27–30 травня 2015 р. в Луцьку перебував владика Станіслав Широкорадюк, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії. З ним поспілкувався журналіст місцевого видання.
— Дякуємо Вам за Вашу діяльність, за те, що Ви знову до нас приїхали. У липні 2012 р. Вас призначили Апостольським адміністратором Луцької дієцезії. Ви також були Головою Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. У квітні 2014 р. очолили дієцезію в прифронтових теренах України. Це для Вас місія чи випробовування?
— Знаєте, ніколи не можна казати «Ні» тоді, коли щось діється. Наприклад, коли першого разу до мене звернулися від імені Папи, сказали, що Папа просить піти в Луцьк і що ситуація там неординарна, я, не задумуючись, сказав «Так», хоча не було великої радості. Колись приїжджав до Луцька й Рівного, починаючи як священик. Знав, що ці терени не такі прості. Але тут є люди. І я пішов до людей. І потім через два роки знову звертаються до мене від імені Папи, кажуть, що ситуація ще гірша, треба йти на Схід і зайнятися величезною та дуже важкою дієцезією, де, до того ж, почалися воєнні дії. Вони сподіваються, що я не відмовлю. Як можна відмовити Папі? Я не проявив ніякого геройства, я просто слухняний Церкві. А вже те, як далі виходить служити, залежить від нас та від Божого благословення, про яке ми просимо. І я дуже дякую, що за мене тут також моляться. Потрібна взаємна молитва. Тоді можна отримати Боже благословення.
— Де закінчується духівник і де починається людина, громадянин? Можливо, у Вас був якийсь вибір?
— Я служу як духівник, як той, хто проповідує правду. Будь-яка моя проповідь мусить виходити з особистих переживань. Правда повинна бути не тільки в Церкві. Вона має бути в суспільстві, скрізь, де ми спілкуємося з людьми. І я хотів би бачити цю правду й у школі, й у дитячих садочках. Вважаю, що тут немає якоїсь лінії, я просто служу своєму народові. Звичайно, я не можу говорити про якісь партії чи політичні сили. Але можу розповідати про те, що діється, і як потрібно захищати людей. Люди повинні знати правду. Часом вона дорого коштує. Йоану Хрестителю коштувало голови те, що він сказав правду. Скажіть, будь ласка, він учинив як духівник чи як політик?
— Я думаю, що він вчинив згідно зі своєю совістю.
— Ось! Він вчинив дуже правильно. Можна було б запитати, чи це його справа — втручатися в особисте життя царя? А він сказав відверто те, що повинен був сказати. І це коштувало йому голови. Те саме вчинив Святий Станіслав, мій небесний покровитель, у Кракові. Йому це теж дуже дорого коштувало. Ми сьогодні живемо в такі часи, коли багато журналістів заплатили за правду життям. То чому духівник повинен створювати комфортну духовну оболонку, яка б його захищала? Я якраз боюся, щоб часом не почати захищати себе такою оболонкою.
— Я пам’ятаю Ваші пророчі слова на Майдані про Україну, зокрема про те, що як ми не об’єднаємося, нас будуть ділити. Звідки Ви це знали?
— Мені здається, всі це знали. Я нічого нового не сказав. Просто озвучив те, що всі думали. Спостерігаючи за можновладцями, можна прогнозувати їхні подальші кроки. Це так, як із фараоном. Помилки Януковича повторює Путін, і його те саме чекає. Він гониться за українським народом, як фараон за єврейським, і те саме море його чекає, може, не Червоне, а Чорне. Мені сподобався нещодавній виступ Президента України. Він сказав, що Путіну не потрібний Крим, адже він має досить велику територію. Йому потрібна слабка, розбита, поневолена в російському рабстві Україна.
— На початку протистояння на Сході більшість конфесій, зокрема римо-католицька, говорили про ці події як про братовбивчий конфлікт. А після Великого Посту різко змінилася риторика: нарешті наша Церква визнала це війною. Це якоюсь мірою Ваша заслуга. Чи тяжко це було змінити, і чому Ви так чинили?
— Важко сказати, чому. Я борюся постійно. Навіть тепер, коли їжджу за кордон, я наголошую, що в Україні немає громадянської війни, Україна переживає відкриту агресію. Мусимо також сказати правду: конференція єпископів складається наполовину з осіб, які не народжені в Україні, й наполовину з українців. Українці мають право сказати так, як воно є, «іноземці» думають трошки дипломатично, так, як це прийнято на Заході. Про те, що говорив на Майдані, я також вислуховував багато зауважень і на нашій малій конференції. Але у мене відповідь була дуже проста: я тут виріс, я тут живу, я знаю, що говорити.
— «Іноземці» змінюються? Україна здатна змінювати людей?
— Так, змінюються. Вони є громадянами України, більшість із них володіє українською мовою. Життя змушує їх мінятися. Наші люди дуже гарно вчать нас і працювати, й молитися, і терпіти. Так, прості люди вчать духовенство. І якщо духовник придивляється до своїх людей, прислухається, то може багато навчитися від них. Я особисто вчуся від простих людей життєвої мудрості. Не один раз бачив, як вони страждають, як терпеливо зносять свої труднощі. А ми як духовники покликані розуміти все. Цього не вистачає в нас зараз, і це потрібно визнати.
