Ідеалом християнського життя у спільноті й світі є мир — особлива душевна настанова, яка полягає в гармонійному й належному ставленні особи до Бога, до самої себе, до інших людей та до всього творіння.
Мир є одним із ключових понять Христової Благовісті: «Мир вам!» (Лк 24, 36); «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам» (Йн 14, 27; див. також: Мт 10, 13; Мк 5, 34; 9, 50; Лк 1, 79; 2, 14). Мир між людьми невіддільно пов’язаний із любов’ю до ближніх: «Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай” і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього як себе самого”» (Рим 13, 9; див.: 1 Йн 2, 9‑11; 3, 10-24; 4, 7‑21). Християни покликані плекати цей мир і любов на всіх рівнях спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, внутрішньополітичному та міжнародному: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5, 9). Щоб бути миротворцем, треба сильного та сформованого характеру, здатного панувати над собою.
Мир як настанова серця і спосіб людського співжиття є Божим задумом від початку. Миром втішалися наші прародичі в раю. Однак із гріхопадінням, яке стало плодом невдячності Богові за дар існування, люди втрачають мир як непорушну та очевидну дійсність. Наслідком гріхопадіння стають егоїзм, егоцентризм та пов’язана з цим схильність трактувати іншу людину вже не як рівну за гідністю особу, а як засіб для самореалізації (виникнення сорому і першого одягу яскраво засвідчує цю схильність — див. Бут 3, 7), що потягло за собою виникнення всіх інших пороків. Каїн убиває із заздрощів (див. Бут 4, 3‑16), а Ламех — із помсти (див. Бут 4, 23). Напад, насильство і вбивство входять у людську історію (пор. Бут 6, 11); природне розуміння гідності людини та недоторканності людського життя затьмарюється настільки, що Бог змушений дати людині виразну заповідь: «Не вбивай!» (Вих 20, 13).
Через те, що гріх Каїна увійшов у світ, постала потреба від нього захищатися. Потреба захисту себе чи іншої людини від нападу й насильства випливає з цінності людського життя та з людської гідності. Захищаючи себе чи інших, ми не дозволяємо гріхові насильства чи вбивства здійснитися у світі, а нападникові — порушити заповідь «Не вбивай». Особливий обов’язок захисту маємо щодо слабких і беззахисних, а також осіб, пов’язаних із нами кровною спорідненістю.
Героїчна самопожертва у значенні відмови від захисту і віддання власного життя за християнську віру, за інших людей чи за благородні принципи й переконання має сенс там, де для цього є вагома ситуація. Тоді вона стає свідченням. Таке свідчення завжди є лише моральним запрошенням, а не вимогою (тобто до такого кроку ніхто не зобов’язаний, а лише може його великодушно здійснити). Коли ситуація не аж така вагома, відмова від самозахисту чи захисту інших (за винятком власної слабкості чи страху, що паралізує) може набрати рис «допомоги» нападникові у порушенні заповіді «Не вбивай» (може набрати рис т. зв. «чужого гріха»). «Непротивлення злу насильством» ґрафа Льва Толстого не становить християнського ідеалу.
Християн часто звинувачують у слабкості та пацифізмі, цитуючи при цьому слова Ісуса Христа: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе у праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт 5, 39 і далі; Лк 6, 29). Можемо припускати, що Ісус Христос має тут на увазі життя в родинній та сусідській спільноті, де всі знають одні одних і до конфлікту жили в мирі та злагоді. В такій ситуації «підставляння другої щоки» — це спосіб уникнути наростання конфлікту і шлях до примирення. Однак Ісус Христос не мав на увазі того, що ми повинні «підставляти другу щоку» в разі нападу кримінальних чи політичних злочинців. Наприклад, розповідаючи притчу про чоловіка, який ішов із Єрусалима в Єрихон і по дорозі потрапив розбійникам до рук (див. Лк 10, 30-37), Ісус не каже, що той чоловік повинен був «підставити другу щоку» розбійникам; і сам Він, коли Його вдарили в обличчя на суді в первосвященика Каяфи (див. Йн 18, 22), не підставляє другої щоки, а словесно захищається: «Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?» (Йн 18, 23).
