Отець Ігор Бойко очолив Львівську духовну семінарію Святого Духа УГКЦ лише минулого року. Його ректорство припало на часи кардинальних змін: Революція Гідності, війна на Сході. Семінаристи та священики активно беруть участь у подіях в країні. Зимою у храмі cемінарії брати-семінаристи щоденно провадили безперервну молитву і сьогодні кожного дня о 21:00 моляться за мир в Україні. Ще в березні в семінарії розпочали зустрічі родин героїв Небесної Сотні Львівської області, мета яких духовно та молитовно підтримати людей, котрі втратили рідних. Такі зустрічі проводять кожних шість тижнів.
Разом з родинами з Львівської області отець Ігор Бойко побував на зустрічі рідних героїв Небесної Сотні з усієї України, яка відбувалася у травні в Ірпіні (під Києвом). На триденному спілкуванні отець Ігор був єдиний священик серед багатьох психологів та понад 250 осіб, які втратили на Майдані близьких людей. Друга зустріч усіх родин була в серпні у Зарваниці. Третю ж планують провести 19-21 грудня у Львівській духовній семінарії.
Ми поговорили із отцем Ігорем, як Революція Гідності та війна на Донбасі вплинула на життя майбутніх священиків, про працю із родинами героїв Небесної Сотні та роль Церкви у подіях останнього року в країні.
— Отче Ігоре, як Майдан та війна на Сході змінили життя Семінарії?
— Я думаю, Революція Гідності, вже через сам факт того, що вона відбулася, змінює всередині кожну людину. Багато наших семінаристів їздили в Київ на Майдан. Основне їхнє завдання там було молитися, роздавати канапки, теплий одяг, співати українські пісні, тобто бути з людьми. Ті семінаристи, які залишилися у Семінарії, брали участь у безперервній 24-годинній молитві. Це той спосіб, яким Церква, і зокрема Семінарія, може підтримати зміни в Україні. Ми не використовуємо зброю. Молитва – наша найпотужніша зброя у боротьбі проти неправди та несправедливості. Навчальна програма у нас радикально не змінилася. Проте у Семінарії періодично відбуваються зустрічі з людьми, які в різний спосіб були задіяні в Революції Гідності, або ж були у зоні АТО. Ці люди діляться з нами своїм досвідом.
Нещодавно троє наших семінаристів побували кілька днів у Дніпропетровську та недалеко від передової. Потрапили туди якраз на Покрову, мали там Літургію. Семінаристи привезли українським бійцям вервечки та чотки, які власноручно зробили, хрестики, медальйони, українські прапори, натомість забрали прапори, які хлопці брали зі собою у бій для збереження. Зробили такий собі обмін. Це малі вкраплення. Думаю, що семінаристи ще намагаються допомогти і підтримати тих, хто на війні в міру своїх можливостей.
— Чи були випадки, коли семінаристи казали, що залишають Семінарію, їдуть на Схід, беруть зброю і будуть воювати?
— Ні, у нас не було таких ситуацій. Відверто ніхто не звертався. Можливо, хтось і виношує такі думки в своєму серці. Ми маємо чимало дискусій та обговорень різних питань, які стосуються війни і християнства. Можливо не всі мають брати до рук зброю і воювати. Священики були активними під час революції. На Майдані проводилися спільні молитви, було чимало священиків різних конфесій, багато людей різних конфесій, але ця єдність допомогла людям вистояти до кінця.
— Ви проводите зустрічі з сім’ями героїв Небесної Сотні, розкажіть про це детальніше.
— Ми хотіли допомогти людям, зокрема родинам, які втратили когось на Майдані, у їхньому горі, дати можливість побути разом та пройти процес зцілення. Їхні рани є дуже глибокі, з ними нелегко жити. Найважче було зробити перший дзвінок. Але коли я почув, як люди дякують, що про них пам’ятають, я зрозумів – це та річ, яку варто робити.
Перша зустріч була непроста. Люди одні одних не знали, їхні рани були ще дуже свіжі, спочатку ніхто ні з ким не розмовляв. Чорний одяг, сльози, сумні обличчя та брак спілкування. Для них це була нагода побути разом на спільній молитві та поспілкуватися.
Такі зустрічі ми робимо періодично, кожні шість тижнів. Вони дають можливість зрозуміти як жити дальше зі своєю раною, як будучи зраненим своєю втратою, можна стати зраненим цілителем, та з часом допомагати іншим, які пережили таку ж втрату.
— Як проходять ці зустрічі?
— Спочатку Божественна Літургія, потім спільна трапеза і двогодинна праця з родинами героїв Небесної Сотні. Кожного разу я обираю якусь тему, ми обговорюємо її. Найважливіший етап – робота в малих групах. Я ділю людей на групи по 5-7 осіб, даю їм завдання, котрі вони мають обговорити. Ці люди різні, але вони мають однакову втрату, тому важливо, щоб вони спілкувалися одні з одними і ділилися своїм досвідом переживання втрати.
Зараз я думаю, ці люди вже на стадії прийняття свого горя. Вони уже бачать своє майбутнє без цієї людини, при цьому, не втрачаючи пам'ять про неї.
— Отче Ігоре, як повинен ставитися християнин до своїх ворогів?