— Ви видали молитовник для учасників АТО, для бійців війни. Скажіть, це Ви також піддивилися в потребі людей?
— Так, коли вони їдуть на АТО, я проводжаю їх, даю благословення і всім роздаю розарій, який, до речі, дуже шанують і дуже просять. Я обіцяю їм, що ми завжди будемо за них молитися, і не тільки ми, а й ті, що вже стали жертвами цієї війни. Харків — місто специфічне. Коли я там виголошував свої перші проповіді, мені сказали: «Обережно. Тут не можна говорити так, як на Західній Україні». Але я в Україні, Західній чи Центральній, але ж в Україні. І тому я говорю про українські проблеми й на українські теми. Мені вдалося зробити так, що я поєднав «проросійських та проукраїнських» в одне. Я став проводити щосуботи вечірнє богослужіння за тих, хто загинув. І це нас об’єднало. Кожної суботи о 18.30 — Служба Божа. Мені колись казали: «Навіщо ти заніс український прапор у храм? Тут його зразу винесуть. Скажуть — націоналізм». Зараз у храмі спокійно стоїть український прапор, на ньому чорна стрічка, й ми молимося за всіх, хто загинув. Богослужіння проводимо українською мовою, частину — також російською. І я почув від людей, що вони навіть не думали, що молитви так гарно звучать українською мовою. Приходять місцеві та переселенці, у кого теж загинули рідні, може, з іншої сторони барикади. Але те, що ми молимося за померлих, нас об’єднує. І що більше ми будемо це робити, то швидше вони з того світу випросять нам той мир, за який ми теж молимося. Кожної неділі перед богослужінням я завжди говорю про тих, хто постраждав. Не забуваємо також і тих, які сьогодні моляться в окопах, про те, щоб ми тут маємо можливість молитися. І це дає своє. Я надрукував «Малий катехизм». Те, що повинен знати кожний християнин. У ньому є найелементарніше: молитви, Божі заповіді. Ми роздаємо його безкоштовно. Він вийшов українською та російською мовами накладом 15 тис., але моментально розійшовся. Зараз ми знову замовили його в друкарні, вже 25 тис.
— Війна об’єднує людей?
— Тут направду війна єднає людей. Я молюся за цих хлопців щодня. І вони дякують за це. До мене часто телефонують із фронту, присилають СМС. Один із наших семінаристів пішов працювати в госпіталь у Щасті. Ми допомагали, бо там нічого не було. Він мені постійно пише СМСи зі списком, що потрібно, які ліки тощо. Ми завжди серед волонтерів і не робимо з цього реклами. Я навіть знаю, скільки кожного дня гине людей. У суботу інформую, скільки за тиждень загинуло людей, скільки померло в госпіталі, у Харкові, у Дніпропетровську. Всі ці сім областей — це найважчі області. Біля кафедрального храму в Харкові ми дуже швидко збудували з контейнерів соціальний центр для біженців, запланований і за моїм проектом розроблений в Австрії. Там зробили пункти роздачі гуманітарної допомоги, їдальню на 100 чоловік. Щодня по 80–120 чоловік приходять туди обідати. Є пункт розподілу для одягу, пункт для розподілу продовольчих пакетів, є свій медпункт. Відкриваємо ще одну частину, другу, для дітей, адже не бракує багатодітних сімей.
Інший приклад. Коли ми будували ці центри, був чоловік, який возив, монтував ті вагончики. Я відповідно платив за його роботу. Він кілька днів попрацював і побачив, як ці бідні люди приходять на обід. І потім каже: «Я подивився, яку ви благу справу робите. А я на вас гроші заробляю. Ті дні, що залишилися, буду працювати безкоштовно, також хочу пожертвувати». Ми закінчили, я освячував збудоване, його просив: «Андрію, прийди на освячення». Він прийшов із сином, завів його спочатку в храм і каже: «Синок, подивися, як виглядає Церква Христова».
Кращої нагороди не може й бути.
— Не докоряють, що Ви окатоличуєте чи ополячуєте людей?
— Групи з 30 дітей відправляємо в наші центри на відпочинок. Організовуємо виїзд ще для 90 дітей у Карпати. Отам виникали запитання, чи не будуть окатоличувати дітей. Я відповідав, що ми не проводимо атеїстичних піонерських таборів, що наша програма мінімально релігійна, християнська. Але ніхто нікого не змушує. Тому ми даємо їжу, відпочинок, курси, ті ж самі дискотеки, але ми ще даємо Бога — «Отче наш» будемо молитися всі. Воно нікому не зашкодить. Ми релігійна місія, є розклад, і є служба Божа. Але ніхто нікого не змушує. Діти ходять, із дітьми ніколи проблем немає, є проблеми з вихователями. Приходив такий ленінець: «Не пущу дітей». Яке ти маєш право не пускати, якщо діти самі хочуть? Є проблеми з тими, у кого в серці Ленін завжди живий, а з дітьми проблем немає.
