Мене завжди змушують замислитись наскладані пакети, повз які треба йти в їдальню парафії, де священики харчуються, часом буває важко. Ті пакети приносять люди, в них ковдри, кожухи, різні речі, продукти, які, коли назбируються, відвозять солдатам. Розумію, що така людина, яка купила ковдру, чи віддала якусь теплу річ з дому, яка, можливо, комусь більше потрібна, така людина не буде опускати рук, бо вона докладає зусиль. Людина, яка працює над своїм характером, змінюється хоча б потрохи, хоча б якось бачить, що це вдається, така людина теж не буде опускати рук, того що скаже, ну так раз виходить, раз не виходить,але все таки можливо варто і потрібно боротись. Тому часто такі розчарування пов’язані з таким самообманом, коли людина може обманути сама себе, може розчарувати сама себе і це теж дуже важливо.
Наступне питання, яке я б хотів розповісти воно теж пов’язано з мовою, з таким терміном «самообман». Тому що ось в цій заповіді «Не свідчи ложно проти ближнього твого» підкреслюється саме ця мовна сторона. На сьогодні в цій такій досить страшній ситуації, яку переживає наша країна, дуже багато людей мають проблему із прокляттям, проклинанням, як явищем. Дуже багато людей проклинають (думаю, не відкрию таємницю) президента сусідньої держави, держави-агресора, Путіна. Кленуть його часто, в різних варіаціях і тут можу чітко сказати, що це є дуже велика проблема, при чому не для Путіна, бо він сам себе прокляв своїми діями, але для тих, хто його проклинає. Перша проблема заключається в тому, що дуже вигідно мати персоналізоване зло, вигідно уявити, що от якби не Путін, то не було б таких проблем, багато людей залишились би живими, цілими фізично і психічно, не мали б таких труднощів у житті. Що там казати, масштаб трагедії, зла, переоцінити неможливо. Але це стає нашою проблемою, коли ми всю провину намагаємося перекинути виключно на цю одну людину. Тобто, багато людей кажуть: от якби не Путін, то було б все гаразд, все добре. Я думаю, що проблема набагато глибша, вона полягає в народі, але будьмо чесними, лишімо народ Росії, це окрема тема, але наші проблеми, провини, якісь закривання очей на зло, на брехню в нас в країні, вони теж є самі собою, тому це дуже небезпечно для духовного і психічного здоров’я: перекидати всю провину виключно на самого Путіна. Так, він винен багато в чому, але не в усьому, він не смітить у нас в під’їздах, він не дає у нас хабарів, не закриває очі на те, що десь по садочках і школах без кінця потрібно здавати гроші на ремонти, а на той самий клас і садочок ідуть кошти з бюджетів, тобто ми розуміємо, що відбуваються якісь певні крадіжки без кінця. Путін також не винен в тому, що в нас коли дають гроші на армію, коли солдати в окопах мерзнуть, а гроші на місцях по областях і районах розкрадаються. Це несправедливо персоналізувати це зло, хоча, повторююсь, нам це дуже вигідно.
Друга справа такої сумної реальності, це те, що коли людина проклинає, то звісно це має силу. Ми як християни знаємо, що силу має благословення, і ми повинні благословляти, і прокляття як протилежна річ також має свою силу, також може пошкодити тій людині, кого проклинаємо, але в першу чергу може пошкодити тому, хто проклинає, хто бажає зла комусь іншому. Тут треба добре собі затямити, що це прокляття безпосередньо Путіна, яке мегатоннами йде з України, є цілком заслужено, але шкодить напевно більше тим, хто проклинає, ніж тому, кого проклинають. Тому що є певні закони життя, певні закони вічного життя, певні духовні закони, коли людина живе в отій злості, ненависті, то все рівно це йде на зло тій самій людині, яка живе в цьому. Важливо ці речі помічати, звісно, боротись за перемогу, боротись за те, щоб в Україні був мир, щоб наші права не утискались, щоб не було несправедливості. Про це потрібно боротись, але одночасно не стати людиною, яка позбавлена надії, людиною, яка лише проклинає, тому що людина, яка проклинає, це вже внутрішньо переможена людина, це людина, яка не здатна на розумні, послідовні і спокійні дії.
— Ті люди, які з патріотичних міркувань кричать цю пісеньку про Путіна, то вони вчиняють анти патріотично, бо цим прокляттям шкодять собі і країні також? (пісенька про ла-ла-ла)
— Ця пісня — теж трошки інша історія, але якщо ви вже за неї порушили, то я скажу свою думку. З одного боку той порив, якиймали її автори і перші виконавці, то був одноразовий акт, з них це вилетіло. Я, чесно кажучи, того матюка до цієї пісні і не чув. Можливо, вони саме в цьому слові хотіли найбільше вкласти той зміст. Не буду їх сварити чи називати поганими, але натомість мені здається, що трошки забагато вже є співання того тексту і сама ця пісня, може відводити нас трошки від конструктиву. Тобто, так, Путін погана людина, але нас же це кращими не робить.
Людмила: Скажіть будь ласка, перш ніж обвинуватити кого, можливо ми повинні подивитись самі на себе і наслідки того, що так як наприклад мої батьки жили в час комунізму, ми живемо в інший час, може нам подивитись, що я зробила, що така ситуація? Легше всього обвиняти, що він поганий, це звичайно вигідна точка зору.
