Сьогодні випадає день народження Кароля Войтили — пізнішого святого Папи Йоана Павла ІІ. Це святковий спомин, уже 95 років від його дня народження.
Цього року в Польщі навіть проголосили «Рік Йоана Павла ІІ». Парламент зробив це — як каже його рішення — «з почуття морального обов’язку та глибокої поваги до людини, яка справила такий значущий вплив на долю не тільки нашого народу, але й усього сучасного світу». За провідну думку цього року визначили взяти слова святого Папи: «Чуваю — це також значить: почуваюся відповідальним за цей великий, спільний спадок, що зветься Польщею. Це ім’я визначає на усіх. Це ім’я нас усіх зобов’язує».
Вочевидь урочисті декларації це одна справа, а жива пам’ять і виконання повчань Папи — інша. Буденність не раз свідчить про те, що за гучними деклараціями може стояти мало справ і сенсу. До слова, це стосується не лише Польщі; однак не можна заперечити великої ролі патріотизму як об’єднавчого та державотворчого чинника в історії цієї країни. Українцям варто переймати правильний досвід європейських сусідів, зокрема те, що стосується «впертого» патріотизму, який не виникає на кілька місяців протистоянь і не опадає безсило перед лицем необхідності тривалої боротьби.
Однак що ж у Польщі і як саме вона переживає проголошений Рік Йоана Павла ІІ?Зокрема, нещодавно в Торуні відбулася авторська зустріч-презентація книжки «Не втратити віри у Ватикані». Це популярний нині жанр «книжки-інтерв’ю», зміст якої становить розмова Цезарія Гаврися зі Стефаном Франкевичем. У 1979-1989 роках п. Стефан був редактором польської версії «L’Osservatore Romano», а в 1995-2001 роках — послом Республіки Польща при Апостольському престолі. Провокаційна назва цієї книжки походить зі слів… самого Йоана Павла ІІ, який одного разу жартівливо запитав: «Пане Стефане, чи Ви у цьому Ватикані ще віри не втратили?»
В торунській розмові з друзями молодості п. Франкевич поділився відчуттям, у чому проявляється дефіцит прийняття поляками того послання, що його св. Йоан Павло ІІ залишив своїй батьківщині. На його думку, найбільший брак — це нечутливість до милосердя, якою позначене політичне, економічне та культурне життя Польщі. Звісно, складно застосувати таку оцінку до всіх поляків одразу, також і тих, хто збирає гуманітарну допомогу жертвам землетрусу в Непалі, хто підтримує війну України за свою незалежність проти вічно зажерливого сусіди, хто приймає у себе біженців із Близького Сходу тощо. Проте очевидним є факт, що з кожним наближенням виборів милосердя у публічному житті меншає.
Цей же самий принцип можна застосувати і до України, в якій люди «розшаровуються» на «мешканців» і «громадян». Одні створюють спільноти допомоги потерпілим на Сході, приймають біженців, допомагають переселенцям, а інші спокійно купують нові айфони, хизуються дорогими автомобілями та їздять у закордонні відпустки, «подалі від напрягу». Тому для всіх однаково звучать слова Йоана Павла ІІ, сказані ще 2002 року в Лагєвніках: «Там, де панує ненависть, прагнення помсти, де війна завдає болю і приносить смерть невинним, — потрібна благодать милосердя, яка загоює людські уми та серця і народжує мир. Де бракує поваги до життя та гідності людини, там потрібна милосердна любов Бога, у світлі якої відкривається невимовна цінність кожної людської істоти. Потрібне милосердя, аби всілякій несправедливості на світі було покладено край у світлі правди. Треба цю іскру Божу роздувати. Треба переказувати світові вогонь милосердя. У милосерді Бога світ знайде мир, а людина — щастя! (…) Будьте свідками милосердя!»
Ще 1989 року в енцикліці «Dives in misericordia» Йоан Павло ІІ писав: «Церква живе своїм справжнім життям, коли сповідує і проголошує милосердя — найпрекраснішу рису Творця й Відкупителя, і коли наближає людей до джерел милосердя Спасителя, яких він є депозитарієм і служителем. Величезне значення у цій царині мають постійні роздуми над Словом Божим, а над усе — свідома та зріла участь у Євхаристії, як і в Таїнстві покаяння і примирення» (DM 13).
Послання милосердя становить також головну течію понтифікату Папи Франциска (починаючи з його єпископського гасла «Miserando atque eligendo» — «милосердно поглянув і вибрав»). У цьому якнайчіткіше видно, що Франциск є продовжувачем лінії понтифікату св. Йоана Павла ІІ. Тому він буллою «Обличчя милосердя» проголосив Надзвичайний Ювілейний Рік Милосердя.
Ця очевидна паралель підводить до простої думки: якщо один папа за другим так голосно говорять про Боже милосердя і так активно звертають на нього увагу світу й Церкви, то вочевидь Бог цього хоче. Що далі розвивається людська історія, то більш напруженою стає ситуація на всьому світі; нехай очі християн не опускаються долу в безсиллі — кожна ознака наближення «кінця світу» для віруючих є знаком наближення Спасителя. Зокрема, Його наближенням є наполегливе проголошування часу милосердя.
Жартівливе запитання св. Йоана Павла ІІ, чи посол не втратив віри, працюючи у Ватикані, можна перенести на площину віри кожного католика. Чи ми ще не втратили віри, перебуваючи у Церкві, бачачи її «зсередини», з її інституційними напруженнями та міжособистісними проблемами? Може, Бог потребує не тільки закликати невіруючих і маловірних прийти до Його милосердя, але й тих, хто становить Його Церкву, — закликати до милосердного погляду один на одного та на Церкву загалом.
Христос сказав св. Фаустині: Його милосердя таке величезне, що до кінця світу його ніхто осягнути не зможе. У це безконечне милосердя закликають нас увійти Церква Христова та ї пастирі, зокрема — св. Йоан Павло ІІ, який є нашим заступником до Божого милосердя, і якого ми ще багато разів будемо згадувати.
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
