Протягом століть Святий Престол виступав арбітром у міждержавних стосунках. Римський Папа, виконуючи свою місію, закликав правителів до мирних переговорів — а часто, навіть у новітній історії, виступав посередником у перемовинах про досягнення миру. Тож яким є розуміння місії миротворців, яким може бути найефективніший шлях досягнення миру та про роль у цих процесах папської дипломатії — на ці запитання «КВ» відповідає архієпископ Томас Е. Ґалліксон, Апостольський Нунцій в Україні.
Ваше Високопреосвященство, яке Ваше особисте розуміння слів: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»?
Моє розуміння починається з того, що миротворці названі «синами Божими». Творити мир, працювати над підтримкою миру – це Божа справа; без Божого усиновлення ми, бідні люди, неспроможні цього робити. Поміж своїми сестрами моя мати була найменшою. Вона казала, що їй доводилося бути святим Франциском у сім’ї, тобто запроваджувати мир. Її старші сестри завжди поводилися добре в нашому домі саме з любові до моєї матері; тоді в родині панував мир. Мир перемагає завжди й назавжди в присутності нашого Бога. Божі діти ведуть інших до Господнього дому, де панує мир. Лише так настає мир! Інакше кажучи, без Бога мир неможливий. Тільки сини Божі можуть стати миротворцями світу.
Нунцій – це дипломат. Що робить нунцій, якщо в країні, де він служить, триває воєнний конфлікт або відбуваються якісь інші трагічні події? Як Ви сприймаєте цю частину своєї місії, чи важко її впроваджувати у життя?
Дипломат, зокрема, повинен бути «контактом», посередником, людиною, яка старається стимулювати порозуміння між зацікавленими сторонами; у цьому значенні він миротворець. Дипломат-християнин, звісно, має певну перевагу у виконанні місії миротворця. Мої колеги в дипломатії, посли, віддаються цій справі, деякі навіть день і ніч, із тими засобами, які мають у своєму розпорядженні, шукаючи вирішення ситуацій, що викликають неприязнь. Бачу моїх колег-нунціїв, наприклад, у Сирії, Іраку чи Колумбії; вони моляться і стараються розсудливо висвітлювати актуальні драматичні події на цих територіях. Мій колега-нунцій у Південному Судані намагається з усіх сил застерегти й додати відваги єпископам, щоби вони активніше шукали шляхів подолання певних суперництв між племенами; він звіщає істину, даючи свідчення любові Бога, який бажає обдарувати щораз більше свій народ цією любов’ю. Окрім молитов і зусиль пояснити справжню природу кризи в Україні, ще важчу й гострішу через російську агресію, я проводжу час з іншими людьми доброї волі, сподіваючись, що зможу пробити стіну шовінізму. А це вимагає неможливого від українського народу, який іще перебуває на шляху шукань власної національної ідентичності. Іноді це приносить знеохочення, якщо зважати на байдужість чи безвідповідальність із боку решти світу.
Протягом історії папські посланці брали участь у врегулюванні політичних, міжусобних конфліктів, виступали суддями в конкретних спорах, їхнє рішення було дуже авторитетним. Зокрема, папські легати налагоджували стосунки між володарями, управителями держав, що ворогують, тобто фактично були миротворцями. Чи сьогодні слово папського нунція теж авторитетне? Чи до нього прислухаються?
Дуже багато залежить від історика, якого ми читаємо: що він показує як досягнення в місії папських легатів. Якщо звернемо увагу на останні п’ятсот років, то побачимо, що умови того часу сильно відрізняються від умов нашого часу. Фактично, аби мати змогу порівнювати, необхідно усвідомити, що стан речей радикально змінився від моменту, коли Святий Престол утратив державний суверенітет, тобто від об’єднання Італії 1870 року, коли було покладено край світській владі Папської держави. Від того моменту Папу Римського систематично виключали з мирних трактатів. Вартий уваги випадок у роки І Світової війни, коли папа Бенедикт XV дуже бажав допомогти в тій ситуації. До 1870 р. Святий Престол часто був «стороною справи»; а після цієї дати, аж до наших часів, він старається бути supra partes – понад сторонами, як моральний авторитет. Гра непроста, а сьогодні тим паче. Більшість урядів не знає, що робити з нунцієм: у мирний час Святий Престол не провадить торгівлі чи політики, а у часі війни виникають інтереси більш невідкладні, якими треба займатися, особливо якщо потрібно змусити всіх сісти за стіл мирних переговорів.
Сьогодні для всіх нас стоїть болюче питання: як Україні досягти миру, як будувати мир на звільнених територіях, як не допустити нових трагедій?.. Як Ви вважаєте, що потрібно нашій державі та її громадянам, аби досягнути справжнього миру?
На превеликий жаль, маємо справу з агресором, який затято відкидає свою вину та відповідальність за людську трагедію, що розігрується на території України. Радо бачу, що кількість держав і міжнародних організацій, які чітко засуджують Російську Федерацію за анексію Криму і за проникнення людей та зброї на Донбас, не зменшується. Можна зневірюватися перед лицем неефективності постанов других Мінських угод; але щоби просуватися вперед, необхідне припинення вогню. Доти, доки західні держави не визнають власної співучасті у злочинному використанні України аж від часу її незалежності та не змінять власної думки щодо можливості відновити лад і мир виключно на підставі справедливості, миру та фундаментальної гідності людської особи, – Україну будуть приносити у жертву. З усім тим, що діється навколо, український народ повинен докласти максимум зусиль, щоби реформуватися, зростати у вірі в Бога і в радикальній любові до іншого. Через свої чесноти, через свою доброту Україна має – як народ – стати Божою дитиною, миротворцем, тією дочкою, що, навіть будучи найменшою, уміє спонукати старших дочок до чемної поведінки у своєму домі, просто тому, що її люблять, бажають їй добра. Усі ми повинні навчитися грати роль святого Франциска, довіряючи Божій любові до Його улюблених дітей, стаючи миротворцями ще більше і ще краще.
«Католицький Вісник», № 9/ 2015
Фото зі сторінки Київсько-Житомирської дієцезії
фінансово.
Щиро дякуємо!
