«За нашим гарнізонним храмом Петра й Павла я помітив, що, починаючи від Майдану, люди почали дуже активно ходити до церкви. Це, можливо, навіть така приватна молитва, коли люди прийдуть до церкви, побудуть кілька хвилин, помоляться. Це є вираз того, що людина розуміє: зараз непростий час, коли ми всі шукаємо довір’я. Зрозуміло, що кращого довір’я, ніж до Бога, у нас немає».
Про це розповів військовий капелан, отець Степан Сус. Він також пояснив, що таке військове капеланство, про стосунки Церкви й держави, як вони мають складатися, про інформаційну війну.
Отче Степане, скільки військових капеланів перебуває в зоні АТО?
Зараз близько сотні капеланів активно працюють у зоні АТО. Для того, щоб ми забезпечили кожну роту військовим капеланом, треба всіх священиків, які є в Україні, призначити військовими капеланами. Ми всі мали би бути у війську.
Чи капеланство однаково розвинене на Сході та Заході України?
Ні, Західна Україна зробила в цьому поступ. Не всі церкви розуміють, що таке капеланство. Адже капеланство – це не парохіяльна робота. Якщо хтось із представників церкви думає створити на території військової частини чи військового госпіталю парафію чи то для важкохворих, чи для поранених, чи для військовослужбовців, той робить велику помилку.
Військове капеланство – це служіння в процесі. Я, наприклад, як військовий капелан працюю з різними військовослужбовцями. Вони різних конфесій, серед них є віруючі й невіруючі. Часто маю тільки п’ять хвилин, щоб поспілкуватися з людиною, потім вона сідає в поїзд і їде на Схід. Я ж не можу сказати їй: тепер ви мій парафіянин, будьмо постійно на зв’язку. Такого не може бути, тому що тут є момент, коли ви зустрілися з людиною, поспілкувалися з нею, підтримали, дали їй іконку й молитву, дали їй засоби, щоб вона могла там, в окопах, коли йдуть обстріли, дати ту молитву іншим і сказати: «Мені дав молитви священик. Читайте». І так хлопці роблять.
Якою є роль Церкви в ситуації, яка зараз у нашій державі?
Церква повинна розуміти, що завжди має бути з народом. Нині народ також є в армії. Народ – це певна територія, країна, певні традиції, звичаї, зрештою, це певний формат стосунків. Якщо якась Церква відчуває, що є Церквою за кордоном, то повинна усвідомити ту місію, яку відіграє у рамках того народу (українського). Ця війна ставить перед Православною церквою певне завдання: визначитися, чи буде вона далі по обидва боки барикад, чи буде вона з тим народом, в ім’я якого називається, бо маємо в Україні Українську православну церкву, Українську греко-католицьку церкву, Римо-католицьку церкву в Україні. Церкви пов’язують себе з Україною. Звичайно, неправильно, коли в такий непростий час священики починають проповідувати ідеології чи ідеї іншої держави.
Чи має в такому разі втрутитися держава?
Державі не слід втручатися в такі процеси, тому що держава має бути осторонь Церкви. Тут мають самі люди, парафіяни, віруючі дати оцінку цим речам. У більшості випадків, коли таке стається, багато людей починають критично ставитися і до Церкви, і до священиків. Ставлення вірян спонукатиме священиків змінюватися, бо священики, як і я особисто, звертають увагу на те, що люди говорять, хочуть чути від Церкви, якою хочуть її бачити. Людина дивиться на священика як на представника всієї Церкви. Тому тут є нагода для самих парафіян перевиховати священиків, показати їм, як ті мали б поводитися. Нині Церква в багатьох місцях помінялася. Є добрі зміни. Єдине застереження: чи не прийде інша влада, і знову все поміняється. Тут є знак запитання.
Якщо ми говоримо про якісь певні політичні гасла, які можуть бути лунати від Церкви, тоді тут держава може втручатися. Якщо ця політика є зовсім неукраїнською, є антиукраїнською, є небезпечною. В Україні є трепет навіть державних органів до Церкви, часто бояться звертати увагу священнослужителям. Певною мірою це позитив, що священиків поважають. У деяких країнах зовсім по-іншому.
Що нам робити в час інформаційної війни, як протидіяти тій брехні, яку продукують у Росії?
Я завжди наводжу такий приклад. Якби для нас кожного ранку, коли ми прокидаємося, перші новини були про те, скільки людей померло за ніч, скільки не прокинулося, скільки планували святкувати щось, а вже не зроблять цього. Ми знаємо, що життя людини – це радість і смуток. Але скільки ми говоримо радості і скільки смутку? Ми, наприклад, дуже мало говоримо про наших героїв, про хлопців, які загинули. Але ж вони загинули для того, щоб ми жили, зуміли реорганізувати своє життя і йти далі. Воювати – це теж захищати себе від чогось: від «руского міра», від тієї ідеології, від тієї брехні. Це вимагає протидії, а протидія – це говорити позитив. Позитив полягає в тому, що ми зуміли пережити ті втрати, зберігаємо пам'ять про тих героїв, які віддали свої життя…
Й останнє запитання. За цей рік гарнізонний храм зібрав для потреб АТО понад 5 млн грн. Чи ви й надалі це робитимете?
Так, за цей рік ми зібрали 5 млн грн, а сумарно ця сума становить 13 млн грн. Ми й надалі цей режим витримуємо, бо мусимо це робити.
Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»
фінансово.
Щиро дякуємо!