Від деяких християн часто можна почути таку позицію: «Я не буду сам(а) захищати себе чи інших, тому що я уповаю на Бога, і Він нас захистить». У цьому твердженні слід відрізнити істину від помилки. Істина полягає в тому, що ми повинні уповати на Бога завжди і в молитві просити у Нього допомоги для наших справедливих дій. Незалежно від того, яких зусиль ми докладаємо, остаточний захист і перемога походять не від нас, а від Бога. «Коли Господь не зберігає міста — дарма пильнує сторож» (Пс 127, 1). Помилковість же цього твердження в тому, що людина, яка так думає, хоче переадресувати Богові виконання покладеного на неї Богом обов’язку захисту себе та інших. Вона хоче, щоби Бог зробив замість неї те, що Бог бажає, аби вона зробила це сама, і дав їй для цього розум, свобідну волю та відповідні сили; окрім цього, така людина вимагає від Бога суперечливого чуда в значенні позбавлення нападника свободи волі і/або можливості діяти — здатностей, що їх йому Бог сам дарував. Однак якщо така особа через власну слабкість чи хворобу, або через зовнішні обставини (штучне позбавлення свободи дій, напр., кайдани на руках і т. п.) не може захищати себе чи інших, тоді вона повинна з вірою просити в Бога такого чуда.
Захист має бути співмірний із загрозою: його мету має становити відвернення нападу і достатнє знешкодження нападника, а не завдання йому тілесних ушкоджень, і тим більше — не вбивство. Завдання нападникові тілесних ушкоджень повинно розглядатися як неминучий, однак не бажаний прямо наслідок захисту; воно має бути мінімальним. Якщо можливо захиститися, не вбиваючи нападника, — християнин повинен виявити милосердя і залишити йому життя (смертельне добивання вже знешкодженого нападника не дозволяється!); однак якщо існує серйозна загроза власному життю чи життю особи, супроти якої вчинено напад (а також загроза гідності особи, наприклад, у разі сексуального насильства), а інший захист неможливий, то допускається вбивство нападника як крайній спосіб оборони. Особа, яка захищається, не порушує в такому разі Божої заповіді «Не вбивай».
У наш час набули великого поширення далекосхідні, а також відроджені давньоукраїнські бойові мистецтва. Будучи первісно сформовані як техніки ведення бою, а отже — передовсім нападу, вони можуть бути використовувані як ефективні способи захисту. Вивчення бойових мистецтв допомагає набути вправності, витримки, володіння собою, загартувати волю і дух, готуючи їх до боротьби і долання перешкод, що має позитивні наслідки також і для ситуацій суто духовного рівня, коли потрібно «боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6, 12). Однак потрібно пам’ятати, що більшість бойових мистецтв формувалися в контексті язичеських релігій, поширених свого часу. Деякі з них стали складовими частинами цих релігій, і окремі (особливо т. зв. «внутрішні») техніки мають пряме містично-релігійне значення. Тому заняття бойовими мистецтвами таїть у собі небезпеку стати шляхом до формування язичеського світогляду і втягування адепта у сповідування тої чи іншої язичеської релігії. Тому християнин(ка), який бажає вивчати бойові мистецтва, повинен(а) мати сформоване християнське світобачення, повинен(а) чітко усвідомлювати, яка техніка чи практика сумісна з християнством, а яка — ні, повинен(а) намагатися християнізувати конкретне бойове мистецтво, вміщаючи його у контекст християнських чеснот відваги, благородства і милосердя. Зокрема, слід уникати духу агресії, жорстокості та розглядання всіх людей як потенційних противників, що його плекають деякі бойові мистецтва. Любов до ближнього має бути базовою моральною настановою — навіть стосовно потенційних чи актуальних нападників.
Як засіб для захисту може використовуватися зброя. Володіння зброєю та її використання накладає на християнина(ку) підвищену відповідальність і вимагає особливого володіння собою, оскільки таїть у собі небезпеку легкого переступання меж необхідної оборони і переходу від захисту до агресії. Особиста зброя є неморальною тоді, коли за своїм задумом чи конструкцією передбачає спричинення тілесних ушкоджень чи страждань більших, ніж це потрібно для знешкодження нападника.
