Продовжуючи публікацію спогадів Молитовної варти Майдану, CREDO пропонує свідчення учасниці на ім’я Світлана.
Я почула від Романа: отець Ігор сказав, що треба бути там. Я ще не знала, навіщо там бути. Логікою не пояснювалося, чому треба їхати, але я відчула щось таке у серці, що зібралася в дорогу.
Це не було рішення, прийняте раціонально. Я залишила двох старших дітей і трирічну меншу донечку, і маму. Мама теж не могла до кінця зрозуміти, куди і для чого я їду, але для неї це було, напевно, щось таке як проща. Нас був цілий автобус, вісім чоловік із Дрогобича, і я — одна жінка між ними. Я почувалася трохи незручно, коли ми сіли до буса. Але потому, як почалася молитва, це відпустило.
Я пам’ятаю: ми вже молимось другий день, притомилися, змучені. Але коли отець Ігор казав, що жертвуємо свій час, жертвуємо свій сон, жертвуємо все зараз за прощення гріхів, за щось — я знову не розумію, за що. Ну ніби все добре в Україні ще на той час було. Ну не так щоб насправді добре, але більш-менш…
Потім уже ніч, і ми такі замучені. Перша година, друга година ночі, і я вже присіла на той мур, де ми стояли навпроти «Глобуса». Там поставили хрест і там була наша групка, ми постійно молились, у нас було таке своє маленьке місце. Ми стояли без заміни. І вже по першій година ночі, і я думаю: ну вже не можу, фізичні сили здають. А отець Ігор: «Ну ще трохи, давайте ще помолимося вервичку». А мені в думках: «Ну, він, напевно, не розуміє, що ми слабкі люди. Скільки ж можна?» Ну день, ніч; ну ще день… Ми сиділи всі вже напівсплячі. Була третя година ночі, а він один тільки стояв біля нас і казав: «Боже, ну збуди народ, Боже прийди». У нього така була молитва, своїми словами. І я знову не розуміла, думала: чи ми до ранку будемо, чи скільки будемо? В отця, напевно, вже було відчуття, що щось має статися.
Пам’ятаю, майже всі тоді були такі сонні: хтось спав собі на картонці, на пінопласті, інші чай пили. Коли людина бадьора духом, здорова, коли не хоче спати, то тоді й справді молитва «йде». А ми вже відчували, що замучені. Нас долало бажання просто лягти, трошки навіть притулитись, і відпочити… Бути там, але трошки відпочити. І всі такі були умиротворені, напівсонні, о пів на четверту ранку.
По третій годині зі сцени всі зібрались і поїхали геть. І тоді якось так стало ще сумніше, ще більше думалося, що час відпочивати, бо все виглядало дуже сумирно. Навіть скидалося на те, що «вже по всьому». Ні співів зі сцени, ні закликів, ні керівників якихось. Але разом із тим нас там усе одно ще було багато. Може, чоловік триста-чотириста.
Позападали у стан спокою. За дня то ще всі ходили, рухалися, а тепер хтось сидів, на гітарі грав, хтось коло вогню. А ми на тім мурі просто дрімали. Отець Ігор молився, і ми напівсидячи теж молились, але вже ніби «наполовину». Аж ось приїхав автобус, велика машина, і ми попідводили голови, збудилися трохи. Хлопці з майдану побігли спитатися, що там.
І в цю мить ми побачили чорну таку стіну, озброєних хлопців, які почали наближатися… Ми одразу попрокидалися і встали. Я думала: «Боже, щось буде, щось зараз буде». Відчуваю, що нас оточують, беруть у кільце. Вони йшли згори, від «Глобуса». І так пам’ятаю: вони щоразу ближче. А в мене відчуття, ніби вони зараз зупиняться і щось нам скажуть у рупор — що ми маємо вийти, абощо. Що ближче вони наближалися, то більше ми розуміли: зараз щось буде. Зараз щось буде страшне. Ніхто нічого не повідомляв, не кричав, і я відчула реальний страх, і ось тоді почала сильно молитися. Отець тоді вже заплющив очі і не звертав уваги ні на що, і нас восьмеро, ми стали в коло і молимось. Не пам’ятаю навіть, яка молитва була, — головне що голосно і з усією вірою.
І підходять беркутівці, підходять ближче — і так якось ніби нас обминають. Перші чоловік, може, п’ять нас обминули і почали штовхати тих хлопців, хто стояв позаду нас. Потім чую: підходить беркутівець, отця Ігора штовхнув у плечі. Я зрозуміла: зараз щось буде, бо вже і на священика не звернули уваги, а він із хрестом стояв, він не просто стояв і молився. Беркутівець його штовхнув і процідив: «Не прикривайся хрестом». Тоді ще підійшло їх двоє чи троє, і нас почали штовхати. Ми перемішалися між тими беркутівцями.
І раптом здійнявся галас — у лічені хвилини все змінилося. Там чути крик, там — «Хлопці, втікайте!» Один хлопець упав на скло. Я відчуваю, що нас з отцем Ігорем виштовхують в однин бік, а наших хлопців — в інший. Так ми розділились. Я відразу старалася триматись отця Ігоря. Було дуже страшно, і я не знала, що буде далі. Тоді я почала дуже сильно молитися. Боже, звідки така жорстокість? За що? Чому не попереджають, а просто б’ють?
