Як бути тут, у тилу, коли в іншому кінці нашої держави триває неоголошена війна і хлопці ризикують своїм життям заради нас? Як слід поводитися християнам, аби не впадати у відчай, а навпаки — підтримувати інших? Відповіді на ці питання дав о. Андрій Хомишин, військовий капелан Академії сухопутних військ та Військово-медичного клінічного центру Західного регіону.
Священик був у зоні АТО, мало не щодня навідує військових у госпіталі та служить у Гарнізонному храмі, тому про все це знає не з книжок. На наше прохання отець Андрій дав кілька настанов християнам, які в час війни перебувають у тилу, де немає обстрілів та вибухів.
1. Найбільша наша надія — це надія на Бога. Це фундамент. Недавно мали таке читання з листа апостола Павла, де він говорив, що якби ми надіялися на Бога лише у цьому житті, то були б найбільш нещасними людьми. Пам’ятаю, як у грудні 2013 року ми на радіо брали інтерв’ю у владики Венедикта. Тоді був загрозливий час для Майдану: всі очікували штурму. І наші політики не знали, що треба робити. В ефірі на радіо вони щось розповідали, але поза ефіром казали, що усі в розпачі та безвиході. І от тоді я спитав у владики, як бути. У відповідь почув: «Я вірю, що Бог має план щодо нашого народу». Ми працюємо самі, але водночас надіємося на Бога.
2. Не можна піддаватися жодній паніці. Наша паніка — це в рази збільшена паніка там, на фронті. Адже коли військові на передовій відчують, що їхні тили слабкі, що в них панує розбрат, то вони можуть втратити будь-яку надію та стимул, за що боротися.
3. Слід критично аналізувати інформацію, яку отримуємо. Не вірити різним одноденним сайтам, які, можливо, створені саме для того, щоби ширити паніку. Маємо бути відповідальні навіть у своїй поведінці в соціальних мережах. Не зразу ж натискати кнопку «Поширити», бо там з’явилося щось сенсаційне.
4. Потрібно молитися за наших хлопців. УГКЦ закликає щодня о 21.00 спільно молитися «Отче наш» і «Богородице Діво» за наших військових, за мир. Це дуже просто робити, і це треба робити.
5. Коли настане перемога, людина повинна розуміти, що вона долучилась до цієї перемоги, що вона не була в той час простим споживачем. Я мав не дуже приємну розмову. Телефонував чоловік, якого я знаю з госпіталю. Він учасник АТО. Коли говорив зі мною, був напідпитку. Це був крик душі: «Отче, мені дуже страшно, що далі нічого не змінюється. Люди ходять до церкви у вишитих сорочках, а натомість нелегально продають горілку». Військових найбільше страшить відсутність змін: вони там воюють, ризикуючи життям, а тут хтось цим користується, аби нажити матеріальні статки. Такого в жодному разі не можна робити. Війна є. Не лише там, а й тут. І ми так само, на жаль, бачимо багато поранених, загиблих. Тому мусимо якимось чином мобілізуватися й підтримувати, залежно від своїх можливостей: чи то молитвою, чи фінансово. Адже ми не повинні марнувати час, розважатись на дискотеках, знаючи, що там хтось у небезпеці задля нашого миру.
За матеріалами: Капеланство.info
фінансово.
Щиро дякуємо!
