«Рух Богом даної гідності має поширюватися»

«Там» — він єпископ для українських греко-католиків Франції, Швейцарії і країн Бенелюксу; у Парижі — в Соборі Паризької Богоматері — очолює поминальну Службу за жертв Голодомору і за Небесну Сотню, згадуючи її поіменно. «Тут» — у Львові — він залишається президентом Українського католицького університету, а разом зі своїми студентами брав участь у протестах Євромайдану, будучи в Києві у ключові моменти Революції Гідності. Для «тут» і для « там» — у Санлісі, 22 листопада — він проголошує створення братства Бориса і Гліба, яке буде опікуватися проблемами чоловіків в Україні та світі.

— Минулого року в грудні, після концерту «Океану Ельзи», я спитала Вас: що буде, якщо ми програємо. Ви тоді відповіли: «Не смійте так думати. Моліться!» Владико, що Ви думаєте про це тепер?

— Народ України заплатив дорогу ціну, але ми виграли. В багатьох аспектах: у моральному, політичному, соціальному. Ще на початку Майдану, як тільки мав можливість, я застерігав людей від очікувань швидкого результату. Вже маємо поважний результат, але не повний. Mаємо справу з проблемою, у якої столітнє коріння — це страх і недовіра один до одного, яка згодом виливається в агресію і системну боязнь — у наших сім’ях, бізнесі і політиці. Тобто зцілення як наших душ, так і соціального організму — це тривалий процес зустрічі з Богом і ближнім. Ми в паломництві. Ми зрушили з місця. Тепер не можна зупинятися. Чуваймо! Методи для дальших звершень ми відкрили на Майдані — нам треба йти разом, безстрашно, з гідністю, і що дуже важливо, чітко говорити і діяти жертовно, відповідально. Емоційний підйом добрий, але емоції вивітрюються. Слід навертати душу, думку. Звертаючись до “влади” з гаслами, слід не менші вимоги ставити до себе. Так ми мінятимемо кожного українця, знайдемо наснагу на тривалий шлях. Так утвердимо мир у наших серцях, могутній мир, системний мир. Розбита людина не витримає тривалого випробування. Ми не можемо надміру зосереджуватись на недавньому минулому, а маємо розуміти його як рецепт для майбутнього.

— Недавно в Парижі Ви заснували братство Бориса і Гліба. Чи повернення до почитання цих наших святих має звучати як заклик до ненасильницької боротьби?

— Заснування цього братства має різноплановий, глобальний і не суто конфесійний характер, його проголошували в Санлісі єпископи з різних частин світу: Лондона, Львова, Канади. Членами можуть стати всі чоловіки доброї волі, які зобов’язуться до його молитовних практик і харитативних дій. Жінок запрошуємо в ряди прихильниць, які моляться за чоловіків. Братство також спілкуватиметься через інтернет.

— В чому ж полягає його завдання?

— Перше загальне завдання — це молитва та інша моральна і методологічна підтримка чоловіків. Чоловіки в Україні та світі переживають сьогодні кризу чоловічої тотожності. Середня смертність їх в Україні — 62 роки, тобто український мужчина у багатьох випадках нездоровий. Надто багато чоловіків не шанують своїх жінок і матерів своїх дітей, не дають собі ради з подружжям. Ми спостерігаємо негідну чоловіка поведінку в сім’ях, бізнесі та політиці. Врешті, часто чоловік сьогодні просто не відчуває радості й миру в душі. Тому Братство молитиметься за здоров’я, тверезість, вірність, мужність, шляхетність, радість і мир для чоловіків. Наші чоловіки на фронті теж потребують максимальної солідарності, а особливо Божої опіки, молитви, духовної стійкості, мужності. Одне коло на малих чотках, які носимо на лівій руці, тобто 33 рази Ісусову молитву: “Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних”. Після першого періоду молитовної підготовки ми всі, кандидати до Братства, з допомогою соціальних мереж будемо визначати його подальшу працю. Таким чином, Братство формуватиметься горизонтально. Очевидно, жінок запрошуємо бути прихильницями, молитися за чоловіків.

Друге завдання — це заклик до ненасильницької боротьби та солідарної соціальної позиції через повернення до спадщини Бориса і Гліба, яку ми трохи занедбали. Ці святі обрали ненасильницький спротив ще за дев'ятсот років до Ганді, Мартіна Лютера Кінґа і Нельсона Мандели, які у ХХ ст. таким методом змінили курс історії цілих континентів: Азії, Америки та Африки, хоча десятиліттями їх вважали мрійниками.

Борис і Гліб, які загинули від руки свого брата Святополка Окаянного, це першi канонізованi святi нашого народу. Чому? Бо вже в Київській Русі і по сьогодні маємо нищівну боротьбу за владу (і гроші), наслідком чого стає братовбивство, кровопролиття й параліч держави. Борис і Гліб радикально, у Христоподібний спосіб, протиставилися цьому синдрому. Їхні постаті змушують нас задуматись над центральною проблемою нашої політики і суспільства та над моральними проблемами цілого пострадянського, посттоталітарного простору.