Все сказане досі про індивідуальний захист застосовне також і до суспільного захисту. Обов’язок захисту своїх рідних і близьких, який у кінцевому підсумку виводиться із заповіді: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих 20, 12), а в ширшому засягу — співгромадян, поєднаних із нами спільною мовою, культурою та територією проживання, що її Бог дає кожному народові, виражається в понятті справедливої війни, тобто війни для захисту батьківщини чи виправданого збройного опору проти гніту несправедливої державної влади (див.: Катехизм Католицької Церкви, 2243.). Справедливою може бути й війна, спрямована на захист іншого народу, який зазнав агресії чи страждає від тиранії. Збройна чи інша участь у такій війні є чеснотою і героїзмом: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15, 13). Слова Ісуса Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26, 52) стосуються насамперед агресорів і тиранів, і «меч», від якого вони загинуть, у руках захисників — воїнів-учасників справедливої війни (пор.: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви, VIII, 3). Вимога Спасителя: «Любіть ворогів ваших» (Мт 5, 44) не виключає потреби і можливості збройного захисту від них; однак, як і в разі індивідуального захисту, вимагає не перевищувати меж необхідної оборони та гуманно ставитися до військовополонених, поранених і цивільного населення ворожої країни.
Сучасні армії володіють різними видами озброєнь, використання яких передбачає спеціальну підготовку й узгоджену колективну діяльність військових. Зазвичай це озброєння сильної руйнівної дії, здатні при одиничному використанні знищувати великі кількості ворожого війська. Їх моральна оцінка та моральна відповідальність за їхнє застосування залежить від того, наскільки вибірково вони можуть діяти: тобто якщо їх застосовують проти військових формувань, то наскільки безпечним при цьому може бути цивільне населення, яке не бере участі у воєнних діях. Головну моральну відповідальність за наслідки дії таких озброєнь несуть ті, хто віддає наказ про їх застосування; однак морально відповідальними є також і рядові військові, які обслуговують ці озброєння: відмова виконати злочинний наказ — це форма християнського героїзму.
Зброя масового знищення (ядерна, хімічна, бактеріологічна, новітні наступальні космічні озброєння тощо) завжди неморальна, тому що вона діє неперебірливо, нищачи всіх — і військових, які беруть участь у війні, й цивільне населення: винуватих і невинних. Окрім того, вона не дає противникові жодних шансів вижити — від неї неможливо сховатися. Тому її використання завжди є злом: навіть якщо сторона, яка зазнала агресії, використовує для її захисту, то вона обтяжує себе важким злочином, і війна зі справедливої перетворюється в агресивну. Той, хто віддав наказ про застосування зброї масового знищення, стає злочинцем проти людства. В наш час арсенали зброї масового знищення здатні знищити все людство і все життя на землі (а можливо, і саму планету). Це добре розуміють ті, хто нею володіє, і тому її виробляють не для застосування, а радше як фактор стримування. Доки існують країни-агресори, які володіють такою зброєю, інші країни мають право також її мати як фактор стримування агресорів. Однак фактор стримування лише тоді має сенс, коли він може бути реально застосований, тому завжди існує небезпека незворотнього воєнного конфлікту. Тому християни повинні домагатися остаточної та повсюдної ліквідації такої зброї та заносити до Бога свої молитви в цьому намірі.
Виробництво зброї (індивідуальної чи загальновійськової) зумовлене її потребою для захисту, використанням як фактору стримування, а також постачанням її тим націям і державам, які потребують її для згаданих цілей. Однак перетворювати виробництво зброї в державний бізнес і постачати її задіяним у конфлікті сторонам, таким чином розпалюючи його, — це тяжка моральна провина. Часто постачання зброї само стає причиною вибуху військового конфлікту, або перетворює конфлікт у більш масовий та кривавий. Тому міжнародна спільнота повинна тримати виробництво й торгівлю зброєю під суворим контролем та обмежувати її. Слід пам’ятати, що виробництво зброї як фактору стримування вимагає величезних коштів: ці види зброї надзвичайно дорогі, що стає великою бідою для розвитку народів та перешкоджає надавати допомогу бідному населенню (пор. Павло VI, енцикліка «Прогрес народів», 53), особливо в тих регіонах світу, які страждають від голоду.
