Інтерв’ю з сестрою Леокадією Весельською зі згромадження сестер-серцянок, яка брала участь у першому повоєнному паломництві до Бердичівської святині (1978 р.).
На наше запитання, чи сестра не заперечує проти розміщення фото, вона відповідає: «Можна. Можна, а чому би ні. Час уже минув — переслідування закінчилося, можна сміливо розміщувати! То тоді нас і в КДБ викликати могли — з якого приводу йшли до Бердичева. Зараз цього всього немає, навпаки: всі хрестяться в церкві, всі кланяються — так що можна сміливо розміщати, що таке було».
— Ви були в найпершому паломництві, так?
— Так, я несу хреста там на фотографії. Потім тут моя сестра, яка померла недавно, минулого року, — вона теж у нашому згромадженні була, — з двома торбами йде. І ще сестра, яка потім пішла від нас до назаретанок — сестра Дворєцка; потім сестра Валентина, сестра Ядвіга — переважно серцянки йшли. Було троє хлопців дуже молодих, і дві дівчини. Нас тоді 10 чоловік ішло. Один мав якусь «мильницю», то фотографував. А дев’ятьох усіх видно.
— Чия була ідея «давайте підемо в паломництво»?
— Ідея прийшла з Польщі. Тому що наші сестри в 1976-1977 роках перебували там, ішли в паломництві до Варшави. Щоби побачити, як оте «М» намальоване. Як побачили, то й загорілися тими ідеями. Приїжджали до нас отці-паллотини, підтримали нас — вони теж були молоді і, так би мовити, додали духу: чом би й не піти? А чому б ні! Молодість…То ми й не дивилися, що там може чекати міліція, що можуть затримати, що можуть запитати — чому ви йдете до Бердичева з цим хрестом… Якось тоді не думалося, знаєте — просто приїхали окрилені з Польщі, і побігли. Зібрали 10 чоловік. Наступного року вже пішло більше. Не кожному казали, бо це було в таємниці. Але поміж родинами розійшлося. Люди впрошувалися. Такий пан Олександр, якому зараз вже майже 80 років, — каже: «Я до вас тільки на третій раз допросився, щоб мене взяли». Хоча і син його, і дочка, і племінники — всі з такої родини католицької-католицької; але не кожного брали, розумієте. Усе було тільки для довірених осіб. Але, попри це, паломництво набирало руху. Людям дуже сподобалося. Були вже друга, третя п’ятірка [учасників], потім — більше. У 1990-ті роки то вже йшло із сотню.
— До того 1978 року такої традиції не було за радянських часів — ходити в паломництва?
— Не було її, певно, з війни. А до війни ходили. Хоча то сталінські часи були, 33-й рік — голод… Але якось там релігія ще була. Напевно ще ходили після революції. А після війни то точно наше паломництво було першим.
— Що вам говорили люди, які дізналися про вашу подорож?
— Ви знаєте, люди були в шоці! Одна жінка як спитала, куди ми йдем, ми сказали — до Бердичева, а це були тільки Сингурі [село, Житомирський район Житомирської області. — Прим. ред.], то вона до другої кричала ґвалт: «Дивись! Вони йдуть аж до Бердичева!» Тобто люди були просто в шоці — ДО БЕРДИЧЕВА! Пішки! Всі були неймовірно здивовані.
— Але ви розповідали, навіщо, — чи це було таємницею?
— Ми казали, що там же Матір Божа — чудотворна ікона. Люди це знали. Люди знали, що у [бердичівському] храмі є щось святе, хоча сам монастир закритий.
— А як ви почувалися, коли люди на вас дивилися дорогою? Чи не було страху?
— Замолоду ми були герої! Ми йшли, всіх навертати хотіли, розумієте? Ми хотіли всім показати цього хреста. Хотіли кричати, щоби всі йшли до Бердичева, — що ми не боїмося. Що ми віруючі! Така була запальна романтика молодості.