Тут у Парижі творилася якобінсько–большевицька модель змін у суспільстві. Скажу за Адамом Міхніком: “той, хто штурмує Бастилію, згодом сам будує свою Бастілію”. Тобто той, хто насильницьким способом наводить свій порядок, насправді творить порядок насильства. Це дуже тонкі, нелегкі питання, в час війни — суперечливі. Але ми бачили, як по борисо–глібському до нас і до світу промовила Небесна Сотня. І навпаки. Ми бачимо, що відбувається в Росії: Божі закони, загальнолюдські цінності нехтуються, і розвивається дискурс сили, який породжує страх, а страх — аґресію. Це замкнене коло.

До речі, пропагатор “Русского мира” Володимир Путін ще 2009 року відкинув цих перших святих Русі. Відвідуючи художню галерею, біля ікони свв. Бориса і Гліба він сказав, що вони “не можуть бути для нас прикладом”. Він узагалі не зрозумів ні Христа, ні Євангелія, ні Пасхи, ні сили любові. Тому йому Майдан такий чужий і небезпечний. Тому він пробує відвернути рух гідності. Це зовсім інша парадигма. Те, що ворог гідності відкидає, мабуть, таки має стати для нас еталоном.

Наша Революція на граніті, Помаранчева революція і Майдан, були успішні саме тому, що були ненасильницькими рухами широкої суспільної солідарності, які радикально трималися ціннісних орієнтирів.

— Але ж, владико, хіба на часі говорити про ненасильницький спротив, якщо наших хлопців щодня у цинкових гробах везуть додому?

— Життя не є чорно-білим. Цей заклик має почути той, хто може це зробити зараз. Ми молимося з вдячністю за наших воїнів на Сході, бо ми можемо говорити вільно лише тому, що вони нас захищають. Ми їм вдячні, ми їх благословляємо і підтримуємо. Однак, закликаючи до ненасильницької боротьби, ми будуємо фундаментальну духовну стратегію, без застосування якої ми залишимось у циклі кровопролиття, ворожнечі й помсти.

Майдан був важливий не виключно для України, а має глобальні вимір і значення. Він несе потужню пропозицію для цілого нашого суспільства, але також на європейський захід і на євроазійський схід. Ми не повністю усвідомили параметри місії та розпочатого свідчення. Рух Богом даної гідності має поширюватися. Зараз годі ці процеси передбачити. Тому слід шукати приклади візіонерів.

Робер Шуман, один із засновників нової повоєнної Європи, двократний прем’єр Франції, глибоко переконаний християнин (такими були багато з ініціаторів об’єднання Європи) ще в розпал ІІ Світової почав осмислювати і озвучувати проект порозуміння між французами і німцями. Що, звісно, не означало негайної реалізації. Але хтось мав почати про це говорити, а вже в 1950–х роках він був визнаний за провісника, до ідеалів якого Європа мала прагнути. Коли сьогодні французькі діти по школах вивчають столітню історію воєн і франко-німецької ворожнечі, для них це далеке, чуже і страшне. Сьогодні слід говорити мовою християнської соціальної доктрини і в нашому контексті. Тим більше, що саме це була мова і метод Майдану. Переконаний, що у разі України починати треба вже тепер.

— Владико, колись Блаженнішого Любомира критикували за те, що він на хвилі незалежності «виніс усі синьо-жовті прапори» з храму. І навіть велися розмови про те, що УГКЦ перестане називатися «українською», щоби мати глобальний характер. Чи не шкодить ця раптова «українізація» Церкві?

— Проповідь Церкви не може відсторонитися від проблеми кровопролиття в Україні. Християнський патріотизм — це соціальне вираження любові до ближнього. Сьогодні ж наш ближній страждає від того, що на його дім летять снаряди. І ми, як християни, маємо бути поруч. Християни — не індивідуалісти: ми живемо у всезагальній спільноті. І важливо, що ми не можемо фільтрувати ближнього за кольором шкіри, мовою чи національністю. Звісно, що кожна людина, як віруюча, так і не віруюча може спокуситися різними ідеологіями, також і шовінізмом чи навпаки, національною апатією. Над цим треба чувати і постійно повертатися до Євангелія.

Я певен, що в самій своїй назві Українська Греко-Католицька Церква носить елементи, які забезпечують її рівновагу. Ми перебуваємо в сопричасті з Католицькою Церквою, яка має мільярд членів з усіх народів світу. Це спонукає ділитися своїми скарбами і відкидати якісь завужені ідеології чи спокуси егоїзму чи малодушності.

— Чи те, що Церква говорить про святість мученицької смерті, а особливо сучасних смертей, не становить відвертання уваги від тих, хто за цю смерть має нести відповідальність?

— Свідчення мучеників підкреслюють їхні героїчні чесноти. Коли Церква говорить про мучеників і чесноти — це неодмінно передбачає цілісність чеснот, також — а може, передовсім — справедливість у суспільстві. Очевидно, що ті, хто ганебно вбивали, мають бути притягнуті до відповідальності.

— Зараз люди радше дають гроші волонтерам на війну, аніж на Церкву. Як за цих обставин справи у Церкви?

— Я певен, що Церква тільки заохочує таку соціальну, національну доброчинність. Якщо доброчинність зростає у суспільстві — це означає, що Церква виконує свою місію. Вважаю, що ті священики, які спонукають людей на великодушність, ніколи не будуть залишені. Великодушність має таку властивість, як свічка, яка запалює іншу, сама при цьому не бідніючи. Заохочую усіх бути щедрими, тому що таким радикально щедрим з нами є Господь.

Розмовляла Софія Кочмар, Збруч