— Я часто кажу, що ми як християни маємо зайняти позицію Христа. Його на розп’яття вели римські воїни. Люди, які були навколо, хтось просто дивися, хтось брав участь. У момент, коли Христа уже розпинають, прибивають на хресті, він нікого не засуджує, не бажає зла. Христос каже: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять». Мені здається, такою має бути позиція християнина щодо ворогів: «Боже, прости їм, бо не знають, що чинять». Вони нападають на нас несправедливо. Історія розп’яття Христа закінчується цікавим моментом. Осторонь хреста за подіями спостерігав римський сотник. Коли Христос помирає, без жодного нарікання, римський сотник каже: «Цей чоловік справді був Сином Божим». Наводжу цю аналогію, бо зараз є багато країн світу, які спостерігають за ситуацією в Україні. Нам хтось трошки допомагає, але ніхто не хоче аж так дуже втручатися. У нас зараз нагода захищатися, але разом з тим казати: «Боже, прости їм, бо не знають, що чинять». Я думаю, лише така християнська постава і позиція має право на перемогу.
— Яким має бути християнський патріотизм?
— Люди, які загинули на Майдані, це приклад здорового патріотизму. Вони любили свою Батьківщину і були готові віддати найцінніше, навіть своє життя. Вони були там, бо любили Україну. Думаю, це і є патріотизм. Усвідомлення того, що ми повинні захищатися, змінює людей. Я часто запитую родин героїв Небесної Сотні, чому Бог покликав вас бути першими? Чому саме ваші рідні-близькі стали тими першими, кров яких пролилася. Можливо, це стало поштовхом для багатьох інших, які сьогодні не бояться, їдуть в Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, і будучи пораненими на передовій, виходять з лікарень і повертаються знову на передову, адже, кажуть, що мають там бути.
Патріотизм повинен бути без фанатизму. Не можна навмисне вбивати і чинити зло нашим кривдникам. Але відбувається несправедливий напад агресора на нашу територію, і наш християнський обов’язок захищати себе, своє життя, свої сім′ї, свою землю. Основна мета: я не йду вбивати, тому що ненавиджу свого ворога, але я захищаюся. Навіть вбиваючи, я не роблю це тому, що мені це подобається. Коли йдуть вбивати, бо подобається цей процес, це вже велика небезпека. Але це дуже тонка межа і делікатна тема. Про це говорити легко не будучи на передовій, ми до кінця не зможемо зрозуміти наших солдат, які воюють, які втрачають своїх товаришів.
— На Вашу думку, куди зараз має рухатися Церква, що вона має робити, аби бути поруч із людьми?
— Церква покликана давати відповідь на запитання, які є в суспільстві. Більшість людей схиляються до думки, що наша війна швидко не закінчиться. А це означає, що ми матимемо чимало людей, які переживатимуть втрату рідних та близьких. Це буде ціле покоління людей зранених війною. Роль і завдання Церкви, зокрема капеланів, допомогти зцілювати духовні та психологічні рани, які ця війна принесе. Церква має бути з людьми, служити їм у їхніх потребах, а не обмежуватися лише відправами (участю у Святих Таїнствах). Потрібно йти до людей туди, де вони є. Сьогодні чимало людей поза Церквою, тому її завдання бути такою, яка йде у пошуку таких людей.
— Чи готова Церква відповідати цим викликам?
— Про це має говорити духовенство, про це нам усім треба говорити. Кожен має проявляти якусь ініціативу. Згадаймо, хоча б Революцію Гідності: людей же ніхто не заставляв їхати на Майдан. Просто у якийсь момент вони зрозуміли, що мають там бути. Пригадую, коли були перші поранені у Києві, то у Львові у Гарнізонному храмі та у Соборі святих Петра і Павла за день, чи два зібрали близько двох мільйонів гривень. Українцям не притаманна байдужість, у нас є така риса, як солідарність. Люди готові допомагати у той спосіб, у який вони можуть це робити.
— Щоб Ви хотіли побажати українцям у цей складний час?
— Я бажаю нам усім мужності і витривалості. Вірю, що усе, що зараз переживаємо, нам дане з якоюсь метою. До кінця не розумію цього, але кожного дня думаю, чому ми покликані жити у цей непростий час. Вірю, що Бог має якийсь план щодо українського народу. Тридцять років тому, на цій землі, на якій ми ходимо, будь-що пов’язане з Богом було заборонене. Ми пережили ті часи. І зараз знову наша земля освячена кров’ю мучеників. Я називаю це кров’ю мучеників, бо Герої Небесної Сотні віддали своє життя у боротьбі за правду.
Не знаю, яку місію має сповнити український народ, але не виключаю, що Україна з її потенціалом, з її людьми може допомогти Європі переосмислити її цінності. Там зараз відбувається моральний та духовний занепад, більший наголос на матеріальних речах, на релятивізмі, відході від Бога. Можливо, ми з нашою духовністю, традиціями, з почуттям віри, яка в нас ще є дуже сильною, можемо допомогти їм це відродити. З іншого боку, може і тій Росії допомогти стати з колін. Люди там дуже бояться. Може це наше завдання допомогти їм, якщо вони цього захочуть. Бог готує український народ до якоїсь великої місії. Події останнього року у нашій країні я називаю преображенням українського народу, яке почалося з Майдану, де людям різних національностей, різних віросповідань разом було бути добре, я навіть сказав би дуже добре.
Тетяна Руденька, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