— Християнам потрібно зберігати таку золоту середину. Якщо ми говоримо конкретно про цей випадок… Чи є винен Путін? Факти говорять самі за себе: чиї війська, чия зброя, чия інформаційна підтримка там відбувалася, понад десять років інформаційна війна, фізична. Тобто факти говорять самі за себе. Ця людина чинить зло і система, якою вона керує, також чинить зло. Тут знову ж відлунням, пригадаємо коли були Фатімські об’явлення, чомусь Марія просила молитися про навернення Росії, бо вона знала, що звідти вийде велике зло. Як бачимо, історія це показала. Весь комунізм, а тепер його перевтілення і нове народження, Путін, показують про те що дійсно, це велике зло. Але потрібно дивитись об’єктивно, кажемо А, кажімо й Б. там є зло, але зло також є в нас самих, в цих розкраданнях, закриваннях очей, продаваннях голосів. Нещодавно почув, трошки смішно і соромно про це говорити, але ось одна з таких побожних парафіянок каже, буду голосувати за такого то, бо гарно чоловік виглядає. Тобто зло полягає також в цьому, в невикористанні розуму, небажанні подумати, наступанні на та самі граблі, нероб ленні висновків.
— Чи можна молитись за смерть Путіна? Це молитва, не прокльон.
— Якоюсь мірою це прокльон. З іншого боку, я особисто думаю, (це неофіційне вчення Церкви) —якщо Путін якомога раніше помре, він буде мати меншу міру відповідальності. Тобто, він зробить менше зла і об’єктивно це для нього може бути краще в плані вічного життя. Хоча, я думаю, що краще молитись про його навернення, не бажати зла чи смерті нікому.
Пан Мирон: Чи являється гріхом «добросовісний обман» ?
— Брехня на благо? Як я вже казав, ми обговорюємо восьму заповідь і майже кожного разу в нас виникає це питання. Отож двома словами, кожна брехня все рівно десь має якесь зло, навіть якщо це якась здавалося б невинна брехня, все рівно вона може бути використана на зле і з цього будуть виникати негативні наслідки. Як правило, виникає таке питання, коли ми брешемо пацієнту, який важко хворий, ми якби намагаємось оберегти його від якоїсь психічної травми, але ця людина все рівно взнає, що вона помирає, чи що важко хвора. Тобто ми цю брехню просто відстрочуємо.
А якщо не брешемо але мовчимо, не кажемо не правди, але мовчимо про правду?
Одна річ, коли ми щось розкриваємо, інша річ, коли ми цього не розголошуємо. Але між поняттям робити явним і відверто брехати, це різні речі. Не кожна людина має право до всієї правди. Наприклад, питається у вас ваш дволітній син: звідки беруться діти, — і ви починаєте розповідати про капусту. Це буде неправильним, тому що дитина взнає, що вона народилася. Або починаєте розповідати непотрібні подробиці зачаття дитини. Дитині це непотрібно. Потрібно сказати так, як це дитина сприйме і цьому віці.
— Вклади Слово Господнє в свої вуха, як беруші…33/10
— Я б сказав що це швидше не як беруші, а як навушники, які дають нам потрібну інформацію на цей момент. Це не закривання вух від інформації, а слухання правдивої інформації.
Інколи люди бувають жорстокими. я наводив приклад стосовно хворих людей. Тобто, теж потрібно відрізнити чесність і безтактовність. Можна бути чесним і якось там нахамити людині чи зробити їй заплановано якусь злість. З деякими речами потрібно бути акуратнішими, тактовнішими.
Повернімось до пісеньки про Путіна. Я думаю, що важливо собі самому задуматись, що пісенька-пісенькою, але вона має свої певні наслідки. Так от подивіться, що якісь фільми, які стали культовими і фрази з них ввійшли в повсякденну мову, наприклад «За двома зайцями», «Брильянтова рука», це фрази,якими багато людей розмовляють, вони становлять частину розмовних конструкцій. Натомість пісенька про Путіна вже так сильно ввійшла, що вона теж може стати частиною. Це несе за собою таке давання індульгенції матюкам як таким. Ми, як християни, не повинні матюкатись. Дозвольте такий приклад наведу: у Вінницю приїхали переселенці з Криму, кримські татари, і тоді коли з ними зустрічаються наші люди, християни, вони часто повторюють, що матюкатися погано. Для християн це не відкриття, що матюкатися погано. Але ось зустрічаючись з іншою культурою, з іншою релігією, чуємо це від інших. І вони праві, так, це погано. Навіть незалежно від того, що така-то людина є недоброю, але запровадження матюків на публічне їх використання є чимось недобрим. Це вульгаризує суспільство.
Отче, ви на початку анонсували, що розчарування дуже пов’язано із зачаруванням, рецептом для того, щоб не розчаровуватись є не зачаровуватись? Не треба в комусь бачити Бога?
— Так, не бачити в якійсь людині вирішення всіх своїх питань: ані в батьках, ані в дітях, ані в чоловікові, ані в дружині, ані в політику, будь-якому. Кожен має частину відповідальності, частину своїх сил, свої години, роки життя. Кожен буде відповідати за те, що зробить сам. не перекидати стрілок на інших людей: що цей мені має дати, ці мені повинні зробити — це завжди дорога в розчарування, в опущення рук.
З о. Миколою розмовляв Олексій Погорєлов
Катехизу розшифрувала Леся Демків
фінансово.
Щиро дякуємо!