— Скажіть, там, у тих прифронтових районах, скільки відсотків хочуть України, скільки вірять у нас, у нашу державність, цілісність країни?
— Думаю, що не менше 60 % все ж таки за Україну. Є певний відсоток людей, які сумніваються, вони не за Росію, вони бояться, в них ще живе стереотип. У самому Харкові проживає досить багато росіян. Дуже великий відсоток цих росіян пішли воювати проти агресії Росії в АТО. Ця війна нас усіх змусила задуматися. Я був вражений, коли мені одна переселенка каже: «Ми заробили, ми заслужили. А ми хіба не стояли за гроші, не кричали “Путін, прийди”? Ми ходили масово, бо нам за це гроші платили. І накричали». Коли люди усвідомлюють свої помилки, то вже є надія.
— Духівники мають право брати зброю до рук у період війни?
— Ні. Духівник має право вмирати разом із тими людьми, яким служить. Це його право. Я посилаю на війну священиків, благословляю, але кажу: «В руки зброю не маєш права брати. Наша зброя — розарій, молитва. Ти нікого не врятуєш, якщо в когось вистрелиш. Наша зброя духовна. Але ти маєш право помирати разом із ними». Ми повинні до цього бути готовими.
— Люди, які йдуть фактично на смерть, у той момент діляться на конфесії чи ні?
— Солдатів, котрі перед боєм приходять помолитися, не питають, хто з якої конфесії. Так, на Майдані, коли був розстріл у Чорний четвер, до мене священики підходили: «Владико, благословіть…» Я не знав, що це за священики, чи греко-католики, чи московського, чи київського патріархату. Вони прибігали до мене, руки в крові, просили благословення, виносили постріляних, закривали очі цим хлопцям.
Я думаю, що ця біда нас зробила сильнішими, хоч би ми що говорили. Розповім такий випадок. Хлопець, що йде на війну, приходить і каже: «Я нехрещений. Охрестіть мене». І проводжає його сім’я, мама. Ми розпочали, дали йому розарій, а він нічого не знає, не вміє. Провели йому пришвидшений курс, щоб свідомо людину похрестити. Питаю у його матері: «Чому ж ви не похрестили сина?» «А я й сама нехрещена. Ми всі нехрещені. Ну похрестіть і нас усіх разом», — каже. Я відповідаю: «Ні. Вас уже ні. Він іде на війну, то ми це робимо швидко. А ви маєте час, подумайте. Може, у вас корені православні, захочете в православній церкві охреститися». А вона: «Що? Ви нас ображаєте. Московська Церква невірна. Я бачу, що вони роблять».
На Східній Україні відкрито молилися за Путіна, а не за Україну. Цей хлопець, що охрестився, служив, Іловайськ пройшов, вернувся без єдиної подряпини й приходив дякувати.
— Що можна сказати про тих людей, які заробляють на АТО?
— Мені шкода цих людей, що на крові та чужому горі заробляють гроші. Скільки ще їхні діти, онуки будуть покутувати провину за таких безголових батьків!.. Вони цього не розуміють. Люди торгують сьогодні всім, зокрема й Батьківщиною. Зараз корупція перейшла до армії. Знаєте, Юда отримав гроші, але він ними не скористався. І оце саме чекає всіх, хто заробляє такі гроші.
— Повертаючись до важливої теми, що дійсно нас біда єднає: як вважаєте, є шанс на об’єднання Церков у православній Україні?
— Поки що немає. Я мушу відверто це сказати. Чому? Тому що вони ще не дозріли. Такий рівень православ’я, який маємо сьогодні, це, фактично можна сказати, охрещені атеїсти. Тому ще потрібно дозрівати до єдності. І навіть війна не допоможе. Поки війна йде, ми будемо об’єднуватися; щойно настане мир, вони знову будуть за бороди тягати одне одного.
— Це проблема пастви чи пастирів?
— Це проблема Церкви, тому що Церква забагато зайшла в політику. Церкві було добре за Радянського Союзу. Тоді половина священиків була з партійними білетами, більшість єпископів були службовцями КДБ, вони так у це ввійшли, що сьогодні їх вилікувати неможливо. Треба ще декілька поколінь, щоби вони виросли з цього. Тоді може бути якесь об’єднання.
— Як направити Україну?
— Давайте молитися разом. Візьмемо в руки розарій. Ми у травні багато молилися до Матері Божої. Я думаю, що через Марію є можливість вилікувати Україну. Наші молитви об’єднані з Пресвятою Богородицею. Вона завжди була оберегом України. Ми завжди мали успіхи тоді, коли люди зверталися до Неї. І ті Фатімські пророцтва про навернення теж стосуються нас. Я думаю, це нас вилікує. Ми вже багато вилікувалися та йдемо на поправку.
Валентин Ваколюк, Monitor Wołyński
фінансово.
Щиро дякуємо!
