Рак — симптом, а не хвороба?

Відтоді як Річард Ніксон офіційно проголосив у США війну з раком, підписавши Американський протираковий закон, понад 100 млрд. доларів пішло на дослідження та розробку ліків у намаганні викоренити хворобу, на трильйони більше витратили самі хворі, але результати залишаються невтішними.

Навіть через 40 років провадження комплексної «традиційної» (хірургія+хіміотерапія) і «ядерної» (променева терапія) війни з раком, у кожного четвертого діагностують це захворювання. І, якщо вірити прогнозам, кількість хворих продовжує неухильно збільшуватися.

Може, ця грандіозна поразка відображає той факт, що природу раку витлумачили принципово неправильно, а заодно помилковими є наші спроби відвернути чи вилікувати його? Не так давно з’ясувалося, що ацидоз — передвісник раку, хоча раніше про це нічого не було відомо.

Отже, питання, на яке заново потрібно дати відповідь: що таке рак?

Можливо, ми повинні повернутися до фундаментального питання, що ж воно таке цей рак. Зрештою, доки ми не знайдемо точної відповіді, всі намагання «відвернути», «запобігти» чи «лікувати» хворобу, якої ми не розуміємо, приречені на провал.

За минулі півстоліття «мутаційна теорія» надала достатньо систематизоване пояснення причини розвитку раку. Згідно з ним, накопичені мутації в наших клітинах приводять деяких особливо чутливих із них до «сказу». Їхня «безумна» і «перекручена» поведінка становить собою наслідок численних руйнівних явищ у ДНК, яка зазвичай підтримує їхню «цивілізовану» активність стосовно величезного багатоклітинного співтовариства — організму.

За логікою такого бачення, ці клітини-ізгої безперервно розмножуються і утворюють пухлину, різноманітними способами імітуючи характеристики інфекційних процесів у тілі хазяїна доти, доки новоутворення не зупинить життєво важливих процесів, що у підсумку призведе до смерті.

Відповідно до цієї гіпотези, на яку сильний вплив справила дарвінівська теорія еволюції (іноді її називають «внутрішнім дарвінізмом», який рухає еволюцію здорових клітин у злоякісні), цей процес дуже схожий на природний відбір, тобто випадкові мутації корисні для виживання і розмноження ракових клітин у пухлини.

Пошкодження ДНК може відбуватися як шляхом успадкування дефектних ДНК-послідовностей («поганих генів»), так і під впливом руйнівних хімічних речовин (наприклад, тютюну) або радіаційного випромінювання.

Цей погляд дає деякі пояснення, однак він так само може бути й помилковим. Наприклад, один з головних принципів еволюції полягає в тому, що випадкові мутації майже завжди небезпечні й приводять до загибелі клітин. Однак у такому разі ракові клітини виглядають неймовірними «щасливчиками».

Замість того, щоб загинути, як нормальні клітини, коли стикаються з випадковими мутаціями, ці клітини демонструють прямо протилежну реакцію: стають безсмертними, нездатними зазнати запрограмованої загибелі, як це відбувається зі здоровими клітинами.

Тоді чи насправді в основі перетворення здорової клітини в ракову лежить випадковість і хаос? Клітини пухлин, зрештою, проявляють високоорганізовану поведінку,тому видається неможливим факт, що їх стимулюють такі повністю випадкові сили, як мутації…

Ракові клітини (пухлини чи новоутворення), наприклад, здатні збудувати власну систему кровообігу (ангіогенез), здатні захистити себе сайлесінгом генів, які пригнічують рак, і активацією генів-ініціаторів пухлин, виділенням ферментів агресії, щоби вільно пересуватися по всьому організму. Вони здатні змінювати свій метаболізм, щоб жити в середовищі з низьким вмістом кисню, високим рівнем цукру і підвищеною кислотністю. Також вони знають, як позбутися своїх власних поверхневих рецепторів, щоб уникнути викриття їх лейкоцитами.

" Чи можуть такі складні моделі поведінки бути наслідком випадкової мутації? І чи можливо, що випадкові мутації можуть привести до розвитку все тих же «вдалих» наборів генетичних якостей щоразу, коли в організмі людини виникають нові форми раку?

Випадкові мутації, безсумнівно, відіграють важливу роль в ініціації та стимулюванні раку, але їх самих замало для повноцінного пояснення.

Рак як древня програма виживання

Видатна теорія, представлена вченим із державного університету Арізони Полом Девісом та вченим з Австралійського національного університету Чарльзом Ліневівером, може пролити таке потрібне світло на природу раку.

«Рак — це не випадкове зібрання егоїстичних клітин-ізгоїв із паскудною поведінкою, а високоефективна запрограмована реакція на стрес, відшліфована тривалим періодом еволюції».

У своїй праці під назвою «Ракові пухлини як багатоклітинне 1.0 — гени далеких предків» Девіс і Ліневівер припустили, що рак — це атавізм, узятий із генетичного «арсеналу», що налічує принаймні мільярд років і досі спокійно перебуває — до пори до часу — глибоко в геномі наших клітин.

Девіс називає цей прихований генетичний код «багатоклітинне 1.0». Це утворення містить шляхи і програми, які колись були необхідні для наших прадавніх клітинних предків та їхніх ранніх прото-спільнот, аби вижити у змінному середовищі.

Без високодиференційованих клітин і спеціалізованих органів вищих багатоклітинних («багатоклітинні 2.0»), клітини з генетикою багатоклітинних 1.0 мали б корисні якості, які дозволили б їм вижити у прямому контакті з тим, що представляло би зовсім інакше, більш жорстке (для нас) довколишнє середовище.