Найбільша і найкривавіша війна усіх часів і народів ведеться не зброєю, а квазі-медичним причандаллям і хімічними засобами в абортивних клініках: від абортів у страшних муках загинула і продовжує гинути така кількість людей, що перед цим бліднуть усі війни, також і ті, де застосовувалася зброя масового знищення. Диявол, бажаючи заперечити Бога як Джерело і Подателя Життя, спрямував свій удар проти найбеззахисніших і так спотворив мислення людей, що вони почали вважати знищення дітей своїм правом. І доки у світі триватиме абортивна війна проти ненароджених дітей, усі намагання витворити мир на міжнародному та внутрішньополітичному рівнях залишатимуться ілюзією, а всі миролюбні заяви і декларації — самообманом або свідомим лицемірством. Тому обов’язок кожного(-ї) християнина(-ки) — захищати цих найбеззахисніших (якими на певному етапі розвитку були всі ми) на міжнародному, суспільному, законодавчому та індивідуальному рівнях, домагаючись законодавчої заборони абортів, представляючи ближнім словом і прикладом власного життя красу і велич батьківства й материнства, надаючи дієву допомогу матерям, щоб вони зберегли життя своїм дітям та молячись за цих дітей і за всіх, від кого залежить їхнє життя.
У разі грубого порушення основних прав людини в окремих країнах чи блоках, а також тиранічних режимів, які загрожують життю і свободі своїх громадян, стає виправданим втручання інших держав. У випадку, якщо засоби політичного та економічного впливу не дають бажаних результатів, виправданим є військове втручання, яке, однак, повинно мати «точковий» характер (із використанням підрозділів спеціального призначення та сил швидкого реагування), щоби заподіяти якомога менше шкоди цивільному населенню та інфраструктурам країни. Перед таким втручанням завжди потрібно зважувати, чи шкода від нього не буде більшою від тієї, якої досі завдавав тиранічний режим, а також брати до уваги культуру й ментальність народу, якому збираємося допомагати (наприклад, народ може вважати тиранію звичною формою правління, а сторонню допомогу — агресією проти власного суверенітету).
Якщо згідно з перевіреною інформацією стає відомо, що інша країна готується до спрямованої проти нашої країни військової агресії, то уряд може прийняти рішення до удару на випередження, вдавшись до т. зв. превентивних військових дій. Вони повинні мати на меті зменшення власних втрат і відвернення агресії, однак самим не перерости в агресію проти тієї країни: їх результатом не може бути захоплення територій чи поневолення народу, який збирався вчинити агресію. В ситуаціях тривалих етнічних, расових чи релігійних конфліктів сторони часто зловживають правом превентивного військового удару, перетворюючи його у засіб тривалої агресії.
Якщо грубе порушення основних прав людини чи тиранія наявні у власній країні, а змінити ситуацію політичними засобами чи мирним опором неможливо, то можна вдатися до збройного повстання як до останнього засобу. Однак повстання виправдане тільки тоді, коли є безсумнівна перспектива успіху, план його перебігу, повний контроль над повстанськими силами, щоби повстання не переросло в кримінальний безлад, і стратегія суспільних перетворень по його завершенні. Як і в разі військового втручання з метою допомоги іншій країні, завжди потрібно брати до уваги, чи шкода, заподіяна повстанням, не буде більшою від того лиха, яке існувало доти.
В епоху сучасних технологій поширилася т. зв. інформаційна війна. Вона може мати декілька різновидів: розлад ворожих комп’ютерних систем, дезінформація противника, а також свідома брехня — очорнення керівництва противника, щоб деморалізувати його війська і населення, посіяти в них недовіру до власного керівництва тощо. Якщо перші два способи допускаються як деколи менш криваві способи ведення війни, то третій є неморальним, оскільки становить провину проти VIII Божої Заповіді; християни не повинні вдаватися до такого засобу.
Прагнучи до встановлення миру в міжнародному та внутрішньополітичному вимірах, християни повинні пам’ятати, що мир не може бути самоціллю. Він є наслідком моральної доброти громадян і політиків, а також засобом — базовими умовами для розквіту культурного, релігійного та суспільного життя. Не можна прагнути «миру за будь-яку ціну», входячи у хибні компроміси та нехтуючи головними християнськими та загальнолюдськими цінностями.
Петро Гусак,
доктор філософії, УКУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