— Чи Ви пам’ятаєте якийсь важливий момент подорожі?
— Що нам не було тяжко. Ми до того Бердичева не йшли, а летіли. Всі були радісні, окрилені. Прийшли до того закритого монастиря, навколішки впали — молилися. Потім сторож нам відчинив. Не пам’ятаю тільки, чи то за першим разом, чи за другим. Він відкрив той монастир, ми пішли — потрапили в сакристію, там були фрески ангелів намальовані. І ми кажемо: «Дивіться: фрески! Дивіться! Це храм! Це храм!» А сторож нам: «Нічого нема, і цього нема — все вивезли, все розігнали. Все розбито — ви ж бачите…» Ми пороззирались, і пішли. Там отець Міцкевич відправляв, і був ще якийсь ксьондз, здається, з Латвії приїхав. Правилося в хаті, на Чуднівській.
— А кому належала ідея продовжувати паломництва? Тій самій групі, так?
— Так. Я, наприклад, жила тоді у Вільнюсі, як серцянка, то приїжджала й пару раз ходила. А сестри тут, на місці, — житомирські серцянки, — теж крилися, що черниці. Ніхто не знав, що то сестри, — ніхто абсолютно! — було страшно відкритися, бо КДБ «тягало».
— А після цього першого паломництва — не було потім ніяких наслідків?
— Ні, без наслідків. Принаймні, я не чула. Хіба що, може, потім когось викликали. Але, може, інакше би не йшли, якби викликали й пригрозили. Не було наслідків — якось так Бог беріг, що і з людей ніхто не «здавав».
— Чи були якісь кумедні моменти в паломництві?
— Напевно були якісь казуси. Я точно не пам’ятаю, бо була раз, а потім уже — як о. Гіжицький вів, тоді чоловік 200 ішло. А те паломництво стало поштовхом. Як у Польщі таке побачили — що щось таке може бути і в нас. І молодість нас підштовхнула: давайте й ми підемо. Пам’ятаю, як ми зайшли до одного хлопця в хату — і кажемо йому, що завтра йдемо. Його бабця дізналася і збирає йому сумку — а бабця стара вже була. І вона каже: «Знаєте, я би йшла, і йшла, і йшла». Так ніби тихенько впрошувалась до нас, до нашого гурту. Казала: «Це мені так усе болить — але я як розійдуся, то йшла би, і йшла, і йшла…» А ми: «Нє-нє-нє».
— А ця ідея написати «М», ви казали, принесена з Польщі?
— То була варшавська ідея. А знаєте, на чому намальована «коперта» (конверт. — Прим. ред.)? То була коробка від цукерок. Не було ж нічого. Це зараз усього навалом, і можна прапори зробити, транспаранти… А тоді цього всього абсолютно не було. Взяли коробку від цукерок, обрізали, написали оте «М». Хлопець один хреста зробив імпровізованого — та й пішли.
— Хочу подякувати Вам, сестро, за відвагу, бо через Вас і відродилась така традиція.
— Думаю, що через сестер, які поїхали в Польщу, там побачили і розповіли нам. А потім, звісно, КДБ «тягало», — але не за Бердичів, а за показ слайдів. Поїхали сестри в Польщу, в паломництво, а там уже були кольорові слайди на той час. Зробили нам слайди з кадрами того паломництва — і на них був Папа Йоан Павло ІІ. А люди ж не бачили його — не було змоги. Ніхто не бачив Папу на власні очі. І от одна сестра наша зібрала жіночок увечері й показала ці слайди. Одна жінка каже: «Боже, це якби в село (якесь там село було Житомирського району), щоб там люди побачили». Сестра каже: «Добре! Поїхали!» Вони приїжджають туди — а зійшлося все село, і директор школи. Слухайте, показувала вона це паломництво варшавське, показувала Папу, розказувала все — а він сидів позаду і кидав «жучки» проти. Комуніст, знаєте. Наступного дня сестра приходить на роботу (працювала вона на льонокомбінаті), й тут же до неї приходять і кажуть: «Вас викликають у відділ кадрів!» А ми вже знали: як викликають у відділ кадрів — це прийшло КДБ. Вона швидко побігла на прохідну, подзвонила сестрам, сказала тільки: «Мене викликають». Ми — швиденько навколішки, і молитися Коронку до Божого Милосердя.