Наприклад, мільярд років тому рівень кисню в атмосфері був надзвичайно низький, оскільки ще не сформувався фотосинтез, аби виробляти стабільний запас кисню. Це означає, що клітинному життю в той час довелось би вчитися розвиватися в довколишньому середовищі з низьким вмістом кисню або взагалі без нього. Саме це й роблять ракові клітини, використовуючи анаеробний гліколіз для вироблення енергії замість окислювального фосфорилювання.

Девіс і Ліневівер коротко виклали свою думку таким чином:

«Ми припускаємо, що рак — це атавізм, який виникає, коли генетичні або епігенетичні порушення відкривають древній “арсенал” уже наявних пристосувань, що відновлюють домінування більш раннього шару генів, які контролювали вільні колонії лише частково диференційованих клітин, схожих на пухлини. Наявність такого інструментарію означає, що прогрес новоутворення (раку) в організмі хазяїна явно відрізняється від нормальної еволюції Дарвіна».

Замість того, щоб розглядати безперервне розмноження — характерну ознаку раку — як якість, що заново еволюціонувала, і повз яку проходить без уваги звичайна випадкова мутація, його варто вважати станом клітини «за замовчуванням», виробленим мільярд років тому, коли «невмирущість» становила головний пріоритет.

Не забуваймо: ця прадавня сукупність клітин не мала такої диференціації клітинного типу і спеціалізації тканин, як у вищих тварин (тобто шкіри, волосся, нігтів тощо), аби захищатися від впливу довколишнього середовища.

Якщо рак — це викрита древня програма виживання, то це ще не означає, що «теорія мутації» не містить долі істини. Генетичні пошкодження та їхні мутації, по суті, сприяють розвиткові раку; але замість того, щоб розглядати їх як «виклично» складну систему поведінки, пов’язаної з раком, точніше було би припустити, що вони виявляють уже наявний набір генетичних програм (атавізм).

Наприклад, уже відомі більше сотні онкогенів, які існують у нашій ДНК і є спільними для широкого спектру різних біологічних видів, включаючи дрозофіл, що показує, які вони давні (мінімум 600 млн. років) і універсальні (зустрічаються у більшості багатоклітинних організмів).

" У рамках такого способу мислення рак не варто розглядати як якийсь наперед визначений ген-«бомбу сповільненої дії», закладену в нас, чи просто як побічний продукт реакції на генотоксичні речовини. За цією моделлю розуміння, рак — це древня реакція виживання у середовищі, які стає дедалі більш токсичним, із ненатуральним живленням і ослабленим імунітетом. Ці клітини навчилися виживати за постійних надмірних навантажень, здійснюючи постійне самооновлення (реплікацію). До їхнього способу функціонування застосовна приказка: все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

Рак, відповідно, не розглядається цими вченими як щось погане, що відбувається всередині здорового організму. Рак є тим, що сам організм активно робить у відповідь на нездорове клітинне, фізичне і планетарне середовище. Замість вираження фізичного відхилення від норми, рак може виявитися вираженням «інтелекту» наших клітин і здатності до виживання в умовах, що загрожують їх зруйнувати до критичної позначки, за якою існування неможливе.

Це також проливає світло на руйнівний характер хіміо- і променевої терапій. Пухлини містять широкий спектр клітин, багато з яких, по суті, є доброякісними (ніколи не зашкодять організмові), а деякі з них ще й руйнують більш шкідливі клітини. А найменше гинуть саме ті клітини, які найближчі до «багатоклітинного 1.0», тобто найбільш стійкі до всіх зовнішніх впливів.

Рак — симптом, а не хвороба, у строгому розумінні

Розумніше розглядати рак не як «монолітну хворобу», а як симптом погіршення клітинних умов (і умов довкілля). Іншими словами: довкілля стає несприятливим для нормального функціонування клітин, і щоб вижити, у клітинах відбуваються глибокі генетичні зміни. Вони повторюють прадавні генетичні механізми, які колись себе виправдали.

Цей екологічний підхід знову повертає нашу увагу до причин, які можна відвернути, замість невиразної і застарілої концепції «дефектних генів». По суті, рак можна назвати природною реакцією організму на те, щоб вижити у неприродних умовах.

Атавізм — це більш стара генетична особливість, якість, яка більше не використовується, і тому подавляється у наступних поколіннях (наприклад, знана всім зі школи багатососковість у людини, надмірне оволосіння, хвостики, перепонки між пальцями тощо). На ембріональній стадії розвитку людина це проходить, але мірою розвитку організму атавізми зникають. Щоб непотрібне зникало, діє процес «програмованої клітинної смерті» (апоптоз). Спершу перепонки виростають, потім непотрібне «відключається», клітини не оновлюються, вибудувана структура зникає, і народжуємося ми з нормальними пальцями на руках і ногах. Ракові клітини є раковими тому, що не помирають. Вони «оминають» механізм запрограмованої смерті, чи то «забувши» про нього, чи то будучи змушеними (генетичні травми, порушення, загрозливе середовище) подавити гени, які дали б їм померти.

Колись це спрацювало на користь виживання, а тепер глибокі сили організму, створюючи живучі клітини за старими схемами, мимохіть руйнують те багатоклітинне утворення, яким є наше тіло. Природа прагне виживати; ось тільки у старих схем немає інтелекту, з ним «не домовишся». Потрібно перестати робити своє середовище агресивним і несприятливим для існування. Еволюція чи Бог, тіло чи розум — хтось таки натякає, що жити необхідно правильно. Бо в глибинах тієї «глини», з якої ми створені, міститься чимало некерованих забутих сил.

За матеріалами: Mixed News