Ще пам’ятаю, був такий чоловік, Ярослав із Дережич. Оце справжній українець! Він побачив, як одного хлопця, товариша, б’ють беркутівці, а той хапає палицю і біжить у запалі… Ярослав підбіг всередину групи беркутівців, до того хлопця, забрав ту жердину і каже: «Охолонь!», і щосили кинув палицю на землю. Він розумів, що зараз цей юнак нічого сам-один не може зробити проти тих озброєних чоловіків. Напевно, він навіть урятував хлопчину в той момент… І я побачила, що боротися силою було марно.
Коли нас виштовхали на дорогу, я переживала страх і нерозуміння: що робиться, за що? І як уже вийшли на Хрещатик — нас далі женуть! Далі штовхають, ідуть позаду нас і штовхають у плечі! Хтось утікає. Пам’ятаю, четверо озброєних чоловіків у формі «беркута» кинули чоловіка років тридцяти, який утікав, на землю і почали жорстоко бити. Я повертаюсь і підбігаю до них, стаю між ними і реально розумію, що вони його зараз заб’ють. Били ногами, хлопець тільки затулив руками голову, і все. У мене, напевно, страх пропав. Може, як жінка, я розуміла, що треба. Підбігла, почала відтягувати одного і кричати: «Хлопці, за що? Ви його заб’єте, хлопці, відпустіть». Тоді підходить до мене один із них, молодший. Напевно, через нього і Дух промовив. Відвів мене і каже: «Тікай, тікай туди вбік». Не казав прямо по Хрещатику, а отуди між будинки. І так ніби просить мене, щоби я втікала. Я ніби його й не чула, була в шоку. Це був такий біль, я не розуміла, що буде далі. Потім відійшла у ту вуличку, що він мені сказав, між будинки.
І я ніби стояла осторонь, але все одно бачила, як маса отих беркутівців гнали хлопців, доганяли, били, і вони розбігалися, хто куди, де хто міг забитись. Потім мені пощастило, побачила Мирона, який був із наших молільників. За ним також бігли. Я крикнула: «Мироне, я тут», він звернув у той провулочок, і його також облишили. Ми просто стали, не могли молитися нічого, лише: «Господи Ісусе, рятуй. Боже, що робиться?»
Ще коли я ходила Майданом, то пам’ятаю, дуже хотіла дивитися в очі тим, які стояли стіною. Беркутівці нас гнали, але ще стояла немовби стіна по колу. І я старалася дивитись в очі, як своїм дітям: «Ну за що, чому ви стоїте і нічого не робите?» У них були такі холодні погляди — можливо, від того, що вони просто виконували наказ… Але у мене було таке прагнення, подивитись їм в очі, як жінка. Моєму синові 19 років. І я думала: «Мій син може бути тут, як той майданівець, як той хлопчина, якого женуть. Або може стояти тут, по тій стороні, яка виконує наказ». Думала: «Чому? Де ваше “я”, де те, що ваше?»
Десь за годину часу ми вже поверталися. Навіть не розуміли, де ми є. Добре, що Мирон знайшов мене і сказав, де наші будуть. Треба було знову пройти через Майдан, щоби повернутися до буса. Ми йшли, а я боялася знову. Пам’ятаю — хлопця виносять, кров тече, «швидкі» стоять, а тут стіна з тих беркутівців, і я так знову стараюся на них подивитись, в обличчя: «Ну за що? Ви бачите — діти перед вами, одного скалічено, несуть у крові». Говорити не могла. Уявила, що на тому місці може бути мій син, отак поранений. Одна тільки болісна думка була: «За що?»
Найбільше в ті хвилини я відчувала образу. Де ті, що були на сцені? Я таку зраду відчула — не знаю, чию. Де наш Бог, що ми молились? Де ті, що стояли на сцені? Ті, хто вдень закликав, що ми переможемо, що за ідею треба боротись. Таке було розчарування, такий біль… Я, напевно, вперше пережила такий шок, і пам’ятатиму його, скільки житиму.
Дійшли ми з Мироном до буса, і я побачила, що всі наші живі-здорові, навіть не подряпані — так нас Бог охоронив! Він нас немовби виніс, бо я навіть не відчувала, що мене хтось штовхав. Я ніби йшла за течією. Однак усі були розбиті. Сиділи тихо, і ніхто про ніщо не говорив, лише: «Слава Богу, що ми всі живі». Зовні ми були цілі, а всередині такі рани, що…
Зо дві години ми ще пересиділи, і вранці була така Служба Божа!!! Я всю Службу просто плакала. Тільки уявила собі, що все, кінець — отак діти мої будуть жити, і завтра прийде наказ: діти мають стати навколішки, і буде так, як влада скаже! І думаю: ні, вже краще, певно, віддати життя, ніж би завтра отак прийшли і ні за що почали бити до півсмерті, бо за наказом. Такому — ні!
Фото: КоммерсантЪ
фінансово.
Щиро дякуємо!