Викликали її, кажуть: «Садітєсь, поєдєм». Представились і показали документи, що вони з КДБ. Привезли вони її та й кажуть: «Ви там були». А о. Бернард, він уже теж помер [о. Бернард Міцкевич МІС, помер 2006 року. — Прим. ред.], колись сидів у тюрмі три роки. То він казав нам: як вас будуть викликати, ніколи нічого не кажіть. Не був, не знаю — і не буде за що вчепитися. Скажете хоч одне слово — розкрутять клубок тільки так. Казав: «Ви молоді. Вони вас зразу обдурять. Нєт — і всьо. На нєт і суда нєт». Точно, викликають сестру і питають: «Ви в такому-то селі були?» Вона каже: «Нєт!». «Як не були? Ви показували Папу, ви показували паломництво варшавське!» — «Ні, я взагалі нікому нічого не показувала, я й навіть не знаю, де то», — каже.
А ті троє сиділи та її допитували. Когось послали в село по ту бабку, в чиїй хаті збирались. І вийшла дуже кумедна історія. Бо ця бабка приходить і каже: «Вони приходили. Принесли млинців смачних, поїли». І як ця пані побачила сестру, то почала квилити: «Ой, відпустіть її, відпустіть… Чого ви її забрали?» А вони цій пані: «А вона показувала вам ці слайди?»
— Ну, показувала, але там нічого такого…
А до сестри кажуть: «Ви цю пані знаєте?» Каже: «Ні, я її уперше бачу».
— Ви показували слайди?
— Ні. Не показувала.
А ця бабка підійшла та й каже: «Ой, ви знаєте. Я її теж уперше бачу!»
Бабцю тоді відпустили, а сестру тримали до шостої вечора. І все «признайтеся» та «признайтеся», а вона все «нє» та «нє». І тоді ті двоє пішли, а один лишився. Каже: «Послєдній раз спрашиваю: Ви билі в таком-то сєлє?» Вона каже: «НЕТ!» — «Слайди показивалі?» — Вона каже: «Нєт, не показивалі». А він тоді: «Ну і молодєц!»
Потім ця сестра виїхала у Вільнюс. А по Хмельницькому і кругом, де були наші сестри, вже наше згромадження вирахували. Переслідувало наших КДБ. Викликали… З роботи перестрівали. Тож ця сестра виїхала до Вільнюса. Її справу туди передали. А у Вільнюсі вже легше. У відділ кадрів викликають — а там жінка з КДБ. І каже до неї: «То я думала, там якась монашка грізна, а тут дівчина — молоденька-худенька. Мне дєло на вас передали. За что?» А сестра й каже: «За те, що молимося».
— Молитесь сколько хотите — только не лезьте в политику!
У Вільнюсі такого переслідування не було. Приходили, звісно, до начальників. Ті казали: «Ну і що, що моляться, — вони нормально працюють, нехай собі моляться». Тамтешнє КДБ здивувалося: за те, що моляться, — переслідувати? Різниця дуже велика, порівняно з нашими. Але це перше паломництво на Бердичів нам «пройшло». А потім уже людей забирали.
— Сестро Леокадіє, дякуємо Вам за вірність Богові, за вірність Церкві, за вірність Марії Богородиці. Щира Вам подяка! З Богом!
З сестрою Леокадією Весельською спілкувався о. Дієго Саєз Мартін ОМІ, директор Католицького Медіа-Центру та Телебачення Віковічного Слова.
фінансово.
Щиро дякуємо!
